8

8

«Керрі»

Я чула, як десь неголосно перемовлялися люди. Їх голоси були мені знайомі, але здавалися такими нереальними.

Дзижчав вентилятор, старанно працював кондиціонер. Мені було холодно, зіщулившись, я спробувала вдихнути, але мені щось заважало. Розплющивши очі, я дивилася на білу стелю.

Перша думка, що виникла у мене в голові: «Де це я?»

Потім до мене потроху почало доходити. Я всього лише в лікарні. Але як сюди потрапила?

Повернувши голову, я подивилася на апарат, який підтримує вентиляцію легень. Що все-таки сталося? Чому тут, і нічого не пам'ятаю? Останнє, що пам'ятала, що кудись їхала. Навіть не знаю навіщо.

Опустивши погляд, я помітила Емму, вона сиділа на стільці та дрімала. Її світле волосся було недбало розкидане по плечах, біля очей залягли темні кола, губи підібгані. Підперши голову рукою, вона здавалася мені змученою. Таке відчуття, що я її сотню років не бачила. Вона навіть здалася мені старшою за свої чотирнадцять років. О Боже! Скільки я часу провела на лікарняному ліжку?

Двері до палати відчинилися, почулися неквапливі кроки. Шпильки туфель цокали по лінолеуму, в ніс вдарив улюблений запах маминих парфумів.

— Еммо, дитинко, нам вже час додому, — заговорила мама, легенько торкнувшись її плеча. — Ми зможемо завтра прийти до Керрі. Обіцяю. До вечора нічого не зміниться.

Очі Емми розплющилися, з хвилину вона дивилася на мене, наші погляди зустрілися. Нижня губа сестри затремтіла, вона зблідла, в очах зажевріла надія. Вхопившись рукою за руку мами, вона вигукнула: «У неї очі відкриті!»

— Еммо, — відповіла спокійно мати. — Це тобі просто здається. Ти не вперше говориш про це. Керрі в комі й ми не знаємо...

Вона поспішно замовкла, з подивом дивлячись на мене. Її очі моментально наповнилися сльозами. Піднявши руку, я потягнулася до рота, щоб витягнути трубку. Мама, миттю перехопивши мою руку, сказала:

— Нехай це краще зробить лікар. Еммо, поклич доктора Джайлза. Скажи, що Керрі прийшла до тями.

Але сестра продовжувала стояти на місці. Вона дивилася на мене і плакала.

Кивнувши, я очима вказала на двері, і тільки потім Емма вийшла з палати. Взявши мене за руку, мама сказала:

— Керрі, дитинко, ми так хвилювалися за тебе. Коли нам повідомили, що ти потрапила в аварію і впала в кому...

Вона неголосно заплакала. Вперше я побачила стільки емоцій у матері. Зазвичай вона намагалася триматися стримано, ніколи не переживала на похоронах. На весіллях поводилася чемно і холодно. Але зараз здавалася такою близькою і вразливою.

Стиснувши руку матері, я спробувала посміхнутися, наскільки дозволяла трубка в роті.

— О, Керрі, — прошепотіла мама.

Двері до палати відчинилися, до мене поспішно підійшла медсестра, а за нею доктор Джайлз і Емма.

— З поверненням, міс Тімберлі, — промовив доктор, діставши з нагрудної кишені ліхтарик. — Не надто затримуйтеся, — звернувся він до моїх батьків. — Вона ще дуже слабка, майже п'ять місяців у комі, це немалий строк.

— Добре, — відповіла Емма.

Щойно вони пішли, до мене почала доходити суть сказаних ним слів. Щось не складалося. Виходило, що я провела в комі майже п'ять місяців. Весь цей час я провела в школі. Хіба вони не пам'ятали?

— Мамо, — промовила я, подивившись в її світлі очі. — Здається, я нічого не пам'ятаю. Що сталося? Поясніть мені.

Важко зітхнувши, вона, сівши на стілець, похитала головою. Емма, підсівши до мене ближче і взявши за руку, сказала:

— Щойно ти поїхала в школу Кроуфілд, десь приблизно через три години нам повідомили про аварію.

Виходило, що школа була. Ось аварії я не згадувала.

— Я не знала... Я прибула туди... — замовкнувши, не наважувалася це сказати.

— Водій розбився на смерть, а ти, Керрі, дивом просто залишилася жива. Це сталося на повороті біля школи.

Емма подивилася на мене, а потім, обійнявши, заплакала. Обійнявши сестру, я промовила: «Не плач, головне, що я жива».

— Лікарі сказали, що ти відбулася лише струсом мозку і синцями. Це диво, — сказала мама і поспішно додала: — Батько скоро прилетить з України.

— Коли мене випишуть?

— Не знаю. Коли доктор скаже. Ти, напевно, втомилася від наших розмов?

— Ні, — заперечила я, коли хвиля втоми накотилася на мене.

Опустивши голову на подушки, я, важко зітхнувши, подивилася на них.

— От бачиш. Відпочивай, а ми завтра прийдемо і привеземо щось.

Посміхнувшись їм на прощання, я, прикривши очі, важко задихала. Невже мені це все наснилося або привиділося? Я нічого не розумію. Як так вийшло, що насправді я лежала в комі після страшної аварії? Але я пам'ятала все так жваво.

Виходило: Терус, Делія, Ян, Карла мені привиділися? Їх немає насправді. Вони ж були. Чи ні...

Все так заплутано.

Невже мені приснилося?..

Водячи пальцем по склу, байдуже дивилася на пейзаж, що пробігав за вікном авто. Кругом лежав білий сніг, а до весни ще так далеко.

Дві години тому мене виписали з лікарні, де протримали ще майже місяць. Після того як я вийшла з коми, за мною спостерігали як за піддослідною. За весь час, що провела на лікарняному ліжку, мені довелося багато про що подумати.

Схоже, це все і справді мені привиділось. Я чітко пам'ятала дотики і поцілунки Теруса. Голос Делії немов лунав у мене в голові. Ян зі своїми витівками і їх з Делією нерозділене кохання. Злоба Карли. Демони.

Цей перехід від містичних подій у школі до раптового пробудження в лікарні після аварії створює цікавий поворот у сюжеті. Це ставить під сумнів усе, що сталося раніше, і змушує задуматися: чи було все це лише сном, чи реальність ще більш заплутана?

Ні, це не могло бути вигадкою. Тоді чому їх немає?..

На це питання маю відповісти я сама. Тільки не зараз. Моє життя повинно повернутися в колишнє річище, як було до аварії.