Розділ 22. Парк

Сьогодні відмінили останню пару через хворобу викладача. Про це повідомили за десять хвилин до її початку. Заміни не знайшлося, тому студентів відпустили по домах.

Шумні й радісні одногрупники вибігли з дверей університету і порозбігались у різні боки, вигукуючи плани на несподівано вільний вечір.

Аврора спокійно вийшла на вулицю. Вдихнула на повні груди. Розвернулась у бік, протилежний парковці, де вже мав чекати водій, і тихою ходою пішла в бік невеличкого парку неподалік.

Серце калатало трохи швидше, ніж зазвичай — не від страху, а від чогось, схожого на непослух, дрібний і майже забутий смак свободи.

Там вона знайшла лавку в самому закуточку, далеко від центральної алеї, схована за розлогим кущем, що вже втрачав останнє осіннє листя. Присіла.

Її погляд зупинився в одній точці — десь між стовбурами дерев, де кілька опалих листків повільно кружляли в повітрі, підхоплені легким вітром.

Вона сиділа, не рахуючи час. Просто грілась на сонечку, підставляючи обличчя останнім промінням осені, які ще пробивались крізь рідіюче листя. Плечі, завжди напружені, поступово опускались, розслаблялись, ніби тіло само пам'ятало, як це — не тримати поставу для чужих очей.

Телефон лежав у сумочці, вимкнений на звук. Вона не діставала його. Не перевіряла години. Дозволила собі просто бути — без розкладу, без чужих очей, без потреби триматись прямо чи посміхатись комусь.

Десь удалині чувся дитячий сміх — хтось катався на гойдалках у центральній частині парку. Дзявкав маленький собака. Листя шурхотіло під випадковими кроками перехожих, які проходили головною алеєю, не помічаючи дівчини, що сховалась у своєму маленькому острівці тиші.

Аврора заплющила очі, відчуваючи тепло сонця на повіках, і вперше за два місяці не думала ні про що конкретне — ні про розклад, ні про вечерю о сьомій, ні про наступний захід, до якого треба буде готуватись.

Аврора здригнулась усім тілом, коли відчула чиюсь руку на своєму плечі. Серце підскочило, дихання на мить зупинилось.

— Спокійно, — промовив Станіслав. — Я присяду.

Вони сиділи деякий час мовчки.

— Ти не передзвонила, що останню пару відмінили.

— Ні.

— Сховалася тут від усього світу.

— Так.

— Тобі настільки погано?

У відповідь Аврора промовчала, лише її плечі опустились ще нижче.

— Ти плачеш майже кожну ніч у свою подушку, а зранку замащуєш темні кола під очима.

Дівчина не нижче опустила плечі, не наважуючись підняти погляд, не наважуючись перевірити, звідки саме він міг це знати — чи стежать за нею навіть у власній кімнаті, чи це просто ще одна річ, яку він якимось чином завжди знає. Руки на колінах стиснулись у кулаки.

— Хочеш відпочити?

Вона нарешті підняла очі, не одразу второпавши питання.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі відпочинок, — він дивився кудись у бік дерев, туди, куди щойно дивилась вона сама. — Кілька днів без розкладу. Без заходів. Без нічого.

Аврора мовчала, не довіряючи ні його словам, ні тому дивному теплу, яке на мить ворухнулось у грудях від самої можливості такого відпочинку.

— Навіщо вам це? — вона нарешті наважилась запитати.

Станіслав на мить замовк, і в цій паузі Аврора не могла зрозуміти, чи він добирає слова, чи просто дає їй час усвідомити те, що скаже далі.

Він продовжив, не відповідаючи прямо на її запитання:

— Кілька днів відпочинку на березі океану. Білий пісок, кілька коктейлів, захід сонця.

Аврора повільно повернула голову, дивлячись на нього так, ніби почула щось незрозумілою мовою. Серце стукало важко, збито, не встигаючи за думками.

— Поїдемо?