Розділ 5. Погроза

Петро Іванович усе життя намагався забезпечити гідне життя своїй родині. Ніколи раніше він не брався за ризиковані контракти. А тут, як то кажуть, біс попутав. Зв'язався з неперевіреними постачальниками. І снігова лавина боргів обрушилась на нього. Банки забрали під заставу і квартиру, і склад, і майстерню.

Тому пропозиція про зустріч із Мороком його дуже занепокоїла. Такі люди так просто на каву не запрошують.

Він чув про Литвина й раніше. Обережні розмови в кулуарах бізнес-заходів. Коротке «з ним краще не мати справи, якщо можеш обійтись» від давнього знайомого-підприємця. Ніхто не казав прямо, чим саме Морок займається, окрім легальної частини свого бізнесу. Але всі, хто про нього говорив, робили це тихіше, ніж про інших.

Він тричі перечитав повідомлення від невідомого номера. «Станіслав Романович Литвин хотів би зустрітися з вами завтра о 19:00. Ресторан "Атлант", окремий кабінет». Ні пояснення, ні прохання підтвердити. Так, ніби відмова навіть не розглядалась як варіант.

Того вечора Петро Іванович довго сидів на кухні, поки родина спала. Розкладав перед собою рахунки, які вже давно перестали вкладатись у голові в якусь логічну систему. Цифри миготіли, зливались одна в одну. Він рахував їх уже вкотре, сподіваючись, що цього разу сума виявиться меншою. Не виявлялась.

Але найгіршими були не цифри. Перед очима стояв учорашній вечір, коли двоє міцних чоловіків у чорних куртках перестріли його прямо біля під'їзду. Один із них з посмішкою поплескав Петра по плечу, але пальці стислися на суглобі так, що хруснула кістка.

«Ти борг за склад віддавати збираєшся, Петрусь? Дивись, у нас терпіння коротке. Майно твоє — то пил. А от здоров'я нове не купиш. І красу доньки-моделі теж ніяка клініка не поверне, якщо випадково в темноті натрапить на неприємності. Подумай».

Від цих спогадів Петра кинуло в холодний піт. Долоні спітніли, у скронях застукала кров. Його нудило від власної безпорадності.

— Ти не спиш? — дружина зайшла на кухню, загорнута в халат, примружившись від світла.

— Не можу, — він судорожно прикрив долонею аркуш із найгіршими простроченнями від нелегальних кредиторів.

— Петре, — вона сіла навпроти, поклала тремтячу, крижану долоню на його руку. — Що там за зустріч завтра? Ти сам не свій вже другий день.

— Нічого страшного, — збрехав він, і сам почув, наскільки непереконливо це прозвучало. — Ділова розмова.

— З ким?

Він на мить завагався, чи казати. Врешті вирішив — краще вона знатиме хоч щось, ніж нічого.

— З Литвиним.

Оксана раптом різко відсмикнула руку, ніби обпеклася. Її обличчя, і без того бліде від утоми, стало білим, як кухонний кахель.

— З Мороком?.. — прошепотіла вона. — Петре, навіщо тобі... Люди про нього страшне кажуть. Він же живим нікого не випускає.

— А у мене є вибір, Оксано?! — його голос зірвався на здавлений сип. Він ледь утримався, щоб не закричати на всю квартиру. — Банк дає тиждень, поки не забере квартиру. Але банк — це квіточки! Ти знаєш, хто тримає борг за майстерню? Колектори. Мене вчора попередили... Якщо не віддам до кінця тижня, вони... вони пообіцяли мені ноги переламати.

Оксана закрила обличчя руками. Її плечі затремтіли, але замість очікуваного плачу з її грудей вирвався важкий, сухий схлип. Коли вона опустила руки, Петро жахнувся — в її очах застиг такий самий тваринний страх, який душив його самого останні дві доби.

— Вони вже не тільки тобі погрожують, Петре, — ледь чутно вимовила вона, дивлячись в одну точку на столі.

Петро заціпенів. Серце стислося, дихання завмерло на мить.

— Що? Що ти кажеш?

— Позавчора... коли ти був на засіданні суду, мені зателефонували з незнайомого номера, — Оксана говорила швидко, ковтаючи слова від жаху. — Чоловічий голос. Спокійний такий, страшний. Сказав, що вони знають, о котрій годині Аврора повертається з модельної школи. Сказав, що якщо ми почнемо ховати гроші, вони спочатку здеруть шкіру з мого обличчя на твоїх очах, а потім... потім займуться нашою донькою. Сказали, що зроблять з неї таку «красуню», що жоден фотограф більше не подивиться. Петре, я ніч не спала, я боялася її на крок від себе відпустити! Нам кінець... Вони нас уб'ють.

Вона все-таки розплакалася, тихо, безсило, уткнувшись лобом у його плече.

Петро сидів, наче паралізований. Руки заклякли на колінах. Новина про те, що потвори вже підібралися до його дружини й доньки, випалила всередині залишки сумнівів. Банківський борг, квартира, майно — усе це миттєво втратило значення. На шальках терезів лежали життя його дівчаток.

Литвин. Морок. Тепер Петро розумів, що цей чоловік з'явився не просто так. Він вичекав, поки петля на шиї Петра затягнеться руками колекторів до хрускоту в хребцях. Морок був хижаком, але він пропонував легальну стіну, об яку ці колектори зламають зуби. Жоден бандит міста не ризикне перейти дорогу Литвину.

— Я піду на цю зустріч, — глухо, але з кам'яною рішучістю сказав Петро, обіймаючи дружину за тремтячі плечі. — Я підпишу все, що він скаже. Навіть якщо доведеться душу дияволу віддати. Литвин закриє борг, і їхні пси більше до вас не підійдуть. Це єдиний спосіб вас захистити.

Тієї ночі вони більше не заснули. Сиділи в темноті кухонного кутка, тримаючись одне за одного, чекаючи на ранок, який мав принести угоду з іншим, набагато більш прорахованим та небезпечним чудовиськом.