Розділ 12. Каша

Аврорі відчинили двері вітальні рівно о сьомій ранку. За масивним столом уже сидів господар дому.

— Доброго ранку, — із ввічливості привіталася дівчина.

— Доброго.

Станіслав підвівся і відсунув для неї стілець.

— Сідай.

— Дякую, — тихо відповіла Аврора, сідаючи так обережно, ніби навіть цей простий рух міг виявитись неправильним. Долоні спітніли, коли вона розправляла серветку на колінах.

Перед нею поставили тарілку з кашею, горіхами та фруктами, яйце пашот та склянку соку.

«Ненавиджу каші», — тихо промовила дівчина про себе, дивлячись на тарілку так, ніби та могла раптом стати чимось іншим, якщо дивитись достатньо довго.

— Можна мені бутерброд? — запитала вона вголос, намагаючись, щоб голос прозвучав звичайно, майже байдуже.

— Дивно, адже модельна школа дає саме такі рекомендації щодо харчування своїх учениць, — Станіслав навіть не підняв очей від власної тарілки, ніби відповідь була настільки очевидною, що не варта прямого погляду. — А бутерброди шкідливі для шлунку. Тобі доведеться з'їсти усе. У моєму домі ніхто голодувати не буде.

Аврора відчула, як щось усередині неї напружилось — не тільки через кашу, а через саму манеру, з якою він про це говорив: так, ніби вже знав усе про неї, її режим, її звички, її тіло, краще за неї саму.

— Звідки ви знаєте, які рекомендації дає моя школа? — вона все ж наважилась запитати, крутячи ложку в руках, поки не наважувалась торкнутись каші.

— Я знаю багато речей, — він нарешті підвів погляд, і в цьому погляді була та сама спокійна, беззаперечна впевненість, яку вона вже почала впізнавати як щось притаманне лише йому. — Це моя робота — знати все, що стосується моїх... інтересів.

Слово «інтересів» повисло в повітрі на секунду довше, ніж мало б. Аврора відчула, як щоки спалахнули — не від сорому, а від якогось незрозумілого обурення, змішаного зі страхом.

Вона зачерпнула ложку каші, змусила себе піднести її до рота. Смак був звичний, нецікавий, точно такий самий, як вона пам'ятала з дитинства, коли мати намагалась переконати її з'їсти «бодай кілька ложок для здоров'я». Тільки тепер за цим не стояла материнська турбота — стояв контроль, замаскований під турботу так вправно, що межу між ними стало важко розгледіти.

— Смачно? — запитав він, і в голосі майже вчувалась іронія.

— Дуже, — збрехала вона, проковтуючи разом із кашею гіркий клубок у горлі.

Він лише кивнув, повертаючись до власного сніданку, ніби її відповідь, правдива чи ні, більше не мала для нього жодного значення — важливим був сам факт, що вона підкорилась.

Аврора їла мовчки, ложка за ложкою. Руки тримали ложку рівно, попри внутрішнє тремтіння, яке вона намагалась приховати щосили.

— Сьогодні у тебе три пари, — сказав Станіслав, не відриваючись від чашки кави. — Мій водій відвезе тебе в університет і зачекає там.

— Навіщо, я сама можу доїхати, — Аврора відклала ложку, дивлячись на нього з першим за весь ранок відвертим викликом у погляді.

— Аврора, відстань від мого будинку до університету майже тридцять кілометрів, — він нарешті підвів очі, і в його тоні прозвучала та сама спокійна, майже втомлена терплячість, з якою пояснюють очевидні речі дитині. — Ти збираєшся йти пішки до університету? Трамваї до мого дому не їздять.

Вона відкрила рот, щоб заперечити, і одразу закрила його знову, усвідомивши, що аргументів у неї немає. Він мав рацію — і саме це дратувало найбільше.

— Таксі, — запропонувала вона тихіше, вже без колишньої впевненості.

— Мій водій, — повторив Станіслав, тоном, який не залишав місця для подальшого обговорення. — Він буде готовий о восьмій. І забиратиме тебе о шостій, після останньої пари.

Аврора мовчки кивнула, опустивши погляд на недоїдену кашу. Пальці на мить стиснули краєчок серветки під столом, там, де він не міг цього бачити.

За вікном вітальні ранкове сонце вже піднялось вище, освітлюючи ідеально підстрижений сад — той самий, на який вона дивилась учора ввечері крізь сльози. Сьогодні він виглядав так само бездоганно й так само чужим.

Вона доїла останню ложку каші мовчки, відчуваючи, як десь усередині щось тихо, непомітно змінюється — не бунт, ще не капітуляція, а щось проміжне, чому вона поки не могла підібрати назви.