Розділ 24. Крах

Після повернення з океану золотої клітки маєтку більше не було видно — Аврора сама перестала помічати її стіни. Натомість у грудях оселилося дивне, крихке відчуття, що Станіслав — єдина людина, яка по-справжньому розуміє її втому.

Усе рухнуло в один з вівторків, коли вона запізнилася до вечері всього на п'ять хвилин. Забігши до кабінету Станіслава, щоб попередити, вона застала його за столом. Чоловік розмовляв по телефону, увімкненому на гучний зв'язок.

— Я переказав другий транш на ваш новий рахунок, Петре Івановичу, — спокійно говорив Станіслав, підписуючи якийсь документ. — Колектори вас більше не турбують.

— Станіславе Романовичу, голубе, дякую! Ви просто рятівник! — з динаміка пролунав до болю знайомий, але якийсь неприродно піднесений голос батька. — Цей новий постачальник з Одеси — це золота жила, вірте мені! Цього разу я точно відіграюся, купую нову партію металу...

Аврора заціпеніла біля дверей. Кров відринула від обличчя, пальці на дверній ручці похололи. Дихання перехопило, ніби хтось стис її горло невидимою рукою. Новий постачальник? Нова партія?

— А як там Рора? — ніби мимохідь згадав батько, і в його тоні не було ні краплі того розпачу, з яким він сидів на кухні два місяці тому. — Слухається вас? Оксанка так переживала спочатку, а я їй кажу: «Дурепо, доньку сам Литвин прилаштував! У неї там такі перспективи, сукні, салони, Париж скоро! Вона нам ще спасибі скаже, що ми її в такі надійні руки передали». Головне, Станіславе Романовичу, щоб з бізнесом моїм усе вирішилося, а Рора дівчинка розумна, вона все розуміє...

Зв'язок перервався. Станіслав вимкнув телефон, навіть не глянувши на двері, ніби й не знав, що вона стоїть там і чує кожне слово.

У голові Аврори щось оглушливо тріснуло — беззвучно, але так відчутно, ніби луснула найтонша струна, що тримала її останні два місяці. Весь її світ — її велика жертва, безсонні ночі, сльози в подушку, каша, яку вона слухняно ковтала щоранку заради порятунку тата — усе це миттєво перетворилося на брудний, безглуздий жарт. Батько не тонув. Він просто вигідно обміняв її на новий транш для своїх безкінечних авантюр.

— Авроро... — почав Станіслав, підводячись.

— Замовкніть! — закричала вона так, що власний голос здався їй чужим, чиїмось диким, хрипким криком.

Вона підлетіла до масивного столу, дика, з шаленими очима, у яких уже не лишилось нічого від слухняної, приборканої дівчини останніх тижнів. Рука сама схопила важку порцелянову попільничку і з силою жбурнула її в стіну. Пролунав гучний хрускіт, осколки розлетілися кабінетом, дзвінко вдарившись об мармурову підлогу.

— Авроро, заспокойся, — його голос лишався рівним, і це дратувало ще більше, пекло, як сіль на відкритій рані.

— Не хочу! Не буду! — її трясло у справжній, неконтрольованій істериці. Все тіло тремтіло, зуби вибивали дрібну, некеровану дрож.

Вона хапала все, до чого могла дотягнутися. На підлогу полетіла дорога кришталева ваза, розлітаючись на тисячі дрібних іскор, за нею — папки з документами, якісь статуетки. Вона трощила цю ідеальну, вивірену розкіш, намагаючись разом із нею розбити той біль, що випалював нутрощі зсередини. Груди ходили ходором, з горла виривалися хрипкі, сухі ридання, що переходили у справжній, нелюдський вереск. Вона ненавиділа батька. Ненавиділа Машу з її безглуздою заздрістю. Ненавиділа себе — за наївність, за довіру, за кожну сльозу, пролиту марно.

Гострий край розбитої вази розсік їй пальці, коли вона змахнула ще одну статуетку зі столу. Кров, тепла й липка, потекла по долоні, крапаючи на підлогу серед осколків, але вона цього навіть не відчула — біль тіла губився в набагато глибшому, набагато страшнішому болю, що розривав її зсередини.

Коли руки зовсім ослабли, а навколо панував повний розгром, Аврора безсило опустилася прямо на коліна серед паперів та уламків кришталю. Обличчя розпухло від сліз, туш розмазалася по щоках чорними патьоками, пальці були закривавлені об якийсь гострий край. Вона закрила обличчя скривавленими руками й заридала вголос — наче поранений звір, що вже не сподівається на порятунок.

Вона чекала, що зараз увійде охорона. Чекала, що Станіслав закричить, вдарить її чи виставить на вулицю до колекторів, назад, у той жах, від якого вона нібито втекла.

Але в кабінеті панувала тиша. Потім почулися тихі, розмірені кроки. Станіслав опустився на підлогу прямо перед нею, зовсім не зважаючи на пил і розкидані документи. Його дорогий піджак торкнувся бруду, і він навіть не поморщився.

Він не дорікав. Він повільно, але міцно взяв її за тремтячі, закривавлені зап'ястя, змушуючи опустити руки від обличчя. Його погляд був дивно теплим — без жодної краплі звичної холодної оцінки, якою він завжди дивився на неї раніше.

— Я знаю, Авроро, — тихо, майже пошепки промовив він, витираючи великим пальцем сльозу з її щоки, змішану з чорними патьоками туші. — Я знаю, як це боляче — коли ті, заради кого ти готовий померти, бачать у тобі лише розмінну монету. Люди слабкі. Вони зраджують.

Він потягнув її до себе, і Аврора, повністю знесилена, вперше не відсахнулася. Вона ткнулася лобом у його міцне плече, чіпляючись закривавленими пальцями за тканину його сорочки, як за єдиний рятівний пліт у цьому штормі, що от-от мав її поглинути.

— Ти більше нікому нічого не винна, — тихо говорив Станіслав, погладжуючи її по розпущеному, скуйовдженому волоссю. — Тобі більше не треба нікого рятувати. Ти під моїм захистом. Ти в безпеці. Поплач. Я тут.

І вона плакала — довго, безсило, доки сльози не вичерпались зовсім, лишивши по собі тільки порожнечу й тупий біль у порізаних пальцях. Востаннє тремтячи, вона глибше притулилась до його плеча, відчуваючи биття його серця — рівне, спокійне, майже байдуже, зовсім не схоже на той шторм, що щойно розірвав її власні груди на шматки.