6

«Керрі»

На наступний ранок, сюрпризи не закінчилися. До того ж, один за іншим.

Все почалося з того, що нас всіх вигнали з кімнат і відправили на пробіжку. Делія пояснила, що відбувається так, що перед святом, це звичайна справа. Потрібно все відпрацювати, щоб завтра відпочивати. Так, що фізичну культуру поєднали з зарядкою.

Делія якось стримано поводилася зі мною. Я розуміла її.

Цілий день нам не давали спуску, навіть заражені демонами, виглядали пом'ятими. Між заняттями на перервах, Ян намагався зловити мене і поговорити. Але я уникала його, посилаючись, що багато справ. Розмова з ним повинна відбутися, від цього не втечеш. Я проясню ситуацію.

Та й Терус кудись пропав. Я його не бачила з ранку. Тільки після вечері, нам дали спокій. Завтра Гелловін і в школі оголошено вихідний, як завжди все приготування лягали на плечі старшокласників.

Відставивши вбік тацю з порожніми тарілками, я подивилася на Делію. Поникнувши головою, вона ліниво копирсалася виделкою в тарілці, так нічого і, не з'ївши. Мені було шкода її та так хотілося все розповісти. Поки не розберуся, не могла і словом обмовитися на цю тему. Важко зітхнувши, я запитала:

- Цікаво, що буде завтра?

- Все як завжди, — відповіла вона, не піднімаючи голови.

- Делія? - покликала я, торкнувшись її руки.

Піднявши на мене очі, вона запитала:

- Що?

- Проба, — відповіла я. - Я не хотіла так грубо з тобою говорити.

- Нічого. Я вже звикла.

- Не говори так, — суворо промовила я. - Не смій! Ян не повинен так ставитися до тебе. Він користується твоєю довірою.

- Не розумію, чому ти так вороже налаштована проти нього?

- Не питай. Відповідь тебе не порадує, а я не збираюся сваритися з тобою зараз.

- Керрі, я не розумію ...

Не встигла вона договорити, коли до нас підійшов Ян. Виглядав він похмуро. Зустрівшись поглядом з Делією, вони обидва вмить відвернулися один від одного. Він відчував себе винувато, а вона сердилась на нього.

- Керрі, нам потрібно поговорити, — сказав Ян. - Зараз, і не буде відмовок.

- Ти не бачиш, я зайнята. Тобі що не зрозуміло?

Нахилившись, він, різко схопивши мене за руку і сильно стиснувши, неголосно сказав:

- Нам потрібно поговорити. Я ясно висловився?

Зустрівшись поглядом з Делією, я побачила в її очах побоювання. Помітивши мій трохи переляканий погляд, Делія кивнула, давши зрозуміти, що мені потрібно піти. Подивившись на Яна, я вимовила:

- Відпусти руку, залишиш синці. Твій братик зробив мені боляче, тепер і ти. З такими темпами, я скоро стану інвалідом.

- Відпущу тоді, коли ми поговоримо, — відповів він, не послаблюючи хватки.

- Добре ми поговоримо, — відповіла я, підіймаючись.

Ян відпустив мене і мовчки, чекав, щоб я пройшла вперед. Він немов охоронець йшов слідом. Обернувшись у дверей, я подивилася на Делію, але вона не дивилася нам услід.

- Ти зайшла занадто далеко, — кинув Ян мені в спину.

- Хто б говорив, — відповіла я йому в тон. - Я, що не повинна ходити туди куди захочу? Ви теж молодці, знайшли місце.

- Ох, і язичок, — прошепотів він.

- Куди ми йдемо? - запитала я, пропустивши повз вуха його зауваження.

- Туди де нас не почують, — була відповідь.

Пройшовши трохи по коридору, коли ми почули схвильовані гучні голоси.

- Покличте медсестру!

Я, зупинившись, подивилася назад, Ян теж наслідував мій приклад. Коли трохи розступився народ, я побачила Делію, вона лежала на підлозі. Навколо неї зібралися учні, намагаючись зрозуміти причину втрати свідомості.

