Розділ 25. Ляльководка

Наступного ранку будильник завібрував о п'ятій сорок п'ять, але Аврора вже дивилася в стелю. Сліз більше не було. Разом із нічними риданнями з неї вигоріло щось дуже важливе — те дитяче, наївне завзяття дівчинки, яка колись ходила в маминих золотистих туфлях і вірила в чисту мрію.

Вона лежала нерухомо кілька хвилин, прислухаючись до власного тіла. Порізані пальці ще нили тупим болем, стягнуті пластиром, який хтось наклав, поки вона спала. Груди більше не стискало тим гострим, розривним відчуттям, що душило її вчора. Натомість — порожнеча. Чиста, холодна, майже зручна у своїй відсутності будь-яких почуттів.

Вона підійшла до дзеркала. Подивилася на свої розпухлі повіки й синці. Але цього разу в її погляді не було розпачу чи жалю до себе. Був лише холодний аналіз. Вона взяла тональний крем, спокійно й точно нанесла шар за шаром, маскуючи сліди вчорашньої катастрофи. Обличчя знову стало ідеальним. Чистий актив, готовий до роботи.

Рівно о сьомій вона відчинила двері вітальні. Станіслав уже сидів на своєму місці. Кабінет за стіною, певно, вже прибирали слуги, але між ними про це не було сказано жодного слова. Алгоритм не потребував обговорення збоїв.

Перед нею стояла та сама вівсяна каша з горіхами та яйцем пашот. Аврора сіла, розправила серветку на колінах і спокійно взяла ложку. Вона більше не збиралася просити бутерброд чи показувати характер. Це було недієво. Каша — це паливо для її тіла, тіло — це її інструмент.

— Сьогодні після університету я не повернуся о шостій, — рівним, абсолютно спокійним голосом промовила Аврора, підносячи ложку до рота.

Станіслав уперше за довгий час відірвав погляд від газети. Його брови ледь помітно піднялися. У її тоні не було виклику чи образи. Тільки суха констатація.

— Особисті плани? — запитав він.

— Прагматичні, — вона витримала його пронизливий погляд, і тепер її очі були такими ж непроглядними, як і його власні. — Староста нашої групи, син керівника міського департаменту архітектури, збирає кількох людей у ресторані. Обговорюватимуть закритий студентський грант. Мені вигідно там бути. Це правильні знайомства. Твій водій може почекати мене там.

Станіслав мовчав кілька секунд, ретельно вдивляючись у її нове, застигле обличчя. Він шукав там приховану злість, бунт чи спробу маніпуляції. Але там була лише гола, прорахована вигода. Вона вивчила його уроки занадто добре.

— Добре, — спокійно відповів він, повертаючись до газети. — Водій зачекає.

Аврора лише злегка нахилила голову, копіюючи його ж фірмовий жест, і продовжила сніданок. Ложка за ложкою, рівно, без поспіху — так само, як їв він сам.

В університеті все пішло інакше. Коли в коридорі до неї підбігла Маша, збираючись знову попліткувати про її «багатенького папіка», Аврора навіть не повернула голови.

— Ти чула, що вчора... — почала Маша.

— Машо, — перебила Аврора, не сповільнюючи кроку, — звіти по лабораторних я тепер робитиму сама. Мені більше не вигідно працювати в парі з тобою, твої оцінки тягнуть мій рейтинг униз.

Маша залишилася стояти з відкритим ротом, а Аврора йшла далі, чітко карбуючи крок, підборіддя піднято рівно, погляд прямо перед собою — та сама постава, якій її вчили на подіумі, тільки тепер вона слугувала не показу, а стіні.

Вона більше нікому не збиралася посміхатися безкоштовно. Світ хотів бачити красиву ляльку? Вона нею стане. Але за кожен рух цієї ляльки кожній людині навколо доведеться заплатити свою ціну.

Вона зайшла до аудиторії, сіла на своє звичне місце, дістала зошит і ручку, розклала їх рівно, симетрично, як робила тепер усе. Десь у глибині свідомості, у місці, куди вона більше не дозволяла собі заглядати, ще жевріла тінь тієї дівчини, яка вчора билась в істериці серед розбитого кришталю. Але сьогодні тут сиділа вже зовсім інша людина — спокійна, холодна, прорахована до останньої деталі.