Розділ 18. Похвала

Благодійний аукціон тягнувся нескінченно довго. У Аврори розболілася голова від постійних спалахів фотокамер, нові туфлі почали стискати ступні ніг, а шпильки на голові почали важити цілу тонну.

Вона усміхалась, тиснула чужі руки, повторювала завчені фрази — «дуже приємно», «так, вечір справді чудовий» — поки м'язи обличчя не заніміли від напруги.

Коли нарешті вони сіли в машину, Аврора видихнула з полегшенням. Плечі опустились, спина розслабилась уперше за кілька годин.

— Ти гарно трималася, як для першого разу, — Станіслав дивився у вікно, не на неї. — Майже бездоганно. Ще кілька разів таких виходів, і ти навчишся правильно поводитись.

Аврора чекала на продовження — може, ще кілька слів, які пояснили б, урівноважили ці. Продовження не було.

Вона мовчки сиділа всю дорогу, дивлячись на вогні міста за вікном, ледь стримуючи сльози, які підступали чомусь саме зараз, коли найважча частина вечора вже минула. Пальці стискали маленьку сумочку на колінах так сильно, що аж боліли кісточки.

Груди стискало важким, важким почуттям, якому вона поки не могла підібрати назви — не образа, не гнів, а щось проміжне, глибше.

Машина зупинилась перед воротами маєтку. Станіслав вийшов першим, подав їй руку тим самим вивіреним, майже автоматичним жестом, яким робив усе.

— На добраніч, — сказав він, і на цьому вечір для нього, здається, закінчився.

Аврора піднялась сходами, повз дворецького, який побажав їй доброї ночі, повз двері власної кімнати, які зачинила за собою тихіше, ніж зазвичай.

Лише тоді, скинувши туфлі, які цілий вечір стискали ступні, розстебнувши застібку сукні, яку сама ледве могла дотягнутись, вона дозволила собі сісти на підлогу біля ліжка й заплакати — тихо, притискаючи долоню до рота, щоб жоден звук не вийшов за межі цих чотирьох стін.

Сльози текли швидко, гарячі, беззвучні. Плечі здригались від притлумлених схлипів. Вона обхопила коліна руками, притулившись спиною до холодного краю ліжка, дивлячись у темряву кімнати, де ще годину тому мала виглядати бездоганно для десятків чужих очей.

«Майже бездоганно», — повторила вона подумки його слова, і від цього стало ще важче. Не «добре». Не «молодець». Тільки «майже» — слово, яке завжди лишало простір для наступного разу, для нового приводу почуватись недостатньо.

Вона витерла обличчя долонями, розмазуючи залишки макіяжу, який ще кілька годин тому був таким бездоганним. У тьмяному світлі нічника її відображення в дзеркальній стіні виглядало чужим — розпатлане волосся, темні патьоки туші під очима, сукня, зім'ята на колінах.

Минуло, певно, з півгодини, перш ніж сльози нарешті вичерпались, лишивши по собі тільки важку порожнечу і бажання заснути, забути, не думати більше цього вечора ні про що.