Розділ 17. Порівняння

Аврору привезли до фешенебельного готелю. Спалахи камер засліплювали ще до того, як двері автомобіля повністю відчинились.

Двері відчинились, і Станіслав Романович простягнув їй руку.

— Маєш гарний вигляд. Це плаття тобі дуже личить, — прошепотів він їй на вухо, коли Аврора виходила з автомобіля.

Вона нічого не встигла відповісти, як усі репортери направили на них свої фотокамери.

— Посміхайся, — сказав він тихо, не змінюючи виразу обличчя, яке вже повернулось до публіки в ідеально спокійній, привітній масці. — Твоє дефіле розпочалося.

З усіх боків линули запитання:

— Представте нам вашу супутницю!

— Вона є представником якої благодійної організації?

— Ви маєте намір приймати участь в аукціоні?

Аврора відчула, як усмішка на її обличчі тримається виключно завдяки м'язовій пам'яті двох років модельної підготовки — та сама усмішка, яку вона відпрацьовувала перед дзеркалом сотні разів, тепер служила щитом, за яким можна було сховати паніку. Серце калатало так, що вона чула власний пульс.

— Це Аврора, — Станіслав відповів раніше, ніж вона встигла відкрити рота, тримаючи її за лікоть із тією ж легкою, впевненою хваткою, з якою тримав усе інше у своєму житті. — Моя гостя на сьогоднішній вечір.

— Аврора, а прізвище? Ви модель?

— Дякуємо, панове, — він уже вів її далі, крізь натовп, до входу в готель, не давши їй жодного шансу відповісти самостійно. — Далі за списком запитань, будь ласка, до організаторів.

Опинившись у холі, подалі від спалахів, Аврора нарешті видихнула, відчуваючи, як щоки болять від тривалої, неприродної усмішки.

— Чому ви не дали мені відповісти?

— Тому що ти б відповіла правду, — Станіслав говорив тихо, не дивлячись на неї, вітаючись кивком з якимось знайомим у натовпі. — А правда зараз нікому не потрібна. Потрібен образ.

— Який образ?

— Гарна, загадкова супутниця бізнесмена, — він нарешті глянув на неї, і в цьому погляді була та сама оцінка, з якою він дивився на неї в перший вечір. — Це все, що їм треба знати. І все, що треба знати тобі — це як триматись, коли на тебе дивиться весь зал.

Зал усередині готелю вражав своєю красою.

Величезна кришталева люстра, здавалось, займала половину стелі — сотні граней ловили світло й розсипали його дрібними веселковими іскрами по мармуровій підлозі, по білосніжних скатертинах круглих столів, по келихах шампанського, які офіціанти в білих рукавичках безшумно розносили між гостями.

Стіни були обтягнуті важким кремовим шовком, оздобленим позолоченою ліпниною, а вздовж однієї з них тягнувся стіл із лотами аукціону — картини в масивних рамах, ювелірні прикраси на оксамитових подушечках, макет яхти під скляним ковпаком.

Жінки в залі виглядали так, ніби щойно зійшли зі сторінок глянцевих журналів — довгі сукні з шовку й тюлю, що переливались при кожному русі, діаманти на шиях і у вухах, які вихоплювали й множили світло люстри так само, як і кришталь над головою.

Чоловіки поруч із ними — у смокінгах, з годинниками, вартість яких Аврора навіть не намагалась уявити, — трималися з тією самою невимушеною впевненістю, яку вона вже почала впізнавати як мову грошей.

Десь у глибині зали грав струнний квартет. Аврора стояла в центрі цієї бездоганно вивіреної картини, стискаючи в руці келих, до якого ще жодного разу не торкнулась губами.

Станіслав Романович підтримував дівчину за талію і легким поштовхом направляв її у потрібному напрямку. Вони рухались по залу, вітаючись із зустрічними людьми. Говорив лише Станіслав Романович — короткі, вивірені фрази, посмішка точно відповідної температури для кожного співрозмовника.

Між переходами від однієї групи гостей до іншої він нарешті звернувся до неї, нахилившись трохи ближче, ніби ділився чимось приватним.

— Посміхайся і намагайся виставити себе у вигідному ракурсі перед репортерами на фото, — сказав він тихо, майже не рухаючи губами. — Ти виглядаєш переляканою. Більше впевненості.

Аврора спробувала виправити поставу, підняти підборіддя так, як вчили в модельній школі, але тіло раптом відмовлялось слухатись так легко, як на подіумі.

— Поглянь навколо, — Станіслав кивнув у бік найближчого столика, де сміялися три дівчини приблизно її віку, у сукнях не менш дорогих, ніж її власна. — Тут багато молодих дівчат, які тримаються впевнено. Бери приклад з них.

— Вони, певно, звикли до такого, — тихо сказала Аврора.

— Можливо, — Станіслав знизав плечима. — А можливо, просто не дозволяють страху бути помітним. Це різниця між тими, хто вміє триматись у товаристві, і тими, кому ще треба вчитися.

Він відпустив цю фразу так само легко, як і всі попередні — без притиску, без прямої образи, і саме тому вона вп'ялась глибше, ніж будь-яка відверта критика. Аврора ще раз глянула на дівчат за столиком, тепер уже не просто спостерігаючи, а порівнюючи — свою позу, свою усмішку, тремтіння власних рук із їхньою бездоганною невимушеністю.

— Пані Аврора, який приємний сюрприз! — новий співрозмовник уже тиснув руку Станіславу, і вона змусила себе усміхнутись, підняти підборіддя, зробити все так, як щойно порадили.

Усмішка вдалась. Принаймні настільки, наскільки вона могла судити з відображення у найближчому дзеркалі, повз яке вони пройшли хвилину по тому.