Глава 2

АРІНА

Сиджу за своїм робочим столом на робочому місці і просто дивлюся на монітор. Насправді нічого не бачу, бо всі мої думки поглинули хвилювання за брата. Хоч практично всю ніч не спала, не можу спати й зараз.

Вчора пізно увечері мені зателефонувала дівчина брата та повідомила, що не може до нього додзвонитися. Я після того дзвінка так і не змогла заснути. Дзвонила Іванові, писала, та все марно. Реакції нуль. Він наче у воду канув. Не знаю, що думати. Мені страшно за нього. В Івана робота небезпечна. Ану ж які грабіжники напали. Навіть зараз, сидячи на робочому місці, не можу працювати. В душі пустка, яку виїв за ніч страх. Адже не знаю, що думати та як діяти.

Кліпаю, коли в кабінет вбігає Ритка і, прихиливши двері, ще кілька секунд за чимось, чи може за кимось, захоплено спостерігає. А тоді обертається до нас і піднесено заявляє.

— Дівки, до нашого Фаворського такі зачотні мужчини пішли, що я ледь кавою не вдавилася.

— А кава де? — глузує Віка.

— От халепа! Та я як цих менів побачила, то каву забула.

Віка сміється, а Рита біжить по свою каву.

Мою увагу привертає бринькання мого телефона. Погляд одразу стрибає на екран. На якому світиться повідомлення з невідомого номера і точно з-за кордону. Бо незвичні цифри стоять попереду номера. З шаленим хвилюванням відкриваю повідомлення.

«Привіт, сестричко! Це Іван. Зі мною все добре. Ти ні про, що не хвилюйся. І нікому нічого не кажи. Ти не знаєш, де я. Адріані теж передай, що зі мною все ок. Хай не хвилюється. Я зв’яжуся з нею, як тільки зможу. Тобі теж писатиму сам. Це повідомлення видали і номер не зберігай. Я сам тобі буду писати чи дзвонити за можливості. Люблю. Не хвилюйся. І якщо, що, все вали на мене і на те, що нічого не знаєш...».

Я нервово ковтаю. Ще раз пробігаючи по рядках. Не знаю, навіщо роблю скрін та видаляю повідомлення.

Здригаюся від того, що в кабінет влітає Ритка уже з кавою і наполошено повідомляє.

— Аріно, тебе шеф кличе до себе. Що ти вже натворила з самого рання? — вона великими очима дивиться на мене та попереджає. — Може, мені здалося, але він дуже сердитий.

Я нервово ковтаю, нічого не можу второпати.

— Нічого я не натворила... — рівними губами видавлюю.

— Арін, поквапся. Він справді дуже злий, — наголошує Рита.

Підіймаюся і наче не своїми ногами йду до шефа. Поняття не маю, навіщо він мене кличе. Та боятися мені нічого, я ще по суті нічого сьогодні не робила. Зрештою, всю роботу виконую вчасно та сумлінно. Мене більше непокоїть повідомлення від брата. Від цього меседжу більше запитань, ніж пояснень. Чому він за кордоном? Чому просив казати, що я нічого не знаю? Що трапилося? І як це все розуміти?

Чим ближче підходжу до дверей нашого директора, тим більшим стає моє хвилювання. Адже Рита сказала, що він сердитий. А йому що не так?

Стукаю у двері і, почувши дозвіл, несміло входжу всередину. Наляканий погляд стрибає на двох чоловіків у дорогих чорних костюмах, що стоять праворуч робочого столу шефа. А ще лякає те, що вони обидва лисі.

Навпроти шефа за столом сидить іще один чоловік, теж одягнений у темно-синій діловий костюм, білу сорочку і точно не з дешевих. На руках та красуються тату та виблискують персні.

Нервово ковтаю, а мій шеф суворо шипить.

— Аріно, поквапся.

Знітившись входжу у невеличкий кабінет. Мені страшно. Хочеться одразу втекти, але я не маю на це права. Знаю, що повинна поводитися впевнено, але недоспана ніч та нерви роблять свою справу. Мій страх лише посилюється, адже щось мені підказує, що ці чоловіки тут через мого брата. Хоча я можу помилятися. Але мій страх за Івана надто сильний.

Роблю два кроки і зупиняюся поруч зі столом Фаворського, а він невдоволено заявляє.

— Аріно, ці джентльмени бажають з тобою поспілкуватися.

Несміло переводжу погляд на чоловіка за столом і зустрічаюся поглядом з холодними, суворими темно-зеленими очима. Не витримавши цього погляду, опускаю повіки.

— Станіславе Яновичу, залиште нас з Аріною Іванівною наодинці, — раптом низьким холодним тоном наказує чоловік за столом. — А тоді, не оглядаючись, звертається до чоловіків позаду: — Марку, Костю, ви теж вийдіть.

Я, здається, дихати перестаю від того, що відбувається. Тіло тремтить, страх лише посилюється. Здогадуюся, що все, що відбувається, пов’язане з Іваном, але вірити у це не хочу.