Глава 3

АРІНА

Ледь стримую тремтіння, адже мій шеф, виходячи з кабінету, змірив мене таким суворим поглядом, що я розумію, заяву на звільнення писатиму вже сьогодні. І байдуже, що цей чоловік хороший мамин знайомий.

Мов на голках чекаю, що ж каже незнайомець. Починаю ще більше нервувати, коли ми залишаємося удвох. Чоловік підіймається і пильно дивиться на мене згори вниз.

— Аріно Іванівно, мене звати Дамір Ернестович, я безпосередній директор вашого брата. Справа в тім, що вчора ваш брат пропав... — він замовкає та скорочує відстань між нами до мінімуму.

Тиша у кабінеті мого директора стає дзвінкою. Але в ній я дуже добре чую власне серцебиття. Ця пауза тригерить мене, тому несміло підіймаю погляд на чоловіка. Він наче зовні привабливий, але від його суворості мені дуже страшно. Голос наче спокійний, але в ньому дзвенить сталь.

— Ви не знаєте, де Іван?

— Ні. — рівними губами обманюю і, намагаючись бути незворушною, додаю. — Мій брат зі мною не живе.

— А де живе ваш брат? — холодно цікавиться чоловік з досить незвичним іменем.

— Я... — гублюся. Бо лиш тепер збагнула, що про Адріану згадувати не варто. Тому вдаю впевненість. — Перепрошую, Даміре Ернестовичу, а для чого вам, де живе мій брат? Невже ви прийшли до мене на роботу, аби запитати таку дурницю?!

Чоловік буквально пропалює мене очима.

— Дурницю, кажеш, лялечко? — шипить він, нахилившись. — Ти навіть не уявляєш, що витворив твій брат. Негайно кажи, де він...

Нервово ковтаю, мені страшно. Але здати брата я не можу. Тому зірвано відмахуюся.

— Я не знаю, де Іван. Мій брат дорослий і переді мною не звітує.

— От і добре, що не звітує. — випльовує розлючено чоловік. — А тепер слухай мене уважно. Якщо твій брат перед тобою не звітує, то сьогодні відзвітую я. Він украв у мене три мільйони готівкою в іноземній валюті. І якщо до вечора ці кошти не будуть повернуті, то за свого брата відповіси ти. — він зі злими вогниками заглядає мені в очі і перепитує. — Так зрозуміло? — чоловік зиркає на годинник і холодно заявляє. — У вас часу до вісімнадцятої.

Я нервово ковтаю, відчуваю, як холод сковує моє тіло, сироти виступили на шкірі, а по плечах котяться краплі холодного поту. Які три мільйони? Цей чоловік при розумі? Та такого бути не може. Розумію, що мені терміново потрібно поговорити з братом, але це неможливо.

Здригаюся, коли чоловік знову заговорив.

— Якщо до вісімнадцятої ситуація залишатиметься такою ж, як зараз, до відповідальності будеш притягнута ти. — він розвертається та йде, гримнувши дверима кабінету.

Встигаю лише видихнути, як в кабінет вривається Фаворський і з порогу волає.

— Пішла геть! Ти розрахована за статтею. Забирайся з мого офісу, і щоб очі мої тебе більше не бачили... Ніколи.

Мій директор лається, а я ледь іду з його кабінету. Мені ще не доводилося переживати таке приниження. За що він так зі мною? Вийшовши в коридор, схлипую. Серце щемить від болю та страху. У що ж вв’язався Іван насправді? Навіщо йому були чужі кошти? Та ще й така сума.

Входжу в свій робочий кабінет і починаю збирати свої скромні пожитки. Схлипую, слова не можу сказати. Дівчата обступили, питають, що сталося, а в мене вистачило сил лише видавити.

— Питайте у Фаворського.

Швидко зібравшись, нікому нічого не пояснюю, а просто мовчки покидаю офіс. Викликала таксі, бо маршрутками добиратися додому сил нема.

Думки витають навколо того, що сказав директор Івана. Я проклинаю цього чоловіка, що наче звір накинувся на мене за свої кошти. Він жорстокий та небезпечний. Я все розумію, це його кошти, але я ж у нього нічого не брала. Тому не сказала і не скажу йому нічого. А якщо діставатиме та погрожуватиме, то кличу поліцію. Я нікому не дозволю з себе знущатися. Налаштовуюся на рішучість, але мені все одно страшно. Бо три мільйони ще й в іноземній валюті — це колосальна сума. Навіщо моєму брату такі гроші, второпати не можу.

Діставшись додому, я розревілася остаточно. Телефонувала Адріана, але я не змогла зняти слухавку. Лише видалила з телефона скрін переписки з Іваном і, трохи заспокоївшись, задрімала.