Розділ 9. Маєток

Машина зупинилась перед воротами. Аврора кілька секунд просто сиділа, не рухаючись, дивлячись крізь скло на те, що мало стати її домом на невизначений час. Серце калатало важко, повільно.

Ковані ворота, важкі й високі, розчинились безшумно. Механізм був змащений так само ретельно, як усе інше в цьому світі. За ними — алея, викладена рівним каменем, підстрижені живоплоти по обидва боки, і сам будинок у глибині. Не будинок, зрозуміла вона одразу. Маєток. Такий, які вона бачила хіба на фотографіях у журналах, які гортала в дитинстві, мріючи про інше життя — але не про це.

Охоронець біля воріт коротко кивнув водієві, навіть не глянувши на неї. Ще двоє стояли обабіч вхідних дверей, нерухомі, як частина архітектури.

Двері відчинив чоловік у бездоганному костюмі — дворецький, зрозуміла вона за мить, хоча досі думала, що такі люди існують тільки в старих фільмах.

— Пані Аврора, — сказав він. Не питання, а констатація факту, ніби її вже чекали, знали кожну деталь, включно з тим, у чому вона приїде. — Прошу за мною.

Всередині все було витримано в тому самому дусі — дорого, ідеально, без жодної зайвої деталі. Мармурова підлога відбивала світло так ідеально, що Аврора мимоволі дивилась під ноги, боячись послизнутись. Картини на стінах коштували, певно, більше за все, що коли-небудь мала її родина. Тиша — густа, майже відчутна, тиша дому, де ніхто не сміється голосно й не грюкає дверима.

Дворецький зупинився перед масивними дерев'яними дверима в кінці коридору.

— Пан чекає на вас, — сказав він і відступив убік, лишаючи її саму перед входом.

Аврора кілька секунд дивилась на двері, відчуваючи, як серце гупає десь у горлі. Долоні спітніли. Потім, зібравши всю рішучість, яка ще лишалась після безсонної ночі, несміливо штовхнула важкі стулки.

Кабінет був великий, темний, обставлений з тією самою вивіреною розкішшю — стіни, заставлені книгами, які, здавалось, ніхто ніколи не читав, камін, що не горів, важкі штори, що приглушували денне світло до м'якого сутінку.

За масивним дерев'яним столом сидів господар.

Не Станіслав Романович Литвин. Не Морок, про якого шепотілись у ділових колах. Саме господар — слово, яке саме спало їй на думку в ту мить.

Він підвів очі від паперів і кілька секунд просто дивився на неї — так само, як тоді, на подіумі, тільки тепер без відстані залу між ними.

— Заходь, — сказав він нарешті. Не привітання. Наказ, вкладений у одне слово. — І зачини двері.

— Ти знаєш, чому ти тут.

Це було не запитання, а констатація факту.

Аврора кивнула, не довіряючи власному голосу. Долоні в неї спітніли, вона непомітно витерла їх об тканину сукні.

— Я даю твоєму батькові відстрочку на шість місяців, — продовжив Станіслав, не відводячи від неї погляду. — Від сьогоднішнього дня він винен гроші лише мені. Ні банки, ні кредитори його не потурбують. Через пів року він повинен буде розрахуватися зі мною повністю.

«Шість місяців, — подумала вона, і на мить у грудях щось ослабло, майже полегшало. — Це не назавжди. Півроку — і все закінчиться».

— А якщо він не зможе? — почула вона власний голос, тонший, ніж хотілося б.

— Тоді тобі доведеться до кінця свого життя відпрацьовувати його борг.

Слова впали в тишу кабінету, як камінь у колодязь. Те полегшення, яке вона щойно відчула, миттєво розсипалось.

— Як до кінця життя? — прошепотіла вона з жахом. Холод піднімався від живота до горла.

Станіслав ретельно вдивлявся у перелякане обличчя Аврори. У цьому погляді не було ні жалю, ні співчуття — тільки якась холодна, майже наукова зацікавленість.

Її руки затремтіли. Вона стиснула пальці в кулаки, ховаючи їх у складках сукні, але тремтіння перейшло вище — у плечі, у щелепу, яку вона намагалась тримати нерухомою.

«Не показуй, що боїшся, — наказала вона собі. — Не тут. Не перед ним».

— У моєму домі є певні правила, — вів далі Станіслав, тоном, яким, здавалось, можна було б диктувати умови контракту, а не долю живої людини. — Ти будеш жити у кімнаті для гостей. Не шуміти. Не влаштовувати безлад. Сніданки і вечері обов'язково у їдальні. Одяг нарядний. Ніяких домашніх тварин.

Кожне слово лягало на неї, мов ще один камінь у вже й так непідйомну ношу.

— А моє навчання в університеті? — вона змусила себе поставити це питання, вчепившись за нього, як за останню тверду опору в світі, що щойно перестав бути зрозумілим.

— Продовжиш навчатися, — він майже байдуже відповів. — Відвозити і привозити тебе буде мій водій. Скинеш мені розклад занять.

Аврора відчула, як щось усередині неї — та частина, що ще годину тому вірила у власну незалежність — беззвучно закричала. Опустила погляд на свої руки, все ще стиснуті в кулаки, і подумала, наскільки чужими вони раптом здались.

«Це тимчасово, — повторювала вона подумки, як мантру. — Півроку. Я просто маю протриматись півроку».

Але дивлячись у ці спокійні, оцінюючі очі навпроти, вона вперше по-справжньому засумнівалась, чи «тимчасово» в цьому домі взагалі щось означає.

— А як же моє модельне агентство? — вона підняла погляд, чіпляючись за останнє, що лишалось від її власного, окремого від нього життя. — Я щойно закінчила школу моделей.

— Я подумаю над цим питанням, — відповів Станіслав, вже опускаючи очі назад до паперів на столі. — Тебе проводять до твоєї кімнати. Йди.

Те, як легко він відмахнувся від найважливішого в її житті, вразило її більше, ніж будь-яке з попередніх правил. Не заборона. Не дозвіл. Просто «я подумаю» — три слова, які стерли її майбутнє до статусу питання, яке він розгляне, коли матиме час.

Вона хотіла щось сказати, заперечити, але дворецький уже з'явився в дверях, чекаючи. Аврора зрозуміла: розмову справді закінчено, незалежно від того, чи закінчила її вона сама.