6

6

«Керрі»

Наступного ранку сюрпризи не закінчилися. Ба більше, один за одним.

Все почалося з того, що нас усіх вигнали з кімнат і відправили на пробіжку. Делія пояснила, що це звичайна справа перед святом. Потрібно все відпрацювати, щоб завтра відпочивати. Отже, фізичну культуру поєднали із зарядкою.

Делія якось стримано поводилася зі мною. Я розуміла її.

Цілий день нам не давали спуску, навіть заражені демонами виглядали пом'ятими. Між заняттями на перервах Ян намагався зловити мене і поговорити. Але я уникала його, посилаючись на те, що маю багато справ. Розмова з ним мала відбутися, від цього не втечеш. Я проясню ситуацію.

Та й Терус кудись пропав. Я його не бачила зранку. Лише після вечері нам дали спокій. Завтра Геловін, і в школі оголошено вихідний, як завжди, всі приготування лягали на плечі старшокласників.

Відставивши вбік тацю з порожніми тарілками, я подивилася на Делію. Поникнувши головою, вона ліниво копирсалася виделкою в тарілці, так нічого і не з'ївши. Мені було шкода її, і так хотілося все розповісти. Поки не розберуся, не могла й словом обмовитися на цю тему. Важко зітхнувши, я запитала:

— Цікаво, що буде завтра?

— Все як завжди, — відповіла вона, не підіймаючи голови.

— Деліє? — покликала я, торкнувшись її руки.

Піднявши на мене очі, вона запитала:

— Що?

— Пробач, — відповіла я. — Я не хотіла так грубо з тобою говорити.

— Нічого. Я вже звикла.

— Не говори так, — суворо промовила я. — Не смій! Ян не повинен так ставитися до тебе. Він користується твоєю довірою.

— Не розумію, чому ти так вороже налаштована проти нього?

— Не питай. Відповідь тебе не порадує, а я не збираюся сваритися з тобою зараз.

— Керрі, я не розумію…

Не встигла вона договорити, коли до нас підійшов Ян. Виглядав він похмуро. Зустрівшись поглядом з Делією, вони обидва вмить відвернулися один від одного. Він відчував себе винуватим, а вона сердилась на нього.

— Керрі, нам потрібно поговорити, — сказав Ян. — Зараз, і не буде відмовок.

— Ти не бачиш, я зайнята. Тобі що, не зрозуміло?

Нахилившись, він різко схопив мене за руку і сильно стиснувши, неголосно сказав:

— Нам потрібно поговорити. Я ясно висловився?

Зустрівшись поглядом з Делією, я побачила в її очах побоювання. Помітивши мій трохи переляканий погляд, Делія кивнула, давши зрозуміти, що мені потрібно піти. Подивившись на Яна, я вимовила:

— Відпусти руку, залишиш синці. Твій братик зробив мені боляче, тепер і ти. З такими темпами я скоро стану інвалідом.

— Відпущу тоді, коли ми поговоримо, — відповів він, не послаблюючи хватки.

— Добре, ми поговоримо, — відповіла я, підіймаючись.

Ян відпустив мене і мовчки чекав, щоб я пройшла вперед. Він немов охоронець йшов слідом. Обернувшись у дверях, я подивилася на Делію, але вона не дивилася нам услід.

— Ти зайшла занадто далеко, — кинув Ян мені в спину.

— Хто б говорив, — відповіла я йому в тон. — Я що, не повинна ходити туди, куди захочу? Ви теж молодці, знайшли місце.

— Ох, і язичок, — прошепотів він.

— Куди ми йдемо? — запитала я, пропустивши повз вуха його зауваження.

— Туди, де нас не почують, — була відповідь.

Пройшовши трохи по коридору, ми почули схвильовані гучні голоси.

— Покличте медсестру!

Я, зупинившись, подивилася назад, Ян теж наслідував мій приклад. Коли трохи розступився народ, я побачила Делію, вона лежала на підлозі. Навколо неї зібралися учні, намагаючись зрозуміти причину втрати свідомості.

— Деліє, — видихнув Ян.

Я кинулася до подруги. Розштовхавши роззяв, присіла поруч з Делією, торкнувшись її, зрозуміла, що вона вся горить.

— Покличте медика! — закричала я.

— Я вже тут, — відповіла медсестра, присівши поруч з нами.

Озирнувшись назад, я подивилася на Яна. Він схвильовано дивився на Делію, але не наважувався підійти ближче. Боягуз! Він боявся власних почуттів. Я взагалі не розуміла Яна і його брата. Навіщо все так ускладнювати?

— Що з нею? — запитала медсестра.

— Це ви повинні мені відповісти, — промовила я, піднявши очі на повненьку жінку. — Ви ж медик!

— Так, — відповіла вона, присівши поруч. — Вона вся горить…

— У неї піднялася температура. Вчора вона була на дощі без парасольки й верхнього одягу.

Делія прийшла до тями і голосно закашляла — застогнала.

— Що трапилося? — задала вона питання, подивившись спочатку на мене, а потім на медсестру.

— Ти втратила свідомість. Схоже, у тебе дуже висока температура. Чому ти не говорила, що тобі погано?

— Що тут відбувається? — несподівано пролунав гучний голос Терези Смол, і вона поспішно підійшла до нас.

Оглянувши Делію, вона тут же розігнала сторонніх, мовляв, тут дивитися ні на що. Їдальня вмить спорожніла, залишилися тільки ми вчотирьох. Яна я помітила біля дверей, немов вірний слуга, він тримався осторонь. Так і не наважуючись підійти ближче.

— Що з нею?

— Висока температура, — відповіла медсестра. — Її потрібно відвести в ліжко, у неї навіть може бути запалення.

— Делії потрібно в лікарню і терміново! — промовила я, подивившись на ректора.

— Ні, — відрізала вона.

— Дівчинка права, — втрутилася медсестра. — Я ж казала, що у неї може бути запалення. Тільки кваліфіковані лікарі зможуть їй допомогти, я можу надати тільки першу допомогу.

Ректор спочатку подивилася на мене, потім на Делію і тільки потім на медсестру. Неохоче вона відповіла:

— Добре. Викликайте швидку, її потрібно відвезти в лікарню негайно. Більше смертей мені не потрібно.

— Підемо, Деліє, — промовила я, допомагаючи їй піднятися.

Щойно ми відійшли трохи далі, ректор Тереза щось сказала медсестрі, і та відповіла:

— Обов'язково скажу.