- Делія, — видихнув Ян.

Я кинулася до подруги. Розштовхавши роззяв, присіла поруч з Делією, торкнувшись її, зрозуміла, що вона вся горить.

- Покличте медика! - закричала я.

- Я вже тут, — відповіла медсестра, присівши поруч з нами.

Озирнувшись назад, я подивилася на Яна. Він схвильовано дивився на Делію, але не наважувався підійти ближче. Боягуз! Він боявся власних почуттів. Я взагалі не розуміла Яна і його брата. Навіщо все так ускладнювати?

- Що з нею? - запитала медсестра.

- Це ви повинні мені відповісти, — промовила я, піднявши очі на повненьку жінку. - Ви ж медик!

- Так, — відповіла вона присівши поруч. - Вона вся горить ...

- У неї піднялася температура. Вчора вона була на дощі без парасольки й верхнього одягу.

Делія прийшла в себе і голосно закашляла — застогнала.

- Що трапилося? - задала вона питання, подивившись спочатку на мене, а потім на медсестру.

- Ти втратила свідомість. Схоже у тебе дуже висока температура. Чому ти не говорила, що тобі погано?

- Що тут відбувається? - несподівано пролунав гучний голос Терези Смол, і вона поспішно підійшла до нас.

Оглянувши Делію, вона тут же розігнала сторонніх, мовляв, тут дивитися нема на що. Їдальня вмить спорожніла, залишилися тільки ми вчотирьох. Яна я помітила біля дверей, немов вірний слуга він тримався осторонь. Так і не наважуючись підійти ближче.

- Що з нею?

- Висока температура, — відповіла медсестра. - Її потрібно відвести в ліжко, у неї навіть може бути запалення.

- Делії потрібно в лікарню і терміново! - промовила я, подивившись на ректора.

- Ні, — відрізала вона.

- Дівчинка права, — втрутилася медсестра. - Я ж казала, що у неї може бути запаленняТільки кваліфіковані лікарі зможуть їй допомогти, я можу надати тільки першу допомогу.

Ректор спочатку подивилася на мене, потім на Делію і тільки потім на медсестру. Неохоче вона відповіла:

- Добре. Викликайте швидку, її потрібно відвезти в лікарню негайно. Більше смертей мені не потрібно.

- Підемо Делія, — промовила я, допомагаючи їй піднятися.

Як тільки ми відійшли трохи далі, ректор Тереза ​​щось сказала медсестрі й та відповіла:

- Обов'язково скажу.

Нахилившись до Делії, я прошепотіла:

- Слухай мене уважно. Серед твоїх речей я сховаю записку з номером телефону. Подзвониш до мене додому і скажеш, що в мене все гаразд. Зрозуміла?

- Так, — кивнула вона якось загальмоване.

- Ти головне лікуйся, і не про що не переживай, — запевнила я її.

Зустрівшись поглядом з Яном, я кивнула, і він пішов геть.

Важко зітхнувши, я дивилася, як машина швидкої допомоги від'їхала від входу. Делія тепер в безпеці, і мені стало легше. Я більше не могла дивитися їй в очі та приховувати таку таємницю. Як тільки ворота закрилися, і спорожнів двір, я почула голос Яна.

- Не думав, що Делія може захворіти, — сказав він ставши поруч.

Я мовчала. Він сподівався, що я все зрозумію і вислухаю його пояснення. Подивимося, що він скаже.

- Ти взагалі думаєш своєю головою? - просила я. - Ти коли-небудь, думав про неї? Як їй боляче та образливо? Коли грубо звертаючись з нею, наставляєш їй роги. Делія кохає тебе.

- Я завжди думаю про неї, — була відповідь Яна.

Я розсміялася. Він виглядав жалюгідно в моїх очах.

- Тоді чому так і не сказав їй, що любиш? Вона так і продовжує жити та сподіватися. Ти не відкинув її, і не сказав, що любиш. Ти просто мовчиш. Тоді чому врятував від демона?

