8

«Керрі»

Я чула, як десь неголосно перемовлялися люди. Їх голоси були мені знайомі, але здавалися такими нереальними.

Дзижчав вентилятор, старанно працював кондиціонер. Мені було холодно, зіщулився, я спробувала вдихнути, але мені щось заважало. Розплющивши очі, я дивилася на білу стелю.

Перша думка, що виникла у мене в голові: «Де це я?»

Потім, до мене потроху почало доходити. Я всього лише в лікарні. Але, як сюди потрапила?

Повернувши голову, я подивилася на апарат який підтримує вентиляцію легенів. Що все-таки сталося? Чому тут, і нічого не пам'ятаю? Останнє, що пам'ятала, що кудись їхала. Навіть, не знаю навіщо.

Опустивши погляд, я помітила Емму, вона сиділа на стільці та дрімала. Її світле волосся були недбало розкидані по плечах, біля очей залягли темні кола, губи підібгані. Підперши голову рукою, вона здавалася мені змученою. Таке відчуття, що я її сотню років не бачила. Вона навіть здалася мені старше своїх чотирнадцяти років. О Боже! Скільки я часу провела на лікарняному ліжку?

Двері в палату відкрилися, почулися неквапливі кроки. Шпильки туфель цокали по лінолеумі, в ніс ударив улюблений запах парфумів мами.

- Емма, дитинко нам пора вже дамою, — заговорила мама, легенько торкнувшись її плеча. - Ми зможемо завтра прийти до Керрі. Обіцяю. До вечора нічого не змінитися.

Очі Емми відкрилися, з хвилину вона дивилася на мене, наші погляди зустрілися. Нижня губа сестри затремтіла, вона зблідла, в очах зажевріла надія. Вхопившись рукою за руку мами, вона вигукнула: «У неї очі відкриті!»

- Емма, — відповіла спокійно мати. - Це тобі просто, здається. Ти не вперше говориш про це. Керрі в комі й ми не знаємо ...

Вона поспішно замовкла, з подивом дивлячись на мене. Її очі моментально наповнилися сльозами. Піднявши руку, я потягнулася до рота, щоб витягнути трубку. Мама, миттю перехопивши мою руку, сказала:

- Нехай це краще зробить лікар. Еммо, поклич доктора Джаілза. Скажи, що Кері прийшла в себе.

Але сестра продовжувала стояти на місці. Вона дивилася на мене і плакала.

Кивнувши, я очима вказала на двері та тільки потім Емма вийшла з палати. Взявши мене за руку, мама сказала:

- Керрі, дитинко, ми так хвилювалися за тебе. Коли нам повідомили, що ти потрапила в аварію і впала в кому ...

Вона неголосно заплакала. Вперше, я побачила стільки емоцій у матері. Зазвичай вона намагалася триматися стримано, ніколи не переживала на похоронах. На весіллях поводилася чемно і холодно. Але зараз здавалася такою близькою і вразливою.

Стиснувши руку матері, я спробувала посміхнутися наскільки дозволяла трубка в роті.

- О, Керрі, — прошепотіла мама.

Двері в палату відчинилися, до мене поспішно підійшла медсестра, а за нею доктор Джаілз і Емма.

- З поверненням міс Тімберлі, — промовив доктор, діставши з нагрудної кишені ліхтарик. - Не занадто затримуйтеся, — звернувся він до моїх батьків. - Вона ще дуже слабка, майже п'ять місяців в комі, це не малий строк.

- Добре, — відповіла Емма.

Як тільки вони пішли, до мене почала доходити суть сказаних ним слів. Щось не складалося. Виходило, що я провела в комі майже п'ять місяців. Весь цей час я провела в школі. Хіба вони не пам'ятали?

- Мама, — промовила я, подивившись в її світлі очі. - Здається, я нічого не пам'ятаю. Що сталося? Поясніть мені.

Важко зітхнувши, вона, сівши на стілець похитала головою. Емма підсівши до мене ближче, і взявши за руку, сказала:

- Як тільки ти поїхала в школу Кроуфілд. Десь приблизно через три години нам повідомили про аварію.

Виходило, що школа була. Ось аварії, я не згадувала.

- Я не знала ... Я, прибула туди ... - замовкнувши, не наважувалася це сказати.

- Водій розбився на смерть, а ти Керрі дивом просто залишилася жива. Це сталося на повороті біля школи.

Емма подивилася на мене, а потім, обійнявши, заплакала. Обійнявши сестру, я промовила: «Не плач, головне, що я жива».

- Лікарі сказали, що ти відбулася тільки струсом мозку і синцями. Це чудо, — сказала мама і поспішно додала. - Батько скоро прилетить з Росії.

- Коли мене випишуть?

- Не знаю. Коли доктор скаже. Ти напевно втомилася від наших розмов?

- Ні, — заперечила я, коли хвиля втоми накотилася на мене.

Опустивши голову на подушки, я, тяжко зітхнувши, подивилася на них.

- От бачиш. Відпочивай, а ми завтра прийдемо і привеземо щось.

Посміхнувшись їм на прощання я, прикривши очі, важко задихала. Невже мені це все наснилося або привиділося. Я нічого не розумію. Як так вийшло, що насправді, я лежала в комі після страшної аварії. Але, я пам'ятала все так жваво.

Виходило. Терус, Делія, Ян, Карла мені привиділися? Їх немає насправді. Вони ж були. Чи ні...

Все так заплутано.

Невже мені приснилося?..***

Водячи пальцем по склу, байдуже дивилася пейзаж, що пробігав за вікном авто. Кругом лежав білий сніг, а до весни ще так далеко.

