Глава 8

АРІНА

Покидаю свої роздуми, коли машина зупиняється в розкішному маєтку. На дворі вже майже ніч, але під світлом нічних ліхтарів добре видно розкіш маєтку. Погляд прикипає до будинку. Це не дім, це реально палац. Як тільки люди можуть жити в таких некомфортних будинках. Тут же холодно, як у тих середньовічних палацах.

Змушена покинути свої міркування, бо Ковальському прочиняють дверцята і він, вийшовши з машини, подає руку мені. Лише видихаю та ловлюся за його гарячу долоню. Не розумію, навіщо оця вся гра в благородність, якщо я по суті його заручниця. Забираю свою руку, а чоловік просить.

— Лялечко, ходімо в будинок.

— Даміре Ернестовичу, навіщо ви забрали мене до себе додому. Якщо я підозрювана, то мала б бути у відділку, чи не так? — мені страшно, але я маю дещо з’ясувати просто зараз.

— Не так, лялю.

— Чому ж ні? — не відстаю. — Ви ж казали, що підозрювана? Якщо я підозрювана, то маю бути під вартою, а ви забрали мене до себе додому?! Навіщо? Для чого? — нерви здають, і хочу з’ясувати правду.

Ковальський з хвилину надто відверто дивиться на мене у напівтемряві, а тоді холодно випалює.

— Бо так потрібно.

— Та не потрібно так, Даміре Ернестовичу. Це ваш каприз. — теж роздратовано кидаю я. — Бо насправді поліція не може мені висунути звинувачення, бо я ні в чому не винна. Мені можуть лише пред’явити підписку про невиїзд, але не більше... А ви...

— Лялю, не раджу вдавати з себе розумницю, бо це може тобі лише нашкодити. — суворо шипить, попереджаючи банкір.

Але мене його прямі погрози зачепили за живе, і мене понесло.

— Хай краще нашкодить, ніж вдаватиму з себе дурненьку. Гадаєте всі такі тупі, як ви розумний? Не треба недооцінювати людей, а просто мати повагу. Але куди вам до неї... Це ж не ваші мільйони...

— Все сказала? — роздратовано питає він.

— Не все. — фиркаю. — Отож, я ні в чому не винна, і ви не маєте права утримувати мене тут без моєї згоди. А я нізащо не погоджуся...

Повисає важка пауза, яку порушує розлючений Ковальський.

— Бачу ти аж просишся, щоб тобі висунули підозру у змові з твоїм братом... Тоді ти дізнаєшся, що таке насправді КПЗ.

Зітхаю. Напевно я була занадто різкою з банкіром, але я відстоювала свої права, і я на це маю повне право. Я ж по суті ні в чому невинна.

— Робіть, що хочете. — фиркаю я. — Я згодна навіть на поліграф. Тільки ви мені такого шансу не дали. То тепер вже краще в КПЗ, ніж тут. Там хоч до всіх однаково ставлять, а тут... Тільки зневагу й бачитиму. Але я її не терпітиму.

— В будинок пішли. — гарчить банкір. — Бачу тобі юриста не потрібно.

Але я не збираюся нікуди йти. Мені хочеться просто залишитися тут на вулиці у тиші.

— Я не хочу в будинок. Я хочу залишитися тут. — таки озвучую своє бажання.

— Лялю, не випробовуй моє терпіння. Твій брат розбудив у мені звіра, тож якщо не хочеш відчути все захоплення його вчинком на собі... Просто помовч. Тортури тобі ніхто влаштовувати не буде, та й допити з пристрастю також. А все, що буде, буде в рамках закону. Тому ласкаво прошу до будинку.

Спантеличено дивлюся на привабливого, але страшенно розлюченого чоловіка. Щось його слова мені довіри не додають. Здається він говорить це для цього, аби заманити мене в пастку. Бо ж я просто переконана, що він залишив мене собі, аби через мене маніпулювати Іваном.

— Що мене чекає у вашому будинку? — питаю і одразу виправляю себе. — Ні я не хочу бути з вами на рівних, але якщо ви збираєтеся замкнути мене у сирому підвалі та ще й знову прикувати кайданками, я нікуди не піду.

Ковальський шумно зітхає й холодно кидає.

— Лялю, згортай свої фантазії і не винось мізки. Якщо хочеш, щоб до тебе ставилися нормально, просто виконуй те, що тобі кажуть.

— Ох, як же все просто. — випльовую я. — А я все ніяк збагнути не можу, чому мене привезли сюди. А воно виявляється он як, я ж тут у пошані буду, а не як сестра злодія. — кидаю з іронією і вимогливо прошу. — Може хоч щось поясните?

— Аріно, прикуси язик, якщо справді не хочеш відчути на собі всю мою люб’язність. — буквально реве банкір. — У тебе секунда...

Пора таки згортати акції протестів. Зітхаю. Вони нічого не дадуть, хіба ще більше роздраконять банкіра. Не хочу ще більше нариватися на неприємності. Тому, розвернувшись, мовчки йду до будинку.