Розділ 26. Атлант

Ресторан "Атлант" зустрів Аврору тією самою тишею окремих кабінетів, яку вона пам'ятала лише з розповідей. Вона тут ніколи не була. Але саме тут, за цими дверима, кілька місяців тому вирішилась її доля — і саме тому вона обрала це місце сама.

Петро Іванович прийшов першим. Коли Аврора зайшла до кабінету, він підвівся, широко розкинувши руки для обіймів, посмішка вже готова на обличчі.

— Доню! Яка радість...

Він завмер на півслові, побачивши постать за її плечем.

Станіслав зайшов слідом, мовчки. Сів у крісло біля вікна, трохи осторонь, не за стіл. Не сказав жодного слова привітання. Просто сів, поклав руки на підлокітники, і його погляд, важкий і непроникний, лишився на Петрі Івановичу.

Посмішка на обличчі батька зів'яла, руки опустились самі, не дочекавшись обіймів.

— Сідай, тату, — сказала Аврора рівно, займаючи місце навпроти нього.

Він сів, крадькома зиркаючи на мовчазну постать у кріслі. Пальці нервово забарабанили по столу, він одразу прибрав руки, поклавши їх на коліна.

— Я... радий тебе бачити, донечко. Ти чудово виглядаєш. Прямо розквітла.

— Я знаю про Одесу, — сказала Аврора, не піднімаючи голосу. — Про новий транш. Про металопрокат. Я чула вашу розмову зі Станіславом Романовичем тиждень тому.

Обличчя Петра Івановича сіпнулось, кров відхлинула від щік.

— Донечко, це... це зовсім не те, що ти думаєш...

— Я нічого не думаю, — перебила вона. — Я знаю факти. Ти взяв другий транш. Ти купив нову партію металу. Ти сказав мамі, що прилаштував мене у "надійні руки". У той час, коли я тут вчилась мовчати за вечерею рівно о сьомій.

Кожне речення падало в тишу кабінету рівно, без емоцій, як каміння, що хтось методично викладає в ряд.

— Аврора, послухай мене, — він подався вперед, голос затремтів, зробився благальним. — Я робив усе це заради тебе! Заради нашої родини! Так, я помилився з першим кредитом, але я ж не для себе намагався — я хотів дати тобі й мамі краще життя, кращий дім, забезпечити тебе! Кожен мій крок — з любові до вас!

Аврора дивилась на нього мовчки кілька секунд. Обличчя лишалось спокійним, майже байдужим.

— Ти продав мене двічі, — сказала вона нарешті. — Перший раз — заради боргу. Другий раз — заради нового шансу відіграшу. Не називай це любов'ю.

— Це неправда! Ти... ти не розумієш бізнесу, ти не розумієш, як важко...

— Я не хочу розуміти твій бізнес, — вона поклала долоні на стіл, спокійно, симетрично. — Я прийшла сказати одне. Я більше не нестиму відповідальність за твої борги. Ні за старі, ні за нові. Що б ти не почав, до кого б ти не звертався — це вже не має до мене жодного стосунку.

— Аврора, ти моя донька, я...

— Я знаю, чия я донька, — вона підвелась з-за столу, розправляючи складку на сукні тим самим рухом, яким робила це щоранку два місяці поспіль. — Саме тому я прийшла сказати це в очі, а не мовчати.

Петро Іванович перевів благальний погляд на Станіслава, шукаючи бодай якогось співчуття, бодай якогось втручання.

Станіслав не поворухнувся. Не сказав ні слова. Тільки дивився — тим самим рівним, холодним поглядом, яким колись дивився на нього за цим самим столом, пропонуючи умову, від якої не було відмови. Цей погляд говорив більше за будь-яку фразу: тут для тебе більше немає союзників.

— Донечко... — голос Петра Івановича зламався.

Аврора вже не слухала. Вона узяла сумочку зі спинки стільця, кивнула коротко, майже формально, і рушила до дверей.

— Прощавай, тату.

Двері за нею зачинились тихо, без грюкоту. Петро Іванович лишився сидіти сам за столом, дивлячись на порожнє місце навпроти, поки Станіслав повільно підводився з крісла біля вікна.

— Гадаю, — сказав Станіслав, застібаючи піджак тим самим точним рухом, яким робив усе, — розмову закінчено.

Він вийшов слідом за Авророю, не давши Петру Івановичу жодного шансу відповісти.