Розділ 7. Зізнання

Петро Іванович сидів у вітальні своєї квартири за одним столом із дружиною і донькою. Обидві жінки розуміли, що сталося щось жахливе: їхній батько та чоловік постарів на кілька років за один вечір.

Обличчя його було сірим. Під очима залягли темні тіні, яких не було ще вчора. Руки, складені на столі, злегка тремтіли.

— Я хочу попросити у вас пробачення, — почав він, не піднімаючи очей від стола. — Я не впорався з обіцянкою турбуватися про свою сім'ю.

Він виклав на стіл папери. Пальці ледь тремтіли, коли він розкладав аркуші один за одним.

— Це усі мої борги: перед банком, перед кредиторами. Сума настільки велика, що навіть продаж квартири, складу і майстерні не покриє її. А про відсотки...

Його голос обірвався на півслові.

Дружина потягнулась до паперів тремтячою рукою, пробігла очима перші рядки. Аврора побачила, як її обличчя поступово втрачає колір, стаючи білим, як стіна за її спиною.

— Петре, це... — вона підняла погляд. — Це набагато більше, ніж ти казав раніше.

— Я знаю, — він нарешті подивився на неї. — Я приховував. Сподівався, що встигну виправити, перш ніж хтось із вас дізнається.

Аврора мовчала, дивлячись то на батька, то на матір. Серце калатало все швидше. Вона відчувала, як звичний, безпечний світ навколо неї тихо тріщить по швах.

— Тату, — вона нарешті знайшла голос, хоч він і прозвучав тихіше, ніж хотілося. — Ти сказав, що знайшов вихід. По телефону. Що є людина, яка може допомогти.

Петро Іванович заплющив очі на мить, ніби збираючись із силами перед стрибком у прірву.

— Так. Знайшов.

— То в чому проблема? — дружина подалась вперед. — Якщо хтось готовий покрити борг...

— Проблема в умовах, — перебив він тихо.

У кімнаті стало тихо настільки, що чути було, як цокає годинник на стіні.

— Яких умовах? — Аврора відчула, як щось холодне піднімається в грудях. Пальці мимоволі стиснули край столу.

Петро Іванович довго не міг змусити себе вимовити це вголос. Він дивився на свої руки, складені на столі, на папери з нерозбірливими цифрами, на будь-що, крім облич дружини й доньки.

— Він хоче, щоб Аврора... — почав він і затнувся знову.

— Що я? — вона подалась вперед. — Тату, кажи прямо.

— Щоб ти жила в його домі. Поки борг не буде повернутий повністю.

Тиша, що запала після цих слів, була важчою за будь-який крик.

Аврора відчула, як холод розповзається від грудей до кінчиків пальців. Дихання зробилось коротким, уривчастим.

— Що це означає — «жила в його домі»? — перепитала мати, і в її голосі вже бринів метал. — Петре, що ти накоїв?

— Я не мав вибору, Оксано! — він нарешті підвищив голос, і в цьому крику було більше відчаю, ніж гніву. — Тиждень. У нас був тиждень до того, як банк забере квартиру, а ви обидві опинилися б на вулиці. Я обдзвонив усіх, кого знав. Усі відмовили. Залишався тільки він.

Аврора сиділа нерухомо, відчуваючи, як земля під ногами перестає бути твердою. Руки на колінах затремтіли, вона стиснула їх, намагаючись приховати тремтіння від батьків.

— Ти погодився, — сказала вона тихо. Це не було питанням.

Батько подивився на неї, і вперше за весь вечір вона побачила в його очах не тільки провину, а справжній, тваринний страх — страх людини, яка щойно зрозуміла, що врятувала одне, знищивши інше.

— Пробач мені, донечко. Я не бачив іншого шляху.

Аврора підвелась із-за столу. Ноги тремтіли, ледь тримали вагу тіла. Вона підійшла до вікна, притиснула долоню до холодного скла, намагаючись хоч якось заспокоїти калатання серця.

За вікном звичайне життя тривало своїм звичним ходом — хтось вигулював собаку, десь далеко сміялись діти. Увесь цей світ здавався тепер чужим, недосяжним, ніби вона вже дивилась на нього з іншого боку скла, з якого не було вороття.