Глава 6

АРІНА

Лечу сходами донизу, перестрибуючи сходинки, ледь не знесла двох малих з ніг. Які спочатку налякано дивилися на мене, а потім кричали, що я притрушена. Напевно, так і є, але зараз не до аналізу моєї поведінки. В мене спрацював інстинкт збереження.

Вискакую з дверей під’їзду і, побачивши поліцейських, захекано гукаю.

— Там якийсь ненормальний з ножем за мною женеться...

Двоє людей у формах кидаються до під’їзду, а я мчу що сили у двір. Раптом чую зі свого балкона потужний бас.

— Хапайте її. Це вона підозрювана.

Все, мені гайки. Я ж не втечу. Але зупинятися не збираюся. Доки я на свободі, доти у мене є шанс. Звісно, від поліції мені втікати не доводилося, але все коли-небудь буває вперше, тому несуся вперед з усіх сил в арку, що веде на вихід з двору.

Краєм ока бачу, як мене наздоганяють двоє чоловіків. А в мене від незвички отак гасати у горлі перемогло, утворився згусток, слина в’язка і реально нудить.

Здригаюся, коли позаду лунає постріл. Дихати стає важко, і я бачу, як до мене наближається червоний автомобіль, але він стає розмитим. Ще відчуваю, як мене хтось торкається, а далі тону у суцільній темряві.

До тями я прийшла у поліцейській машині. Але одна моя рука вже пристебнута до ручки дверцят. Я часто кліпаю, чую нечіткі голоси поруч, намагаюся пригадати, де я і, що зі мною, але пам’ять повертається блискавично швидко. На очах з’являються сльози, ще й сухість в роті допікає.

— Я хочу пити. — тихо кажу до чоловіка поруч.

— А більше нічого ти не хочеш, — вибухає невдоволенням він.

Мовчу, опустивши погляд. Стискаю жовна. Я ні в чому не винна, але для цих людей я злочинниця. Від усвідомлення повної картини ситуації, мене пече у грудях. Навіть дихати важко. Для всього двору я тепер буду злодійкою. Як же соромно.

Кліпаю, коли мені подають воду. Витираю сльози, але воду брати уже не хочу. Цей чоловік щойно говорив зі мною таким тоном, наче я вчинила жахливий злочин. Я просто мовчу і ніяк не реагую.

Він же невдоволено фиркає.

— Як хочеш, я тебе просити не збираюся. Теж мені велике цабе знайшлася.

— Серго, язик прикуси. — шипить хтось на мого кривдника у формі.

А він, виходячи з машини, огризається.

— А чого вона вимахується як вош на гребінці...

— Сергію. — уже голосніше хтось горланить.

І чоловік, що щойно сидів поруч, гримає дверцятами поліцейської машини.

Я зажмурюю очі. Здається, що це жахливий сон. Тільки у сні я б прокинулася уже після пострілу, а тут жахлива реальність і вона продовжується.

Чоловіки ходять поруч з машиною. Щось обговорюють, сперечаються на підвищених тонах. А я відчуваю, як моє тіло стало важким, наче всі сили покидали мене.

Спершись об спинку сидіння, дивлюся в одну точку. І лише тепер згадую, що втікала я з телефоном, а зараз його поруч немає. Зітхаю, напевно, в мене його забрали. Мене проймає страх. Боюся, аби Іван нічого не писав мені. Адже тоді його спіймають. А я цього не хочу. Як і не хочу вірити, що Іван справді причетний до викрадення коштів цього банкіра.

Здригаюся та зойкаю, коли різко прочиняються дверцята, до яких прикута моя рука. Метал буквально в’ївся мені в шкіру.

— Сергію...

Роздратовано волає хтось зовсім поруч. І сипле ненормативну лексику. Раптом дверцята причиняють, і чоловік у формі, лаючись, опускає скло на дверцятах та акуратно відстібає кайданки. Але рана на моїй руці кровить та страшенно пече.

— Сергію, аптечку давай! — волає чоловік, що щойно звільнив мене.

— Що тут трапилося?

Чую поруч знайомий голос, який точно належить банкіру. Його стовідсотково не можна сплутати з ніким.

— Та руку пошкодили дівчині кайданками, — відмахується той чоловік, що відмикав ті ж кайданки.

— Покажи! — роздратовано наказує банкір.

Чоловік у формі прочиняє дверцята ширше і його змінює директор мого брата, він теж лається і, обережно взявши мою руку, сердито наказує.

— Вологі спиртові серветки негайно сюди.

Я лише важко зітхаю. Мене морить сон. Нерви, недоспана ніч та візит банкіра, розбили мене вщент. А ще при усім цім, я розумію, що тепер мене ніхто та нікуди не відпустить.