3

«Керрі»

Наступні кілька тижнів, пролетіли як уві сні. Я більше часу почала проводити в суспільстві Карли, і її друзів. Але так само, щовечора ми з Делією багато базікали. Вона намагалася рідше згадувати про Карла, і це трохи заспокоювало мене. Бо з Делією сваритися не хотілося, та й з Карлою теж.

Тільки мої колишні друзі, так і не подзвонили. Могли ж поцікавитися у батьків адресу, і написати лист? Найбільше я образилася на Джексона. Не міг він так швидко змінити мене на іншу. Або може? Я заплуталась. Якщо він так швидко забув мене. Чому я не можу так само вчинити? Від того, що хоч не багато, але любила його.

Що ж ... не буду більше про погане. Шкода, що і хорошого мало.

- Міс Тімберлі, — голос ректора Терези Смолл повернув мене на грішну землю.

Випроставшись, я подивилася на неї, відповівши:

- Так мем?!

- Де ти витала? - запитала вона, суворо дивлячись.

- Тут.

- Дуже смішно, — зауважила з докором ректор Тереза. - Про що я говорила?

Останнє що пам'ятав мій мозок, щось пов'язане з Місяцем.

- Про фази місяця?

- Ви догадливі міс Тімберлі, — відповіла вона, підходячи до дошки, де крейдою накреслила всі форми місяці, утворені навколо землі.

- Намагаюся.

- Так що, — продовжила Тереза ​​свій урок. - Через три дні повний місяць.

Аудиторія вмить пожвавилася, тільки Делія і кілька хлопців сиділи з незадоволеним виглядом обличчя, і дивилися на дошку.

- Що трапилося? - запитала я, посунувши до Делії ближче.

- Не важливо, — відмахнулася вона, і в мить між нами розверзлася прірва.

- Гей, Керрі! - покликала мене, Карла з останнього виряджаючи. - У нас в ці вихідні вечірка. Ти запрошена.

Хто знав, що за ці три дні зі мною може трапитися щось. Щось від чого просто дах знесе. Не буду забігати на перед, адже до повного місяця всього три дні, а це не мало.

В їдальні навіть в обідню перерву знаходилося небагато людей. Десь приблизно два десятки не більше. Так що половина стільців пустувала. Сівши за одним з них, я подивилася на обід і ніяк не могла зрозуміти, що тут калорійного. Чому Карла навідріз відмовилася йти, сюди придумавши якусь дієту?

На таці лежало яблуко, сочевиця, трохи картоплі та не великий стейк, сік, круасан. Таку їжу я звикла їсти вдома, так що не боялася погладшати. Ну, а якщо були похибки, намагалася інтенсивніше виконувати вправи на фізичну культуру.

- Як твої справи? - запитала Делія, сідаючи навпроти, ставлячи на стіл тацю, завалену всілякими смаколиками.

Починаючи від гірки картоплі, закінчуючи тістечком і соком. Я оглянула її не худеньку фігуру, але цілком нормальну фігуру. М-да ... Делія любила побалувати себе. Як же іноді я заздрила таким дівчатам.

- Цілком нормально, — відповіла їй таким же тоном, як і вона тоді мені на уроці.

Делія посміхалася мені, немов насміхаючись, запитала:

- Де це ти втратила Карлу? Дайка вгадаю. Вона навідріз відмовилася приймати їжу. Ти не цікавилася чому?

- Делія, що ти хочеш?

Вона скорчила безневинне обличчя, потім, ставши серйозним, відповіла:

- Ти послідкуй за нею гарненько, і все помітиш. Тоді зрозумієш.

Піднявшись Делія, забравши тацю зі столу, пішла до групки учнів за інший столик біля вікна. Їх погляд були спрямовані на мене, засуджуючи. За що? Мені подобалося спілкуватися з Карлою, і з Делією. Але звідки бралася така агресія стосовно Карли? Ось цього я зрозуміти ніяк не могла.

Подивившись на тацю, мені вмить перехотілося їсти. Випивши сік, я демонстративно відсунула від себе тацю і, вставши, покинула їдальню. Що вона собі уявила?

Я попрямувала на вулицю, де часто учні проводили вільний від занять час. Неподалік я помітила Карлу, вона з кимось сварилася. Ним виявився високий юнак з довгими до плечей волоссям чорного кольору. Під светром виднілася чорна сорочка, а на руці два срібних браслети і перстень на великому пальці.

Не думала, що і тут можуть бути готи? Я їх боялася. Не знаю, чому, коли на них подивишся цей чорний одяг і порожній погляд. Їх музика могла довести до божевілля. Просто жах. Брр!

Але, що може бути загальне у Карли з цим хлопцем-готом? Вона готова була накинутися на нього. Він щось спокійно говорив (іншої реакції, я не очікувала побачити). Я не поспішаючи попрямувала до них. Не дійшовши, і п'яти кроків в їх сторону між ними запала мовчанка, юнак не обертаючись, пішов геть. Карла поправивши волосся і відтягнувши светр, подивилася на мене, посміхнувшись.

- Хто це? - запитала я, підійшовши ближче.

- Та так, один надокучливий шанувальник. Ну, ти розумієш?

- Так, — відповіла я, посміхнувшись у відповідь. - Зі мною таке було. Ох, як докучливі ці колишні.

- І не кажи. Ти чого не на обіді?

Я махнула рукою, оскільки не хотіла говорити про Делію при Карлі. Тому, що від першої начулася вдосталь докорів, від другої вислуховувати не бажала. Вона промовчала, і з полегшенням видихнула.

- Як там з приготуваннями до вечірки?

- Ми отримали дозвіл у директора, — відповіла Карла, взявши мене під руку, повела по алейці. - Завтра я передам тобі мантію, в якій потрібно обов'язково бути присутнім на загорянні багаття.

- Ви будете розводити багаття? - я з неприхованою радістю дивилася на неї. - Це ж круто!

- То ж бо воно! На це варто подивитися. Ми влаштовуємо вечірку кожен повний місяць. Це чудесно.

Вмить мені чомусь згадалася зошит Делії. «Кожний повний місяць» - подумки повторила я.

- Що не так?

Я подивилася на Карлу і заперечливо похитала головою.

- Ні. Все гаразд.

***

«Делія»