Розділ 11. Наталя

Рівно о пів на сьому ранку до кімнати Аврори наполегливо постукали.

— Хто там? — спросоння запитала дівчина. Серце тьохнуло, ще не встигнувши прокинутись разом із рештою тіла.

— Доброго ранку, пані Аврора. Я покоївка Наталя.

— Заходьте.

— Мені потрібно допомогти вам одягнутися до сніданку.

— Я що, маленька дівчинка, щоб мені допомагали одягнути шкарпетки? — обурилась Аврора, сідаючи в ліжку й намагаючись хоч трохи зібрати думки, розкидані сном. Очі ще злипались, голова гула від короткого, тривожного сну.

— Шкарпетки вам не знадобляться, — Наталя, жінка років сорока з рівним, професійно нейтральним обличчям, уже відчиняла шафу, яку вчора Аврора навіть не встигла роздивитись. — А от допомога із зачіскою і макіяжем буде вкрай потрібна.

— Макіяж для сніданку?

— Так. А ще ось нова сукня, — вона дістала з шафи щось повітряно-легке, кольору слонової кістки, з биркою, яку ще навіть не встигли зрізати.

Аврора подивилась на сукню, потім на Наталю, відчуваючи, як обурення поступово переростає в щось схоже на істеричний сміх.

— Сукня і макіяж, щоб з'їсти бутерброд?

— Швидше, — Наталя не піддалась на жарт, лише глянула на годинник над дверима. — Ви повинні зайти у вітальню рівно о сьомій.

Щось у її тоні — не грубому, але підказало Аврорі, що сперечатись немає сенсу. Вона встала. Ноги ще були важкими від недосипу. Дозволила себе повести до туалетного столика, де вже чекали щітки, тюбики, пензлики — ціла армія засобів, призначення половини з яких вона навіть не знала.

Поки Наталя вправно закручувала пасма її волосся, Аврора дивилась на власне відображення в дзеркалі — те саме обличчя, яке ще вчора здавалось їй знайомим, тепер поступово перетворювалось на щось інше під вправними руками покоївки. Не на неї. На версію її, підготовану для чужих очей.

Пальці Наталі рухались швидко, впевнено, ніби вона робила це тисячі разів раніше. Аврора мимоволі напружила плечі, коли гребінець торкнувся скроні.

— Наталю, — вона зважилась запитати, поки та наносила тонкий шар тонального крему. — А завжди так буде? Кожного ранку?

— Пан любить, щоб усе було... відповідно, — відповіла Наталя обережно, ніби добираючи слова, які не сказали б занадто багато. — Такі тут звичаї.

— А якщо я не хочу?

Руки Наталі на мить зупинились, і в дзеркалі Аврора побачила, як щось схоже на співчуття промайнуло на її обличчі — швидко, і так само швидко зникло.

— Тут, пані Авроро, мало хто питає, хочете ви чи ні, — сказала вона тихо, майже пошепки, ніби боячись, що хтось інший може почути. — Краще просто... пристосуватись. Так легше.

Слова повисли в повітрі, важчі за будь-яке з правил, які вона чула вчора від самого Станіслава. Аврора мовчки дивилась, як в дзеркалі завершується перетворення — зачіска, макіяж, сукня кольору слонової кістки, що ідеально облягала фігуру, ніби її шили саме для цього ранку.

За п'ять хвилин до сьомої Наталя відступила на крок, оглядаючи результат із професійним задоволенням.

— Готово. Ви прекрасні.

Аврора подивилась на своє відображення — справді прекрасне, справді ідеальне — і подумала, що ніколи ще не почувалась настільки далекою від самої себе. Руки, лежачи на колінах, ледь помітно тремтіли.

— Ходімо, — сказала Наталя. — Не варто запізнюватись.

Вони вийшли з кімнати. Коридор здавався нескінченним, кожен крок відлунював по мармуровій підлозі. Серце Аврори калатало все швидше з кожним метром, що наближав її до вітальні — і до першого справжнього сніданку в новому домі.