Розділ 1. Мрія

— Мамо! Тату! Мене взяли! Я пройшла! Я буду вчитися!

Аврора закричала на всю квартиру. Вона влетіла в передпокій ще в куртці. Волосся  розпустилося по плечах. Руки тремтіли. Вона стискала телефон так міцно, ніби боялась, що новина втече, якщо розтиснути пальці.— Ура!!! Мамо, ти чуєш мене?! Я пройшла!

Мати вибігла з кухні. Витерла руки об фартух. За секунду вже обіймала доньку. Сміялась і плакала водночас.

— Я знала! Я завжди знала, доню!

Батько підвівся з крісла повільніше. Вік давався взнаки. Але усмішка на його обличчі була не менш широкою, ніж у дружини.

— Ну що, красуне, кажи вже до пуття. Куди тебе взяли?

— Тату, я ж казала! На модельні курси! Ту саму школу, про яку я мріяла! Мене відібрали з двохсот дівчат!

Він притягнув її до себе. Поцілував у маківку. Так робив, коли вона була ще зовсім маленькою.

— Моя дівчинка. Моя красуня.

— Я буду моделлю, тату. Справжньою моделлю. Як ти думаєш, я справді красива, правда?

— Найкрасивіша, — він засміявся, хитаючи головою. — Найкрасивіша в цілому світі. І я кажу це не тому, що я твій батько. А тому що це правда.

Аврора закружляла посеред кімнати. Розкинула руки, ніби намагалася обійняти все відразу — квартиру, батьків, майбутнє, яке щойно стало реальним. Легка спідниця майоріла навколо неї, старі капці ковзали по паркету.

— Пам'ятаєш, мамо, як я в дитинстві ходила в твоїх туфлях? Отих, на високих підборах, золотистих?

— Пам'ятаю. Ти в них падала частіше, ніж ходила, — мати всміхнулася крізь сльози.

— А я щоразу вставала й ішла далі! — Аврора засміялася. У цьому сміху було щось дитяче. Те саме завзяття маленької дівчинки, що прогулювалася квартирою в занадто великих для неї туфлях. Уявляла подіум замість коридору. — Я завжди знала, що буду моделлю. Завжди.

— Знаю, доню. Ти нам це казала тисячу разів, — батько підморгнув. — Ще з п'яти років.

— І ось я пройшла! Мене взяли!

Мати вже діставала з шафи святковий посуд.

— Мамо, зараз, зараз! Дай мені хвилинку просто... порадіти.

Аврора опустилася на диван. Притиснула подушку до грудей. Дивилася в стелю. Ніби бачила крізь неї щось значно більше за звичайну штукатурку — вогні подіуму, спалахи камер, власне ім'я на афіші. Серце все ще калатало швидко, наче після бігу.

— Я справді зможу, — прошепотіла вона тихіше, майже для себе. — Я справді зможу стати тією, ким завжди хотіла бути.

Батько тим часом підійшов до вікна. Усмішка на його обличчі на мить стала не такою впевненою. Він дивився кудись у двір, у темряву, що вже опускалася на місто. Плечі його на секунду опустились нижче, ніж мали б у такий щасливий вечір.

— Тату? — Аврора підвела погляд. — Ти чого там стоїш? Іди сюди, я хочу, щоб ми всі разом...

— Іду, іду, — він обернувся. Усмішка повернулася на місце так швидко, що вона нічого не помітила. — Просто думав, як швидко ти виросла.

***

Перше заняття в модельній школі Аврора чекала з нетерпінням. Вона уявляла, як швидко навчиться ходити на високих підборах у красивих платтях. Як її будуть запрошувати на модні покази за кордон. Реальність виявилась іншою. Це були не просто заняття з дефіле. До них вони ще не приступали. Фізична підготовка. Дієта. Розпорядок дня. Заняття з акторської майстерності. Основи макіяжу. Спеціальні вправи для постави й обличчя.

Декілька дівчаток не витримали такого навантаження. Залишили школу вже в перший місяць. А ще шкільні уроки ніхто не відміняв. Аврора приходила додому пізно ввечері. Ноги гули від утоми. Плечі боліли від виснажливих вправ на поставу.

— Може, залишиш цю ідею навчання на модель? — запитала її мати одного вечора. — Закінчиш школу, а вже потім почнеш вчитися на свою модель.

— Ні!!! Я зможу. Ти не розумієш, мамо. Це єдине, що я хочу.

Мати сіла поруч. Узяла її долоні у свої — маленькі, ще зовсім дитячі, попри всю дорослу рішучість у голосі.

— Доню, подивись на себе. Ти ледве стоїш на ногах. Учора заснула за столом над домашнім завданням із фізики.

— Це тимчасово. Я звикну.

— А якщо не звикнеш? Якщо через рік ти зненавидиш і моделінг, і школу, і саму себе за те, що не витримала?

— Не зненавиджу, — Аврора випросталась. Плечі розправились. Дивилась матері прямо в очі, хоч повіки злипались від втоми.

Мати мовчала. Розглядала доньчине обличчя. Уперте підборіддя. Той самий погляд, що й у батька, коли він приймав рішення, якого ніхто не міг похитнути.

— Добре, — сказала вона нарешті, тихо. — Але обіцяй мені одне.

— Що?

— Якщо стане справді нестерпно — не мовчатимеш. Не будеш вдавати, що все гаразд, поки не звалишся.

Аврора кивнула. На мить її обличчя, таке доросле секунду тому, знову стало обличчям дівчинки, яка просто хоче, щоб їй повірили.

— Обіцяю.

— І їж нормально, — додала мати вже суворіше, підводячись. — Я чула, що там дівчат саджають на дієти, від яких і дорослому недобре стане.

— Мамо!

— Я серйозно, Авроро. Краса красою, а здоров'я одне.

Аврора закотила очі. Але усмішка вже пробивалася крізь удавану образу.

— Добре, добре. Буду їсти. Обіцяю.

Того вечора вона лежала в ліжку, вимотана до кінчиків пальців. М'язи ніг ще нили від сьогоднішнього тренування. Але заснути одразу не могла. Дістала телефон. Знайшла збережені фотографії з подіумів — Жізель Бюндхен, Кейт Мосс. Дівчата, чиї імена вона знала напам'ять. Довго дивилась на екран, поки очі самі не заплющились.

«Я буду такою ж, — подумала вона, засинаючи. — Я витримаю все, що треба».