ГЛАВА 1

ДАМІР

Зупинившись посеред вітальні, пильно дивлюся на свою наречену з валізою в руках. Вона теж надто впевнено дивиться на мене. Ми цю тему обговорювали ще тиждень тому. Ми про все домовилися, та, схоже, у Вівіан різко змінилися плани.

Набираю повні легені повітря та шумно видихаю, щось казати марно. Мені скандал не потрібен. День і так сьогодні видався важким.

— Даміре, не дивися на мене так. Я не можу підвести дівчат. Зрештою, це була моя ідея їхати на тиждень моди в Париж.

Голос нареченої звучить спокійно, впевнено, і мене це бісить. Ми ж уже про все домовилися. Страшенно не люблю, коли мене кидають та шиють у дурні. Невже вона думає, що я хлопчисько? Зрештою, це не вперше. Це повторюється з частотою раз на місяць. Вівіан зриває наші плани і несеться невідомо куди та невідомо з ким. Мені це набридло. Я більше цього не проковтну. Я стільки разів мовчав на такі витівки, але сьогодні мене несе. Я не терпіти не можу, коли порушують дану мені обіцянку. Пильно дивлюся на наречену та незворушно заявляю.

— Ти нікуди не поїдеш.

— Чому? — зривається вона, заклавши руки на грудях.

— Тому, що я так сказав, і це не обговорюється, — холодно відмахуюся.

— Це не пояснення, — шипить білява тендітна красуня з невдоволеним фейсом. — Поясни конкретно, що тебе не влаштовує?!

Шумно видихаю і, примружившись, дивлюся на наречену. Вона все добре знає, але, схоже, намагається зчинити скандал. Що ж, я вже казав це тисячі разів, повторю ще раз.

— Я не хочу, аби ти вешталася невідомо де та невідомо з ким. Ти моя наречена, і ми всюди повинні бути разом. Всюди, — наголошую.

— Тоді поїхали зі мною, — несподівано просить Вівіан.

Мене бере зло. Вона ж навмисно це робить, бо добре знає, що я не можу просто так зірватися з місця та поїхати.

— Я не можу.

— Тоді й мені не забороняй. Зрештою, мені потрібно інколи відпочивати від тебе.

У мене ступор. А коли ж то я набридати встигаю, якщо ми ледве бачимося увечері? Мій самоконтроль летить під три чорти, і я низьким та роздратованим голосом наказую.

— Ти нікуди не летиш.

— Ага. Вже схилила голову та танцю під твою дудку, — зухвало випльовує моя наречена. Хапає валізу та йде на вихід.

— Можеш не повертатися, — волаю, не оглядаючись.

Чую, як вона зупиняється і підбори цокають до мене. За мить Вівіан уже стоїть переді мною, бере мою руку і кладе в неї каблучку, яку я подарував їй на заручини.

— Щасливо залишатися, Ковальський. До весілля ще пів року, пошукай собі ляльку, яка покірно буде виконувати твої накази. А я пас. З батьками розберуся сама, — вона на мить заглядає в мої очі, зневажливо дивлячись на мене, а тоді випалює: — Краще вже за Зенька заміж вийду, ніж за тебе.

Я киплю всередині, хоча вже нічого не відчуваю до Вівіан. Наше захоплення дуже швидко пройшло, і ми за пів року стосунків стали, по суті, чужими людьми, і байдуже, що разом вже чотири роки. Але заява моєї нареченої про Зенька вивела мене з себе. Він же старший від неї на цілих двадцять років. Рефлекторно хапаю дівчину за руку. Власник у мені не бажає її відпускати. Але дівчина висмикує свою руку і розлючено шипить.

— Тепер забудь мене назавжди.

Стою незворушно. Я не маю права її зупиняти, хоча в голові кружляє непристойна лексика. Що ж, хай йде. Зі злості запускаю її каблучку у дальній куток вітальні. І коли двері за Вівіан гримають, кличу свого управителя.

— Юрію Михайловичу.

Чоловік з’являється блискавично швидко, обертаюся до нього і холодно кидаю.

— Покоївкам передайте, що я загубив цінну річ. Хто знайде її, хай особисто віддасть мені. Маю плани на цю каблучку.

Управитель покірно киває головою й питає:

— Може, іще щось?

— Підготуй мені холодний Мохіто, рушник, халат та капці, будь ласка, щоб біля басейну трохи розслабитися.

Юрій Михайлович, покірно кивнувши головою, йде. Я ж підіймаюся до себе та готуюся до походу в басейн.

Через кілька хвилин опускаюся в теплу воду басейна, яка приємно огортає тіло. Вівіан вивела мене. Напевно, це повинно було колись трапитися. Смакую своє Мохіто без градуса і насолоджуюся вечірньою тишею. Я планував провести цей вечір зі своєю нареченою, але не судилося — у неї інші плани.

— Даміре!

Оглядаюся на спантеличений голос свого помічника, який вириває мене з думок. Звужую зіниці та пливу до іншого краю, де стоїть Марк. Чим ближче допливаю, тим більше бачу заклопотаний вираз обличчя підлеглого. Опинившись поруч, питаю:

— Що трапилося, Марку?

— Даміре, давай не тут. Ходімо краще в кабінет, — просить стривожений Марк.

Всередині мене все стискається. Розумію, що трапилося щось серйозне. Без зайвих слів покидаю басейн і, кутаючись у рушник, йду з помічником у будинок. Марк серйозний і на пустому місці кіпішу робити не буде.

Коли опиняємося в кабінеті, мій підлеглий, зачиняючи двері, заклопотано повідомляє:

— З нашого центрального банку пропала інкасаторська машина з солідною сумою.

— В сенсі, машина пропала? — волаю я. — Марку, ти при розумі? Чому ти тут? Де охорона? Чому поліція не працює? — мене понесло. Все всередині стискається. Я заскочений такими новинами і розумію, що діяти мушу негайно.

— Даміре, не волай, всі працюють. Всі задіяні, але не все так просто, — важко зітхає Марк. — Все наче йшло добре. Машина з банку виїхала сьогодні з самого ранку. Мала курс до кордону. Зв’язок був до останнього, все було наче добре. Але дві години тому зв’язок обірвався. І машина зникла з пошукових систем. Ми прийняли міри, машину знайшли швидко, двох поранених інкасаторів теж, але водія та грошей немає.

Марк замовкає, а мене несе. Хтось вирішив обікрасти мене. І він зробив найгіршу помилку у своєму житті. Не можу стримати словесну лайку, але, трохи заспокоївшись, питаю:

— Яка сума?

— Три мільйони в іноземній валюті...

Набираю повні легені повітря і повільно видихаю, бо мене рве на шмаття від таких новин. Хвилину опановую себе, бо думок рій, але толку з них. Почуваюся тупо пограбованим. Хтось спритно вирішив нажитися на мені. І це мене шалено бісить.