Розділ 15. Лілеї

Аврора спустилась до вітальні рівно о сьомій, як завжди, і одразу помітила — ваза з білими лілеями, що стояла на столику біля вікна ще вчора, зникла. На її місці — порожня поверхня, ніби вази там ніколи й не було.

— Доброго ранку, — Станіслав підняв погляд від газети.

— Доброго, — вона на мить затрималась поглядом на порожньому столику. — А де квіти? Ті, білі лілеї?

Він подивився на неї з легким подивом, майже театральним у своїй невимушеності.

— Які лілеї?

— Ну ті, що стояли тут учора. Я ще нюхала їх, коли йшла на сніданок.

— Аврора, — він відклав газету, склавши руки на столі з виглядом людини, яка терпляче пояснює очевидне, — у цій вітальні ніколи не було лілей. У мене алергія на цей запах, я б ніколи не поставив їх у власному домі.

Вона нахмурилась, намагаючись відновити спогад — точно пам'ятала білі пелюстки, важкий солодкавий аромат, який трохи паморочив голову, коли вона проходила повз столик. Серце забилось швидше, наче саме тіло відчуло загрозу раніше за розум.

— Але я точно бачила...

— Можливо, тобі наснилось, — він знизав плечима, повертаючись до газети, ніби тема була вичерпана. — Останнім часом ти виглядаєш втомленою. Погано спиш?

— Я не сплю погано, — вона відчула, як земля під переконаністю стає менш твердою. Долоні на колінах стиснулись у кулаки. — Я точно пам'ятаю ці квіти.

— Що ж, — він навіть не підвів очей цього разу, — якщо тобі так важливо, запитай у Наталі. Хоча, чесно кажучи, мене трохи турбує, що ти так наполягаєш на речах, яких ніколи не було. Можливо, варто менше навантажувати себе в університеті. Сьогодні ввечері твій перший вихід у якості моєї супутниці. Тобі допоможуть підготуватися.

Аврора замовкла. Слова застрягли десь у горлі — не тому, що не мала що сказати, а тому, що раптом сама перестала бути впевненою в тому, що пам'ятає. Може, це справді був якийсь інший день. Може, ті квіти вона бачила деінде — на фото, у чужій квартирі, у сні.

Груди стиснуло, дихання зробилось коротшим. Вона опустила погляд на власні руки, шукаючи в них хоч якусь опору.

Вона сіла за стіл, узяла виделку, більше не наважуючись повертатись до теми, хоча десь глибоко, під цим новим сумнівом, лишалось невиразне, вперте відчуття: вона пам'ятала правильно. Вона точно пам'ятала правильно.

Тільки тепер уже не була в цьому до кінця впевнена.

Вона їла мовчки, відчуваючи, як руки досі злегка тремтять. Кожен ковток давався важче, ніж мав би, — не через смак їжі, а через той дивний, гнітючий осад, що лишився після короткої розмови про квіти, яких, за його словами, ніколи не існувало.

За вікном вітальні ранкове сонце освітлювало сад, такий самий бездоганний, як завжди. Аврора крадькома глянула на порожній столик ще раз, ніби сподіваючись, що ваза раптом з'явиться знову і доведе, що вона не помиляється. Столик лишався порожнім.