Глава 7

АРІНА

Банкір акуратно витирає мою поранену руку стерильною серветкою, а тоді підіймає на мене погляд своїх темно-зелених очей.

— Болить?

Ні, свербить. Фиркаю подумки. От на біса вдавати турботу, якщо сам надав наказ мене наздогнати. Благородний цинік. Дволикий блазень. Скнара. Не можу заспокоїтися.

Відводжу погляд, не хочу відповідати на його питання. Як і спілкуватися з ним не хочу. Невже він думає, що якщо рана кровоточить то не болить. Дивний.

— Давай обережно виходь з машини. — наказує він і вирівнюється.

Мені не хочеться нічого, але виходу немає. Бо чудово розумію, що мене вже не врятує ніхто і дива не станеться. Схоже сьогодні розпочалася чорна смуга у моєму житті.

Виходжу з машини, ноги ватяні, тіло охопив тремор та все ж зірвано питаю.

— Де мій телефон?

— Твій телефон поки залишиться у мене. — холодно повідомляє банкір і взявши мою здорову руку веде до великого позашляховика. Допомагає мені присісти в нього і, присівши поруч, наказує водієві. — Поїхали у клініку.

Раптом у вікно задніх дверцят стукає один з поліцейських.

— Даміре Ернестовичу, ви куди підозрювану забираєте? Аріна Мут повинна поїхати з нами. — суворо заявляє чоловік у формі.

— Не повинна. — невдоволено шипить банкір. — Тому, що я забираю її з собою. Вона тепер буде під моєю відповідальністю.

— Але ви не маєте права...

— Своєму начальству зателефонуй. — роздратовано наказує чоловік поруч і підіймає скло на дверцятах догори. І знову віддає наказ водію. — Поїхали.

Машина одразу рушає з місця. Я ж сиджу у повній прострації. Від мене вже нічого не залежить. Я лише можу пливти за течією у цій ситуації. Бо щось мені вже втікати не хочеться. Від цього монстра не втекти. Зараз мовчатиму, а далі діятиму за обставинами. Адже я нічого не брала, отже нічому не винна.

Мене відвезли в клініку де обробили рану, наклали пов’язку та порадили надалі промивати рану, відпустили. Але мене одразу забрав банкір. Від медсестричок дізналася, що мене привіз сюди сам Ковальський — завидний наречений, у якого через пів року весілля з Вівіан Стрілецькою, відомою моделлю. Я ж не чула ні про цього чоловіка, ні про цю модель. Але мене дещо таки непокоїть, якщо у цього чоловіка через пів року весілля, то куди ж він мене повезе. Він же поліції мене не віддав, сказав що бере під свою відповідальність. Мені страшно від того, що відбувається. Бо мене чекає невідомість. Та найбільше зараз хвилює мій телефон, який не у мене, і на який будь-якої миті може зателефонувати мій брат.

Ковальський знову веде мене до машини. Я йду мовчки. Сил немає зовсім, спрага дошкуляє, але вперто мовчу. Тепер боюся аби мене не кинули у який небудь вологий підвал де пацюки і всілякі моторошні створіння. Я дуже боюся всього цього.

Сівши в машину знову їдемо. Я на пів дрімаю, хоча час від часу здригаюся наче від холоду при тім, що на дворі літо.

Їхали ми довго. Банкір не припиняв розмовляти з якимось телефоном. Він лютував, наказував шукати мого брата, а якщо не вийде то подавати в розшук в Інтерпол. Страх за брата стискає серце. Усвідомлюю від цього чоловіка точно не заховатися.

Невідомість лякає мене. А ще хвилює, чому їдемо так довго і куди їдемо? Що мене чекає далі? Знову лякаю себе жахливими думками.