Розділ 20. Маша

У середу на лабораторній з хімії Аврора намагалася максимально зосередитися на пробірках. Руки злегка тремтіли, коли вона відміряла розчин, і вона панічно боялася пролити хоч краплю — «ти виглядаєш втомленою» Станіслава все ще відлунювало в голові, змушуючи сумніватися в кожному своєму русі.

Маша, її незмінна напарниця по лабораторних ще з перших днів навчання, крутила в руках скляну паличку, але на реактиви майже не дивилася. Її погляд уже кілька хвилин був прикутий до Аврори — точніше, до її нової блузи відомого бренду, назву якого Маша бачила хіба що в модних пабліках, та бездоганного, витонченого французького манікюру.

— Слухай, Авроро, — Маша раптом нахилилася ближче, понизивши голос до інтригуючого шепоту. — Увесь потік тільки про це й говорить. Хто цей таємничий меценат, чия машина тебе привозить і відвозить з університету? Ти що, знайшла собі багатенького папіка?

Аврора завмерла з піпеткою в руці. Серце боляче штурхнуло під ребра. Перед очима миттєво попливли холодні сірі стіни маєтку, порцелянові тарілки й порожній столик, де колись стояли лілеї.

— Це не папік, — сухо відповіла Аврора, не піднімаючи очей від лабораторного журналу.

— Та годі тобі прикидатися невинною! — Маша пирхнула, штовхнувши її ліктем, ніби вони обговорювали якусь веселу плітку. — Усі моделі шукають собі покровителя. Це ж класика! От якби я була на кілька сантиметрів вищою, я б також пішла у моделі, знайшла би собі багатенького покровителя і жила в своє задоволення. Одяг, салони, тачки... Тобі просто підвалило нереальне щастя, а ти ходиш із таким виглядом, наче тебе на каторгу везуть.

Аврора повільно опустила піпетку на підставку. Пальці злегка тремтіли. Рідкісний внутрішній стрижень, про який писали в її випускній характеристиці, зараз тримав її вкупі лише для того, щоб не розплакатися прямо над хімічними розчинами.

Маша бачила обгортку — блискучу, дорогу, ідеальну. Але Маша не знала про колекторів під під'їздом, про зламаного батька, про сукні, які їй обирають без її згоди, і про те, як страшно піднімати погляд за вечерею рівно о сьомій.

— Немає тут ніякого задоволення, — ледь чутно, але з якоюсь глухою, страшною вагою вимовила Аврора.

Маша здивовано моргнула, не знаючи, що відповісти на цей тон, який зовсім не в'язався з уявленням про розкішне життя.

Аврора ж просто відвернулася до вікна. Там, на парковці біля головного корпусу, серед старих студентських автівок, нерухомо й хижо блищав на сонці чорний лакований автомобіль Станіслава. Водій чекав, спершись на капот, не дивлячись на годинник — він знав розклад так само точно, як і вона сама.

Груди стискало важким, знайомим відчуттям. Аврора зібрала свої записи, склала їх у стос акуратніше, ніж потрібно було, просто щоб зайняти тремтячі руки хоч чимось.

— Ти... нормально? — Маша нарешті, здається, зрозуміла, що щось не так, її тон став обережнішим.

— Нормально, — Аврора видушила з себе слабку усмішку. — Просто втомилась.

Пролунав дзвінок, що сповіщав про кінець пари. Аврора підвелась першою, закинула сумку на плече і вийшла з аудиторії, не чекаючи на подругу, відчуваючи, як позаду лишається ще один шматочок звичайного, безтурботного життя, якого в неї більше не було.