Дві години тому мене виписали з лікарні, де мене протримали ще майже місяць. Після того як я вийшла з коми, за мною спостерігали як за піддослідною. За весь час, що провела на лікарняному ліжку, мені довелося багато про що подумати.

Схоже, це все і справді мені привиділось. Я чітко пам'ятала дотики і поцілунки Теруса. Голос Делії, немов лунав у мене в голові. Ян зі своїми витівками і їх з Делією нерозділене кохання. Злоба Карли. Демони.

Ні, це не могло бути вигадкою. Тоді, чому їх немає?..

На це питання маю відповісти, я сама. Тільки не зараз. Моє життя повинне повернутися в колишнє річище, як було до аварії.

- Керрі, що з тобою? - запитала Емма, торкнувшись мене.

Здригнувшись я, подивившись на сестру, запитала у відповідь: «Мама і в правду їх запросила?»

Емма у відповідь тільки кивнула. Мені не подобалася ця вигадка з міні вечіркою. Вона запросила моїх друзів: Зору, Ная, Елька і Джексон.

У мене виникло таке відчуття, що вони стали мені чужими. Я не знаю, про що буду з ними говорити. Мої думки знову і знову поверталися туди до дверей школи. Там де мене зустрінуть вони.

Закривши очі, я відігнала привидів. Зараз згадувати про них недоречно.

- Щось ти не рада, — зауважила Емма, підсівши до мене ближче і погладивши по руці.

Натягнуто посміхнувшись, я запевнила її, що нема чого турбуватися і все нормально. Судячи з виразу обличчя сестри, я зрозуміла, що вона не повірила мені, але промовчала. І за це, я їй вдячна. Але сказані нею останні слова, я напевно почую не раз: «Ти змінилася».

Невже? Може і змінилася, але це вже неважливо.

Водій зупинив машину, і я подивилася на будинок. Як же давно, я не була вдома. Двері відчинилися, і на ґанок вийшла мама, а слідом за нею мої друзі. Коли я побачила їх, мені на мить здалося, що когось не вистачає.

Посміхнувшись таким дурним думкам, поспішно вийшла з авто. Вдихнувши й повільно видихнувши, я пішла до них. Дивлячись на їх усміхнені обличчя, бачила фальш. Вони якось не раділи моєму поверненню.

Зустрівшись поглядом з Джексоном, я мимоволі скривилася так, наче з'їла лимон. Він, помітивши це, і піднявши одну брову, не розуміючи здивовано дивився на мене. Зрозумівши, що зробила помилку, вирішила миттю загладити ситуацію незручну ситуацію.

- Привіт, давно не бачилися, — сказала я, розплившись в фальшивій усмішці.

- Керрі! - вигукнула Елька, кинувшись до мене обіймаючи.

Потім підбігла Зора і Ная. Обнявшись з ними, я на мить забула про все. Але як, тільки опинившись поруч з Джексоном, відчула до нього огиду. Вперше зі мною таке було, напевно я зійшла з розуму намагаючись розгледіти в ньому риси Теруса. Так хотілося знову побачити ті чудові очі, та неординарну зовнішність, чорний колір і почути низький голос.

Джексон, це не він і від цього нестерпно боляче. Обійнявши мене, хлопець промовив: «Я нудьгував по тобі, крихітко».

- Я теж, — мій голос трохи тремтів.

- Що стоїмо на порозі? Заходьте! - поквапила нас мама, запрошуючи жестом увійти у відчинені двері.

Обійняв мене Джексон, чмокнув в щоку, повів до відчинених дверей. Обернувшись, я подивилася на Емму. Сестричка, мовчки, спостерігала за мною з таким дивним виразом обличчя.

Мабуть, помітивши у мене на обличчі благання, вона посміхнувшись, пішла слідом за нами.

Я з нетерпінням чекала, коли вони підуть. Мені вмить набридла балаканина подруг, також і Джексон. Як же я хотіла, щоб він відстав. Тримаючись з останніх сил, робила те, що повинна була.

Як тільки двері зачинилися за ними я, тяжко зітхнувши й пославшись на втому, пішла у свою кімнату. Я і справді втомилася від того, що без утоми, брехала собі й оточенню.

Увійшовши до кімнати, стримала зітхання. Ну, ось тепер я вдома. Провівши рукою по столу, де стояла вся моя косметика, я попрямувала у ванну. Зайшовши в неї, поспішно скинула одяг, від якої виходив запах лікарні. Мені хотілося швидше змити з себе цей огидний запах раз і назавжди.

Стоячи навпроти запітнілого дзеркала, я, опустила голову, і тихо плакала. Сльози самі по собі струмками котилися по щоках, капая на край умивальника. Я зійшла з розуму, закохавшись в того, кого не існує. Як тепер мені все це забути?

Як тільки закрию очі, бачу Теруса. Це мана просто. Божевілля. Мені з цим потрібно буде жити. Досить! Його немає і бути не може. Він всього лише марення мого запаленого мозку. Стерши сльози та піднявши голову, витерла рукою дзеркало, дивлячись на своє відображення.

На кого я стала схожа? Сильно схудла, кола під очима, змарніле обличчя і блідість. Це не я. Не Керрі Тімберлі.

Тоді хто?..

Досить! Тільки від цього ставало не легше. Від чого так? Може від того, що, я не знаю відповіді, сон це був чи дійсність. Стільки питань, і не однієї зрозумілої відповіді.

Вийшовши з ванної, я застигла на місці. На мене дивилися знайомі мені очі. Я хотіла закричати, коли немов здалеку до мене долинули слова Емми: «Керрі, що з тобою?!»

Голос сестри повернув мене назад на грішну землю. Потім наступив спалах гніву.