Розділ 10. Кімната

Дівчину провели довгим коридором, повз ще кілька зачинених дверей, аж до її нових покоїв.

Кімната виявилась розкішною: велике ліжко з балдахіном, важкі тканини якого спадали м'якими хвилями до самої підлоги; окрема ванна кімната, видна крізь прочинені двері, — вся у білому мармурі й золотавих деталях; тераса з видом на сад, обгороджена кованими поручнями; дзеркало на всю стіну, у якому вона побачила себе — маленьку, розгублену постать серед цієї розкоші.

Від такої розкоші Аврора затамувала подих. Уся обстановка ніби зі сторінок глянцевого журналу — саме такого, які вона колись гортала в дитинстві, мріючи про інше життя.

Тільки тепер, стоячи посеред цієї краси, вона не відчувала жодного захвату, який відчувала б, побачивши таку кімнату на фотографії. Натомість — дивне, гнітюче відчуття, ніби навіть найкоштовніша клітка лишається кліткою, хоч би якими м'якими не були її стіни.

Дворецький зачинив за собою двері, лишивши її саму. Кроки його стихли в коридорі.

Аврора підійшла до ліжка. Провела пальцями по важкій тканині балдахіна — така м'яка, така дорога, зовсім не схожа на простий бавовняний плед, який лежав на її ліжку вдома.

«Вдома», — подумала вона, і слово раптом здалось чужим, наче належало комусь іншому, чиє життя вона щойно залишила позаду.

Вона підійшла до вікна. За склом розкинувся сад — акуратно підстрижені кущі, доріжки, викладені білим каменем, фонтан, що тихо дзюрчав десь удалині. Все ідеально. Все чуже.

Руки досі тремтіли. Вона стиснула їх у кулаки, потім розтиснула знову, намагаючись хоч якось відновити відчуття контролю над власним тілом.

Двері за дворецьким тихо зачинились, і вперше за весь цей нескінченний день Аврора лишилась справді сама.

Вона підійшла до ванної кімнати, зазирнула всередину. Мармур холодив підошви ніг навіть крізь тонкі підошви взуття. Золоті крани, велика ванна, рушники, складені так бездоганно, ніби до них ще ніхто ніколи не торкався.

Вона повернулась до спальні, сіла на край розкішного ліжка. Матрац піддався під вагою тіла м'яко, нечутно — навіть це здавалось надто ідеальним, надто вивіреним.

Обхопила коліна руками. Дивлячись на власне відображення в дзеркальній стіні навпроти — на дівчину, яка виглядала так само, як завжди, хоч усе навколо змінилось безповоротно, — вона відчула, як до горла підступає клубок.

Плечі затремтіли першими. Потім підборіддя. Вона намагалась стримати сльози, прикусивши губу, але це не допомогло.

На стіні висів годинник — золочений, антикварний, з тихим цоканням, яке в цій ідеальній тиші здавалось оглушливим. Секунда за секундою. Хвилина за хвилиною. Її нове життя, розписане до найдрібніших деталей людиною, яку вона бачила лише двічі.

Вона нарешті дозволила собі заплакати. Тихо, притискаючи долоню до рота, щоб жоден звук не вийшов за межі цих чотирьох стін. Сльози текли по щоках, крапали на розкішну тканину сукні, залишаючи темні плями, які ніхто, крім неї, не помітить.

Десь за вікном сонце вже хилилось до заходу, забарвлюючи сад у теплі, помаранчеві тони — тони, які за інших обставин здались би красивими. Сьогодні вони тільки підкреслювали, наскільки чужим став для неї весь навколишній світ.

Вона плакала довго, поки сльози самі не вичерпались, лишивши після себе тільки порожнечу і важку, свинцеву втому. А тоді, витерши обличчя тильною стороною долоні, підвелась і підійшла до вікна, дивлячись на сад, що поступово тонув у вечірніх сутінках.

«Півроку, — подумала вона знову, наче намагаючись переконати саму себе. — Я просто маю протриматись півроку».

Слова звучали переконливо вдень. Тепер, у тиші цієї чужої розкішної кімнати, вони здавались тільки крихкою обіцянкою, у яку вона сама вже не до кінця вірила.