Розділ 21. Відчай

Минуло два місяці. Розпорядок дня для дівчини був вивірений до хвилини.

Підйом о 6:00. Сніданок рівно о 7:00. Пари в університеті з 8 до 18. Вечеря о 19:00, без запізнень. Відбій рівно о 22:00.

Між цими межами вміщувалось усе інше: ділові вечері в дорогих ресторанах, виставки, благодійні вечори, де вона дефілювала залом, як і обіцяв Станіслав. Красива, у розкішних вечірніх нарядах, з дорогими прикрасами, з бездоганним зовнішнім виглядом, вирощеним у салонах краси й бутіках, куди її возили за узгодженим наперед графіком.

А вночі — темрява й холод під балдахіном.

Спочатку Аврора плакала майже щоночі, притискаючи подушку до обличчя, щоб жоден звук не вийшов за двері кімнати. Сльози приходили самі, без причини й без попередження — досить було лишитись на самоті, вимкнути світло, відчути важку тишу дому навколо себе.

Потім сльози якось непомітно зникли. Вона просто лежала, дивлячись у темну стелю над балдахіном, годинами, без жодної думки, яку могла б назвати своєю. Без права на помилку — бо кожна помилка мала ціну, яку платив хтось інший. Без права на мрію — бо мрії, які вона мала, вже давно належали комусь, хто вирішував, коли й у якій формі їх реалізовувати.

Вона рахувала секунди між ударами годинника в коридорі. Рахувала тріщини на стелі, які встигла вивчити напам'ять. Рахувала дні до кінця шести місяців, хоча цифра ставала дедалі абстрактнішою, ніби належала іншому, майбутньому часу, у який вона сама вже не до кінця вірила.

О п'ятій сорок п'ять будильник на телефоні вібрував тихо, майже непомітно — вона навчилась прокидатись за кілька хвилин до нього, тіло саме відраховувало час незалежно від бажання.

Вона підходила до дзеркала, вдивлялась у власне обличчя — синці під очима, які з кожним тижнем ставали темнішими, попри всю розкіш кремів і сироваток, якими її забезпечували. Товстий шар тонального крему, консилер, ще один шар пудри — і за десять хвилин перед дзеркалом стояла інша дівчина, свіжа, відпочила, готова до чергового ідеального ранку.

Руки рухались механічно, завчено — пензлик, спонж, ще один шар. Вона більше не дивилась на процес, тільки на результат, наче спостерігала за чужим обличчям, що поступово проступало під шарами косметики.

О сьомій рівно вона сідала за стіл у вітальні, брала ложку, і перед нею, як завжди, стояла тарілка з тією самою кашею, яку вона ненавиділа з першого дня.

— Доброго ранку, — казала вона, як казала щоранку останні два місяці.

— Доброго, — відповідав він, не піднімаючи очей від газети.

І день починався знову, точно за розкладом, який давно перестав здаватись тимчасовим.

Іноді, у короткі паузи між парами, вона ловила себе на тому, що вже не пам'ятає, яким було відчуття вранці прокидатись без будильника, без наперед визначеного плану на день. Спогад про те, безтурботне життя, ставав дедалі більш розмитим, ніби належав не їй, а комусь, про кого вона колись читала.

Вечорами, повертаючись у машині додому — якщо це слово взагалі ще підходило для маєтку, — вона дивилась на вогні міста за вікном і думала, скільки ще таких вечорів попереду. Цифра «півроку» більше не здавалась конкретним числом. Вона розчинялась у нескінченному потоці однакових днів, кожен з яких точно повторював попередній.