Розділ 6. Умова

Морок прийняв Петра Івановича у закритому окремому приміщенні.

Стіл був накритий скупо — пляшка води, дві склянки, жодної зайвої страви. Станіслав Романович сидів так, ніби чекав уже давно, хоча Петро Іванович прийшов вчасно, хвилина в хвилину. Він підвівся, потиснув руку — сухо, коротко — і жестом вказав на місце навпроти.

Костюм на ньому сидів бездоганно. Ані складки, ані зайвої деталі. Тільки годинник на зап'ясті — простий, без блиску, і від цього ще страшніший, ніж якби виблискував золотом.

— Дякую, що знайшли час, — почав Петро Іванович, сідаючи. Голос зрадив його одразу — надто тонкий, надто швидкий для людини, яка намагалась триматися впевнено. Долоні спітніли, він непомітно витер їх об коліна під столом.

— Це ви знайшли час, Петре Івановичу, — Станіслав говорив рівно, майже байдуже. — Я лише написав повідомлення.

Пауза. Петро Іванович потягнувся до склянки з водою, просто щоб зайняти руки. Пальці ледь помітно тремтіли, коли він підносив склянку до губ.

— Я знаю, навіщо ви мене покликали, — сказав він нарешті. — Точніше, здогадуюсь.

— Тоді не буду марнувати ваш час на здогадки, — Станіслав дістав з внутрішньої кишені піджака складений аркуш, поклав на стіл, не розгортаючи. — У вас борг перед банком. Термін — сім днів. Після цього квартира, у якій живе ваша родина, переходить у власність банку.

— Звідки ви...

— Це не має значення, — перебив Станіслав, тим самим тоном, яким, здавалося, він перебивав усіх у своєму житті. — Має значення інше: я можу закрити цей борг сьогодні. Одним переказом.

Петро Іванович відчув, як щось усередині нього одночасно й обірвалось, і напружилось. Серце застукало важко, глухо, аж у скронях.

— І що ви за це хочете?

Станіслав нарешті підняв на нього погляд.

— Гарантію повернення.

— Яку гарантію? У мене немає нічого, крім боргів. Все, що мав, уже забрали банки.

— Не зовсім усе, — Станіслав говорив тихо, майже лагідно, і саме ця лагідність лякала більше за будь-яку погрозу. — У вас є донька.

У кабінеті стало тихо настільки, що чутно було, як за стіною хтось відсунув стілець.

— Що значить... — Петро Іванович відчув, як пересохло в горлі. Груди стиснуло, стало важко дихати. — Ви про що?

— Вона житиме в моєму домі, поки борг не буде повернутий повністю — з відсотками. Це не питання обговорення, Петре Івановичу. Це умова. Єдина, яку я пропоную.

— Ви збожеволіли. Це моя дитина, а не... не річ, яку можна...

— Я не пропоную нічого протизаконного, — Станіслав говорив усе так само рівно, ніби вони обговорювали умови оренди складу, а не долю живої людини. — Вона буде в безпеці. Матиме все необхідне. Це тимчасово — рівно стільки, скільки вам знадобиться, щоб розрахуватися.

— А якщо я відмовлюсь?

Станіслав нахилився трохи вперед, і вперше за весь вечір у його голосі з'явилось щось, схоже на інтерес.

— Тоді за тиждень ви втратите квартиру. Дружина й донька опиняться на вулиці, а ваш бізнес, той, що ще лишився, я скуплю за безцінь протягом місяця — не через злість, а тому що такі можливості я не пропускаю. Ви це знаєте не гірше за мене.

Петро Іванович довго мовчав, дивлячись на нерозгорнутий аркуш на столі — той самий, що міг би врятувати все, чого він так боявся втратити, і водночас коштувати того єдиного, що він не мав права втрачати. Руки на колінах стиснулись у кулаки, суглоби побіліли.

— Скільки часу мені подумати?

— До ранку, — Станіслав підвівся, застібаючи піджак тим самим точним, вивіреним рухом, яким робив усе. — Але, Петре Івановичу... подумайте швидко. Такі пропозиції я роблю лише раз.

Він вийшов із кабінету, не озираючись, лишивши батька Аврори наодинці з аркушем паперу, що важив, здавалося, більше за все його попереднє життя.

Петро Іванович довго сидів нерухомо. Руки тремтіли так, що він не одразу зміг узяти той самий аркуш і розгорнути його. Цифри пливли перед очима. Десь глибоко всередині нього щось уже знало відповідь — задовго до того, як розум встиг це визнати.