Розділ 8. Ніч перед рішенням

Аврора лежала в темряві, дивлячись у стелю. Вона знала її напам'ять — кожну тріщину, кожну тінь від вуличного ліхтаря, що проникала крізь штори. Не пам'ятала, коли востаннє не спала цілу ніч не через хвилювання перед показом чи іспитом, а через щось, для чого в її голові поки не було навіть правильних слів.

«Жити в його домі». Фраза крутилась у голові знову й знову. Від багаторазового повторення не ставала зрозумілішою. Тільки важчою, як камінь, що осідає на дно.

Серце билося нерівно, то прискорюючись, то завмираючи на секунду. Руки стискали край ковдри так міцно, що пальці заніміли.

Вона думала про батька. Не того, зламаного, що сидів сьогодні за столом. А того, якого пам'ятала все життя: який носив її на плечах у дитинстві, який приходив на кожен її виступ у танцювальній школі, навіть коли падав з ніг від утоми після зміни. Який казав «моя красуня» так, ніби це було найважливіше знання про неї, важливіше за будь-які оцінки чи досягнення.

Він помилився. Вона це знала. Але хіба любов вимірюється відсутністю помилок?

«Якби це була я, — думала вона, — чи не зробив би він те саме заради мене? Чи не продав би все, що має, чи не пішов би на будь-яку угоду, аби мене врятувати?»

Відповідь була очевидною. І саме через це важкість у грудях не відпускала.

А тоді накочувався страх — інший, гостріший. Що вона знала про цього чоловіка, крім чуток і того короткого, важкого погляду з подіуму, який вона тепер, згадуючи, розуміла зовсім інакше? Морок. Навіть саме прізвисько звучало як попередження, а не як ім'я людини.

«А що, як він жорстокий? Що, як зі мною там станеться щось, про що я навіть не здогадуюсь?»

Вона перевернулась на бік, стискаючи подушку. Намагалась притлумити думки, що розросталися, мов темні квіти вночі. Дихання пришвидшилось, груди стискало важким передчуттям.

Були й сумніви іншого штибу — тихіші, практичніші. Ті, що пробивались крізь страх лише під ранок, коли емоції трохи вичерпались, лишивши місце для холоднішого розрахунку. Чи справді це допоможе? Чи не жбурляє батько її, наче останню фішку в програшній грі, сподіваючись на диво, якого насправді не існує? Що, як за кілька місяців з'ясується, що навіть цього недостатньо, і вона пожертвує всім намарно?

Але щоразу, коли думка доходила до цього питання, вона впиралась у ту саму стіну: а що натомість? Дивитись, як маму й батька виганяють на вулицю? Дивитись, як батько, і без того зламаний, ламається остаточно, знаючи, що через нього родина втратила все?

Вона могла відмовитись. Ніхто не міг би змусити її силою — принаймні так казав батько, хоч голос його при цьому тремтів так, ніби він сам не був до кінця в цьому впевнений. Вона могла сказати «ні», піти вранці до університету, вдавати, ніби цієї розмови не було, і дозволити цифрам на тих папірцях робити те, що роблять цифри, коли їх ігнорують.

Але потім вона уявляла обличчя матері, обличчя батька — цей новий, постарілий вираз, який, як вона підозрювала, вже ніколи повністю не зникне, навіть якщо все якимось дивом владнається.

Годинник на тумбочці показував третю ночі. Потім четверту. Аврора підтягнула коліна до грудей, обхопила їх руками, наче так було легше стримувати тремтіння, що не полишало тіла.

Під ранок, коли перші сірі смуги світла почали пробиватися крізь штори, вона нарешті перестала тремтіти. Не тому, що страх минув — він лишався, важкий і холодний десь під ребрами. А тому, що рішення, здається, ухвалилось саме собою, десь у тих годинах між північчю й світанком, поки вона намагалась знайти інший вихід і не знаходила.

«Я зроблю це, — подумала вона, дивлячись, як кімната поступово наповнюється блідим ранковим світлом. — Заради тата. Заради всіх нас. А там... там буде видно».

Вона підвелась із ліжка. Ноги були важкими, наче не спала й не рухалась цілу добу. Підійшла до дзеркала — обличчя бліде, під очима темні кола, губи потріскані від того, що вона їх кусала цілу ніч.

Вона заплющила очі, не для сну — для того, щоб на кілька секунд просто побути наодинці з собою, перш ніж вийти до батьків і сказати ті слова, які, вона знала, назавжди поділять її життя на «до» і «після».