Розділ 4. Досьє

На столі лежала папка із досьє Аврори: вік, сертифікат про закінчення школи з оцінками, свідоцтво про закінчення модельної школи з характеристикою. Усюди відмінниця. Усі відгукувалися про неї позитивно.

Станіслав гортав сторінки повільно, без поспіху, як робив усе. Пальці — довгі, доглянуті, з коротко підстриженими нігтями — торкались паперу без жодного зайвого руху. Педагоги описували її як наполегливу, дисципліновану, «з рідкісним внутрішнім стрижнем для такого юного віку». Однокласники в короткому інтерв'ю, яке зібрав асистент, називали її «тією, що завжди усміхається», «тією, що ніколи не здається».

Жодної тіні. Жодної зачіпки, жодної слабкості, за яку можна було б ухопитись у звичному сенсі — боргів, скандалів, компрометувальних знайомств. Дівчина була чиста, як аркуш, на якому ще ніхто не встиг нічого написати.

Це мало б його заспокоїти. Натомість дратувало.

Щелепа мимоволі напружилась. Він відклав папку, підійшов до вікна. Дивився на місто внизу — рівні лінії вулиць, вогні, що складались у знайомий, підвладний йому порядок. Усе, чим він володів, підкорялося цій логіці: слабкість знайдеш, тиснеш на слабкість, отримуєш бажане. З людьми це працювало завжди. Кожен мав тріщину, кожен мав ціну.

А ця дівчина, здавалось, не мала жодної.

Її світло — оте саме, що він побачив на подіумі, тремтіння рук, підборіддя, підняте трохи вище потрібного, — не було слабкістю. Це була сила, тільки іншого типу, ніж та, яку він звик розпізнавати й ламати. Сила наївності, яка ще не знає, що може програти. Сила людини, яка йде вперед просто тому, що їй не спадало на думку, що можна не йти.

Його внутрішній Морок — те, що глибоко всередині нього ніколи не спало, ніколи не заспокоювалось, — рвався назовні від самого факту її існування. Її життєрадісність дратувала до скреготу зубів. Так само, як дратує бездоганно чиста поверхня людину, яка звикла бачити тріщини всюди й у всьому. Не тому, що вона була неприємною. А тому, що вона була неможливою. І саме ця неможливість перетворювала її з випадкового інтересу на щось, від чого він уже не міг просто відмахнутись.

Рука на підвіконні стиснулась у кулак. Він цього навіть не помітив.

Якщо в неї немає слабкості, вирішив він, дивлячись на вогні міста, — значить, треба її створити.

Він узяв телефон і почав гортати ще один документ у папці — фінансовий звіт батька, Петра Івановича. Три сторінки боргів, прострочені кредити, застава квартири, яка вже горіла термінами.

Ось вона, тріщина. Не її власна — але цього було достатньо.

Станіслав закрив папку. Уперше за весь вечір дозволив собі щось схоже на задоволення — коротке, холодне, як клацання замка, що зачиняється точно й безшумно.

Він ще раз перечитав ім'я в документі. Петро Іванович. Звичайна людина зі звичайними проблемами — і саме тому передбачувана. Такими легко керувати.

Станіслав набрав номер асистента. Голос лишався рівним, без жодного натяку на хвилювання, яке ще кілька хвилин тому змусило його стиснути кулак.

— Знайди контакти Петра Івановича, батька дівчини. Організуй зустріч на завтра. Ресторан. Окремий кабінет.

Поклавши слухавку, він ще раз глянув на фотографію в досьє — Аврора на подіумі, тремтячі руки, підняте підборіддя. Обличчя лишалось незворушним. Але щось усередині нього, те саме, що він називав Мороком, уже прораховувало наступні кроки з тим самим холодним, безжальним задоволенням.