Розділ 13. Мама

Аврора сиділа на другій парі, коли на її телефон прийшло повідомлення від мами:

«Доню, ти в університеті? Можеш вийти?»

Аврора тут же підняла руку, ніби це був знак, що їй потрібно вийти. Серце вже калатало швидше — щось у короткому повідомленні здавалось тривожним.

Вона збігла сходами до центрального входу, де її вже чекала мати.

— Мамо!!!

— Доню, ти чого плачеш? — мати одразу вхопила її за плечі, оглядаючи з голови до ніг. — Він тебе ображав? Де ти ночувала? Ти голодна? Я принесла тобі бутерброди. У тебе нова сукня?.. Доню, я так переживала за тебе.

— Мамо... — Аврора не змогла втримати сліз. Груди стиснуло, дихання збилося на одному вдиху.

— Ходімо, присядемо десь на вулиці.

Мати обійняла Аврору, і вони вийшли з будівлі, знайшли лавку в тіні старого каштана неподалік від входу.

— Розповідай усе по порядку.

І Аврора розповіла — про будинок, схожий на маєток із журналу, про свою кімнату з балдахіном і терасою, про сніданок рівно о сьомій, про нову сукню, яку їй одягли ще до того, як вона встигла заперечити, про кашу, яку довелось з'їсти всю до останньої ложки.

Мати слухала мовчки, стискаючи в руках пакет із бутербродами, який так і не наважилась віддати. Пальці на пакеті побіліли від напруги.

— А він... — вона затнулась, підбираючи слова. — Він щось казав тобі? Погрожував?

— Ні, — Аврора похитала головою, витираючи очі тильною стороною долоні. — Він просто... каже, що робити. Спокійно. Ніби це найзвичайніша річ у світі.

— А сам він який? Молодий, старий?

— Не старий. Років тридцять п'ять, може, менше. Виглядає... — вона на мить замислилась, шукаючи правильне слово, — виглядає так, ніби нічого й ніколи не може вивести його з рівноваги.

Мати міцніше стиснула пакет.

— Мені це не подобається, Авроро. Зовсім не подобається.

— Мені теж, мамо. Але що я можу зробити? — вона подивилась на матір, і в цьому погляді було більше втоми, ніж за весь попередній вечір. — Тато сказав, що це єдиний вихід.

— Я знаю, — мати опустила очі. — Знаю, доню. Просто... якби я могла щось змінити.

Вони сиділи мовчки кілька хвилин, дивлячись на студентів, що проходили повз, сміючись, поспішаючи на пари, живучи тим звичайним життям, яке ще вчора було і в Аврори.

— У мене за десять хвилин пара, — сказала нарешті Аврора, глянувши на годинник.

— Ось, візьми хоч бутерброди, — мати нарешті простягнула пакет. — Про всяк випадок.

Аврора взяла пакет, хоча знала, що ввечері за столом усе одно доведеться їсти те, що поставлять перед нею.

— Дякую, мамо.

— Зателефонуй увечері. Якщо зможеш.

— Зателефоную.

Вона обійняла матір ще раз, довше, ніж зазвичай, ніби намагаючись про запас накопичити тепло цих обіймів на весь довгий вечір попереду. Руки матері тремтіли, коли вона відпускала доньку.

Аврора побігла назад до входу в університет, витираючи по дорозі останні сльози. Пакет із бутербродами бив по нозі при кожному кроці — маленька, буденна деталь із того життя, яке ще вчора здавалось само собою зрозумілим.

Вона озирнулась востаннє перед дверима. Мати все ще стояла на тому самому місці, дивлячись їй услід, і навіть здалеку було видно, як напружені її плечі.