Епілог:

Епілог:

Поставивши крапку, Делія відклала перо вбік. Склавши руки на столі, подивилася на аркуш паперу, списаний рівним почерком. Посміхнувшись, дівчина раділа тому, що ця історія закінчилася. Керрі отримала те, що заслужила — щастя. Яким воно буде далі, знали тільки небеса і вона сама.

Закривши зошит, Делія, піднявшись, закинула написане в стіл, туди, де височіла не одна історія. Схрестивши руки на грудях, дівчина подивилася за вікно, де цвіла вишня.

Весна. Прекрасна пора року, коли душа співає і хочеться танцювати. Тільки вона відчувала вічну зиму. Від чого так, і не змогла зрозуміти за всі ці роки.

Двері в бібліотеку зрадницьки рипнули. Зітхнувши, Делія обернулася; на порозі стояв Ян:

— Що, дописала?

— Так, — відповіла вона.

— Добре. Він занадто довго страждав і чекав її народження, — промовив Ян, потупивши погляд.

— Чому все має відбуватися саме так? — задумалася над питанням Делія.

— Це не ми пишемо закони. Ми всього лише виконуємо те, що нам наказують.

— Завдавати болю?! — спересердя вигукнула дівчина.

Спершись об одвірок, Ян із сумом сказав: «Це життя. Не пізнавши болю, ми не відчуємо любові».

Делія неголосно розсміялася, в її сміху ковзала гіркота.

— Як же тоді ми?

— Що ми? — перепитав Ян. — Ми тільки посланці, і в наступному житті наші шляхи розійдуться, щоб ми знову зустрілися тут і на час знайшли спокій.

— Можна ж по-іншому все зробити, — заперечила Делія і, зустрівшись поглядом з Яном, прошепотіла: — Ти хіба цього не хочеш сам?

Опустивши погляд, Ян, відвернувшись, сказав:

— Хочу.

— У чому тоді проблема? — у душі дівчини зародилася надія.

Він любив її так само, як і вона, але не могли бути разом, оскільки створили великий гріх і повинні спокутувати його, тільки потім знайдуть щастя.

Їхнім великим гріхом була любов черниці й сина пастора. Любити в гріху заборонялося, про це знали обоє. Вони занадто сильно любили одне одного, тому й не осоромившись біля вигляду Всевишнього піддалися пристрасті. Їх тут же вразила блискавка, убивши. Поставши перед судом, були страшно покарані.

Змахнувши сльозу, Делія подивилася сумно на Яна, а потім, посміхнувшись, зробила до нього крок. Вона так більше не могла. Вона втомилася. Їй боляче і самотньо. Досить, більше немає сил виносити ці муки. Нехай буде горіти вічно в пеклі, але зробить те, що так бажала її змучена душа.

— Я грішна, — сказала Делія, підходячи ближче до хлопця. — І мені плювати на це.

— Що ти таке кажеш? — злякано запитав Ян.

Делія вхопилася за його руку. Їм було заборонено торкатися. Це табу. По тілу Яна пройшло тремтіння.

— Я люблю тебе, і плювати на заборони.

Посміхнувшись, Ян знову відчув себе грішником. І це не завдало біль, а скоріше навпаки.

Обнявшись, закохані запечатали «свій гріх» поцілунком. І неважливо, що буде далі. Головне, вони зараз разом.