Глава 4

АРІНА

Мене розбудив дзвінок у двері. Налякано сівши, прислухаюся до тиші у квартирі та звуків за дверима. Дзвінок лунає ще раз, і я з шаленим стукотом свого серця підіймаюся і на пальчиках іду до дверей, заглядаю у дверне вічко і з полегшенням видихаю. За дверима баба Нюся. Прочиняю їй двері, а вона, посміхаючись, вітається.

— Доброго дня, сонечко! Я бачила, як ти поверталася додому... — вона, знітившись, замовкає. — Я тут пиріжки з полуницею печу, у тебе пергаменту не буде, щоб я в магазин не бігла?

Посміхаюся, бо ця бабуся дуже мила. З-поміж усіх бабусь люблю її найбільше.

— Звісно буде. Заходьте.

— Та ні, дитинко, я тут зачекаю.

Я швидко метаюся на кухню, віддаю бабусі ще нерозкритий рулон паперу для випічки, а вона з вдячністю заявляє.

— Спасибі, Арінко! Я потім тебе пиріжками пригощу.

Дякую жінці і, коли вона йде, зачиняю двері, замикаю їх та йду в душ.

Прийнявши водні процедури та переодягнувшись, роблю собі каву і розумію, що мені потрібно шукати нову роботу. Я не можу залишатися без роботи. Беру телефон і бачу купу пропущених дзвінків від Адріани. Напевно, з просоння я увімкнула беззвучний режим на телефоні.

Набираю дівчину брата, а вона одразу завалює мене запитаннями, де Іван, я ж кажу, що не знаю. І про прихід його директора мовчу. Це дівчині не потрібно. Їй взагалі нервувати не можна. Як можу, так заспокоюю її і, завершивши розмову, йду по ноутбук. Мені терміново потрібна робота. Тільки тепер, що я знайду, якщо Фаворський звільнив мене за статтею. Я ж тепер лише в офіціантки або в двірники можу йти.

Я майже годину просиділа на сайті зайнятості, залишила заявки на вакансії статиста, хоч розумію, це безнадійно.

Здригаюся від повторного дверного дзвінка. Мабуть, знову баба Нюся з пиріжками. При згадці про випічку здається, вже відчуваю її духмяний аромат. Піднявшись, йду до дверей. Навіть не дивлячись у вічко, відчиняю їх і в мене ступор: на порозі стоїть директор брата, а позаду нього іще четверо чоловіків. Поспіхом зачиняю двері назад, але чоловік впирається рукою і я, вчасно зрозумівши, що мені з ним не впоратися, втікаю.

Вбігши в свою кімнату, замикаю двері. Серце вистрибує з грудей. Від страху шумить у вухах. Мені хочеться заховатися у шафу, хоча, тверезо оцінюючи ситуацію, розумію, що це безглуздя. Важко дихаю, хапаючи ротом повітря. Навіщо ці чоловіки прийшли сюди? Що їм тут потрібно? Зиркаю на годинник — вісімнадцята нуль дві. Сльози котяться з очей. Дідько, Іван підставив мене. Навіщо він взяв ті кляті гроші? Та ще й таку суму...

Нервово ковтаю, коли чую чийсь холодний наказ проводити обшук.

Чекаю хвилину і дві, і мої нерви здають. Відмикаю двері і виходжу зі своєї кімнати. Я не ховатимуся в своєму домі і не дозволю робити тут бардак. Зустрічаюся з зеленими очима директора брата. Цей погляд приковує мене до місця, але я розумію, що не можу виказувати свій страх. Тому зухвало заявляю.

— Хто вам давав право робити обшук у моєму домі?

Мій голос звучить зірвано, але не збираюся відступати, навіть при тому, що вся тремчу. Роблю крок, за ним другий. Наближаюся до директора свого брата та роздратовано звертаюся до нього.

— Даміре... Якщо ви негайно не припините, я викличу поліцію...

Він надто суворо дивиться на мене і холодно наказує.

— До вікна підійди.

Я переводжу погляд з чоловіків, які реально перевертають все в моїй квартирі. Вперто не хочу виконувати наказ чоловіка, але раптом чую дзенькіт битого скла. Мій страх посувається на задній план. У два кроки долаю відстань до вікна. І нервово ковтаю. Адже внизу біля під’їзду стоять дві патрульні машини. Серце починає битися частіше. Який сором. Це ж усі сусіди тепер знатимуть, що мій брат злодій.

Стискаю жовна. Різко розвертаюся, аби піти, і завмираю, адже надто близько стоїть директор брата. Від його суворого погляду страх повертається. Усвідомлюю, що якщо цей чоловік задіяв поліцію, то діє плюс-мінус законно. І я, якби хотіла, не можу нічого вдіяти. Хоча дещо таки можу.

— Поліція тут, лялю, тож не раджу опиратися, а таки сказати, де твій брат. Це для тебе ж краще.

— Я не знаю. — зірвано видавлюю і одразу з’їжджаю з теми. — Даміре... — Дідько, я забула, як його по батькові. Але байдуже, забагато честі. — Якщо після обшуку ваші люди залишать у моєму домі бардак...

— То, що? — перебиває мене холодним тоном чоловік, розлючено дивлячись на мене.

— То вони звідси не вийдуть, доки не складуть все як було, — попри тремтіння зухвало заявляю.

— Ти не у тій ситуації, лялечко, аби диктувати мені умови. — шипить він з невдоволеною гримасою.

Його вседозволеність бісить мене, тому зухвало заявляю.

— А мені плювати на вашу ситуацію. Ви в моєму домі, тож майте повагу.

Обіймаю себе руками і йду, оминаючи чоловіка. Але вже за секунду він ловить мене за руку. Я хочу висмикнути її, але не можу, тому налякано наказую.

— Руки від мене забрав.

Але мій наказ діє на чоловіка, мов червона ганчірка на бика, бо вже за мить я опиняюся притягнута до нього. Страх паралізує тіло, а адреналін у крові зашкалює.

— Лялечко, прикрути свій норов. А краще молися, аби я знайшов свої кошти, бо інакше...

Я ж не вигадую нічого кращого, ніж скористатися жіночою слабкістю, і перебиваю його.

— Мені боляче...

Хоча насправді він тримає мене не надто сильно. Чоловік послаблює хватку, але не встигає нічого сказати, як з кімнати брата доноситься чоловічий голос.

— Даміре Ернестовичу, ходіть сюди.

Тепер мені реально страшно. Я в кімнату брата цього тижня іще не заходила, то що такого могли знайти люди цього чоловіка? Мені навіть уявити моторошно. Хоча не пригадую, коли брат був дома востаннє.