3

3

«Керрі»

Наступні кілька тижнів пролетіли як уві сні. Я більше часу почала проводити в суспільстві Карли та її друзів. Але так само щовечора ми з Делією багато базікали. Вона намагалася рідше згадувати про Карлу, і це трохи заспокоювало мене. Адже з Делією сваритися не хотілося, та й з Карлою теж.

Тільки мої колишні друзі так і не подзвонили. Могли ж поцікавитися у батьків адресою і написати лист? Найбільше я образилася на Джексона. Не міг він так швидко проміняти мене на іншу. Або може? Я заплуталася. Якщо він так швидко забув мене, чому я не можу так само вчинити? Від того, що хоч трішки, але кохала його.

Що ж… не буду більше про погане. Шкода, що і хорошого мало.

— Міс Тімберлі, — голос ректора Терези Смолл повернув мене на грішну землю.

Випроставшись, я подивилася на неї, відповівши:

— Так, мем?!

— Де ти літала? — запитала вона, суворо дивлячись.

— Тут.

— Дуже смішно, — зауважила з докором ректор Тереза. — Про що я говорила?

Останнє, що пам’ятав мій мозок, — щось, пов'язане з Місяцем.

— Про фази місяця?

— Ви догадлива, міс Тімберлі, — відповіла вона, підходячи до дошки, де крейдою накреслила всі форми Місяця, утворені навколо Землі.

— Намагаюся.

— Отже, — продовжила Тереза свій урок. — Через три дні повний місяць.

Аудиторія вмить пожвавішала, тільки Делія і кілька хлопців сиділи з незадоволеним виглядом обличчя і дивилися на дошку.

— Що трапилося? — запитала я, посунувшись до Делії ближче.

— Неважливо, — відмахнулася вона, і вмить між нами розверзлася прірва.

— Гей, Керрі! — покликала мене Карла з останнього ряду. — У нас цими вихідними вечірка. Ти запрошена.

Хто знав, що за ці три дні зі мною може статися щось. Щось, від чого просто дах знесе. Не буду забігати наперед, адже до повного місяця всього три дні, а це чимало.

В їдальні навіть в обідню перерву перебувало небагато людей. Десь приблизно два десятки, не більше. Тож половина стільців пустувала. Сівши за одним із них, я подивилася на обід і ніяк не могла зрозуміти, що тут калорійного. Чому Карла навідріз відмовилася йти сюди, вигадавши якусь дієту?

На таці лежало яблуко, сочевиця, трохи картоплі та невеликий стейк, сік, круасан. Таку їжу я звикла їсти вдома, тож не боялася погладшати. Ну, а якщо були похибки, намагалася інтенсивніше виконувати вправи на фізичній культурі.

— Як твої справи? — запитала Делія, сідаючи навпроти, ставлячи на стіл тацю, завалену всілякими смаколиками.

Починаючи від гірки картоплі, закінчуючи тістечком і соком. Я оглянула її не худеньку фігуру, але цілком нормальну фігуру. М-да... Делія любила побалувати себе. Як же іноді я заздрила таким дівчатам.

— Цілком нормально, — відповіла їй таким же тоном, як і вона тоді мені на уроці.

Делія посміхалася мені, немов насміхаючись, запитала:

— Де це ти загубила Карлу? Дай-но вгадаю. Вона навідріз відмовилася приймати їжу. Ти не цікавилася, чому?

— Деліє, що ти хочеш?

Вона скорчила безневинне обличчя, потім, ставши серйозною, відповіла:

— Ти поспостерігай за нею гарненько, і все помітиш. Тоді зрозумієш.

Піднявшись, Делія, забравши тацю зі столу, пішла до групи учнів за інший столик біля вікна. Їхній погляд був спрямований на мене, засуджуючи. За що? Мені подобалося спілкуватися з Карлою і з Делією. Але звідки бралася така агресія стосовно Карли? Ось цього я зрозуміти ніяк не могла.

Подивившись на тацю, мені вмить перехотілося їсти. Випивши сік, я демонстративно відсунула від себе тацю і, вставши, покинула їдальню. Що вона собі уявила?

Я попрямувала на вулицю, де часто учні проводили вільний від занять час. Неподалік я помітила Карлу, вона з кимось сварилася. Ним виявився високий юнак з довгим до плечей волоссям чорного кольору. Під светром виднілася чорна сорочка, а на руці два срібних браслети і перстень на великому пальці.

Не думала, що і тут можуть бути готи? Я їх боялася. Не знаю, чому: коли на них подивишся — цей чорний одяг і порожній погляд. Їхня музика могла довести до божевілля. Просто жах. Бр-р!

Але що може бути спільного у Карли з цим хлопцем-готом? Вона готова була накинутися на нього. Він щось спокійно говорив (іншої реакції я не очікувала побачити). Я не поспішаючи попрямувала до них. Не дійшовши і п’яти кроків у їхній бік, між ними запала мовчанка, юнак, не обертаючись, пішов геть. Карла, поправивши волосся і відтягнувши светр, подивилася на мене, посміхнувшись.

— Хто це? — запитала я, підійшовши ближче.

— Та так, один надокучливий шанувальник. Ну, ти розумієш?

— Так, — відповіла я, посміхнувшись у відповідь. — Зі мною таке було. Ох, які надокучливі ці колишні.

— І не кажи. Ти чого не на обіді?

Я махнула рукою, оскільки не хотіла говорити про Делію при Карлі. Бо від першої наслухалася вдосталь докорів, від другої вислуховувати не бажала. Вона промовчала і з полегшенням видихнула.

— Як там з приготуваннями до вечірки?

— Ми отримали дозвіл у директора, — відповіла Карла, взявши мене під руку, повела алейкою. — Завтра я передам тобі мантію, в якій потрібно обов’язково бути присутнім на запалюванні багаття.

— Ви будете розводити багаття? — я з неприхованою радістю дивилася на неї. — Це ж круто!

— Отож! На це варто подивитися. Ми влаштовуємо вечірку кожного повного місяця. Це чудово.

Вмить мені чомусь згадалася Деліїна зошит. «Кожного повного місяця», — подумки повторила я.

— Що не так?

Я подивилася на Карлу і заперечливо похитала головою.

— Ні. Усе гаразд.

***

«Делія»

Як і домовлялися, я очікувала Яна якомога далі від сторонніх поглядів. Він запізнювався на цілих двадцять хвилин, і це починало дратувати. Немає в ньому тієї пунктуальності, що подобалася мені в хлопцях. Куди він міг запропаститися?