- На те були причини.

- Які причини? - поцікавилася я, скептично оглянувши його.

Він промовчав. Я так і знала, Ян кохає Делію, тільки намагався приховати ці почуття.

- Я не розповіла Делії. Порахувала, що вистачить дівчині страждати через такого недоумка як ти. Добре, що вона поїхала і трохи відпочине від цього божевільного будинку. - Я намагалася висловити все те, що накопичилося в мені за ці дні:

- Ти теж гарний, не міг знайти іншу дівчину. Чому саме Карла?

- Ось про це, я і хочу поговорити, — відповів він і, підхопивши мене під руку, повів по доріжці, що вела до живоплоту.

Я згадала, що вже бачила біля неї Делію, тоді вона безслідно зникла.

- Куди ми йдемо? - трохи злякано запитала я.

- Не хвилюйся ні до Карлі, і не вбивати, — відповів він, і ми зупинилися.

Нахилившись, він простягнув руку і запустив її в кущ. Почулося клацання, і тихо з дзижчанням живопліт повільно від'їхав в сторону сантиметрів на тридцять, що дозволило боком пролізти в отвір.

- Це ще один вхід в притулок, — пояснив він, штовхнувши мене в прохід.

Як тільки ми увійшли, огорожа стала на місце. Залишившись в темряві сам на сам з Яном, я відчула себе ніяково. Несподівано спалахнуло світло, ми стояли на початку сходів які вели в низ.

- Прошу, — він жестом запросив іти за ним.

Скривившись, я не поспішаючи пішла слідом, мені так і хотілося поставити запитання, і я не стрималася.

- Що за подвійну гру ти затіяв?

- Ту, в якій я вийду переможцем, якщо ти не будеш плутатися під ногами.

- Виходить тільки я і ти, знаємо про цей «маленький секрет»? - задала я питання, провівши рукою по стіні.

- Виходить, що так, — відповів він.

- Карла?

- Теж. Вона думає, що я тепер з ними.

- О! Два фронту. Чому таке рішення? Сам придумав, чи хто підказав, наприклад, Терус?

- Не втручай його сюди, — огризнувся Ян, — у нього і так багато проблем.

- Яких проблем? - чисто заради цікавості запитала я.

- На це питання нехай відповість він, — сказав Ян, посміхнувшись, — у нас з ним договір. Він не втручається в мої справи, а я в його. Так, що нічим не можу допомогти. Адже він тобі подобається?

Його питання трохи збентежило мене. Я змусила себе заспокоїтися і запитати:

- Хто тобі давав право, лізти мені в душу?

- Точно також як і ти до мене, — відповів він, і ми вийшли зі сходового прольоту в зал.

Адже він має рацію, я не мала права лізти до нього з порадами, в той час, як сама забороняла. Тільки те, що зробив Ян, вже не лізло ні в які рамки. Ми всі в одному човні, з неї нікуди не дітися.

- Делія моя подруга! - обурилася я.

- Терус мій брат, — в тон мені відповів Ян.

Знову промах.

- Добре! Твоя взяла! - погодилася я. - Ти правий. Непотрібно мені було торкатися тебе з приводу Делії. Говори по справі, мені так хочеться почути твої виправдання.

- Ну, а якщо не скажу? - поцікавився він.

- Тоді навіщо притягнув сюди? Зв'язати та заклеїти рот скотчем, щоб мовчала.

- Можна і так, — сказав він, погасивши світло на сходах, і поспішно потягнув рубильник, включаючи освітлення в залі. - Тільки потім не відберу проблем від Теруса.

- Може Карла тут?

- Вона не може сюди ввійти, — відповів він. - Так, що живи, поки можеш.

- Ха-ха! Обнадійливо, — промовила я і тут же серйозно запитала:

- Чому ти так вчинив? Розумію, були причини. Чому?!

Пройшовши далі, Ян відповів: