2

«Керрі»

На ранок я прокинулася в пригніченому настрої. Валізи з речами стояли біля дверей, вчора довелося упакуватися. Речей я брала всього трохи, бо в закритих школах носилася форма. Я терпіти її не могла вона не дозволяла висловити й виділитися з натовпу.

Вперше зі мною таке, що не хотілося нічого робити. Довелося пересилити себе і піднятися з ліжка і піти в душ. Там я дала собі установку виглядати на всі сто. Не хотілося в перший же день здатися занудою і покидьком. Як не є, нехай знають Керрі Тімберлі.

Одягнувши на ноги півчобітки на високих підборах, чорні штани-труби зі шнурівкою по боках, топ білого кольору на бретельках з мереживною обробкою. Зверху що б не замерзнути чорну куртку з рукавом ¾, на шию кулон, на руку браслет того ж кольору.

Я ненавиділа темні тони. Вони нагадували мені про готів і смерть. Сьогодні відчуваючи себе, просто жахливо, не могла одягнути яскраве. Посміхнувшись своєму відображенню. Тільки посмішка вийшла сумна і не моя. Так що зі мною таке? Якби я тільки ловила все на ходу, то тут то там, всього цього не було. Я зараз йшла б в школу до своїх друзів і хлопця.

На подвір'ї перед входом мене чекав особистий водій, сестра і мама. Батько як зазвичай полетів в Токіо на нараду. Помітивши мене Емма, посміхнувшись, обняла. Вона любила мене, і ми ніколи не сварилися через дрібниці. Погладивши по її білявим локонам я, стримуючи сльози промовила:

- Я буду сумувати.

- Я теж сестричко, — прошепотіла у відповідь вона, шморгнувши носом.

- Тільки не плач. Я ж не назавжди їду, — запевнила я, глянувши в її карі очі. - На Різдво побачимося. Не забувай про мобільний.

Емма видавила з себе посмішку, чмокнула мене в щоку і поспішно відійшла в бік. Я подивилася на маму, вона не стримувала сльози.

- Ох! Мамочко! - я обняла її та сама готова в будь-яку хвилину розплакатися. - Не треба, прошу тебе. Я і сама ось-ось розплачуся. Ти ж сама знаєш, туш розмажу. Як же я тоді з'явлюся в моїй новій школі?

- Все, я не плачу, — запевнила вона, стираючи з очей зрадницьку вологу.

- Що ж мені пора. Не те знову спізнюся.

Сказавши ці слова, я дала зрозуміти, що вже пора. Тепло, попрощавшись з рідними, я сівши в машину з сумом дивилася, як віддалявся будинок і моє минуле життя. Діставши мобільний, я перевірила, чи немає повідомлень від подружок і Джексона. Особливо я чекала його дзвінка. Але, ні хто так і не подзвонив. Чи означало, що я не так вже й важлива була для них, як би це сумно не звучало. Іноді таке відбувається і це ранить ще більше. Вмить згадуються старі образи та спогади проведені разом. Закривши очі, я відігнала все погане, чим далі, тим краще. Потрібно дивитися тільки вперед, ніякого погляду в минуле.

Дорога до нової школи виявилася далекою, це зайняло близько трьох годин їзди. Як тільки я зрозуміла, що мені доведеться там жити, не залишаючи стін, мене кидало в жар.

- Ми під'їжджаємо, — оголосив водій.

Я, відкривши очі, подивилася у вікно і тут же ойкнула. Ми проїжджали уздовж довгого високого паркану, що огороджував ліс від дороги. Невже школа перебуває в лісі? Машина зупинилася біля великих воріт, на огорожі зображувалася емблема школи. По тілу пройшлося тремтіння, чи то від хвилювання, а може і страху перед невідомістю.

Ворота автоматично відкрилися, пропускаючи нас. Від мене не сховалися камери відеоспостереження.

- Це що колонія суворого режиму? - промовила я вголос своє зауваження.

- Схоже на те, — погодився водій з посмішкою на обличчі.

- Не смішно Томас, — прошипіла я.

Він моментально перестав посміхатися, а я тим часом оглядала ліс, що розташувався біля школи. Школа Кроуфілд виглядала точно також як і на буклеті, немов з готичного роману лорда Байрона. Як же важко він мені давався на уроці англійської. Я не любила таких тем, вони завжди у мене асоціювалися з монстрами.

Томас зупинив машину неподалік від входу. На порозі стояла висока жінка в строгому костюмі. Мені вона чомусь нагадувала відьму. Її каштанове волосся були зав'язані в тугу косу. На вигляд вона здавалася років тридцяти, а блідість на обличчі робила ще молодше.

Скоро і я стану такою після року навчання в цій дірі. Сюди, навіть неохоче проникало сонце, а виною дерева,  які густо росли кругом. Як тільки Томас вийшов з машини, з головного виходу повалили учні, одягнені в шкільну форму. На зелених піджаках зображувалася емблема школи.

Вони з цікавістю поглядали в нашу сторону, та розбрелися по двору. Заковтнувши, я приготувалася до зустрічі з усім цим. Томас, відкривши дверцята, допоміг мені вибратися з машини.

- Бажаю вам удачі, — не голосно сказав він, залишаючи біля мене дві валізи.

Я кивнула, відчуваючи, як на мене, дивляться сотні пар очей. Від чого ставало добре. Мені чувся їх шепіт і обговорення. Машина Томаса рушила і до мене підійшла жінка.

- Моє ім'я Тереза ​​Смолл, я ректор вашої групи ...

- Керрі Тімберлі, мем, — відповіла я на її незакінчену речення.

- Так що Керрі Тімбер, — сказала вона, посміхаючись, — можеш називати мене місіс Смолл. Я дуже рада бачити тебе в нашій школі Кроуфілд. Сподіваюся тобі тут сподобається. Йди за мною, я покажу тобі тут все. Твій багаж віднесуть до кімнати.

- Мені так не звично, — сказала я, відчуваючи, що тут не так вже й погано. - Просто я ніколи ще не була в закритих школах.

- Нічого звикнеш, — відповіла місіс Смолл вказуючи слідувати за нею.

Ми увійшли в великий хол, від якого в обидва боки вели наверх дві великі сходи, і на третій теж.

- Ця школа була заснована в 1888 році, спочатку як пансіон для шляхетних дівчат. Часи змінилися, тут дозволили навчатися також і юнакам, — сказала місіс Смолл, кивнувши двом чоловікам в одязі охорони та щось не голосно сказала їм, вказуючи на двері.

Оглянувшись, я помітила двох учнів, вони з неприхованою цікавістю дивилися на мене і про щось шепотілися. Тим часом міс Смолл продовжила:

- На першому поверсі у нас знаходится їдальня, також і спортзал. На другому розташовані навчальні класи та бібліотека, а ось на третьому — спальні учнів. Праворуч жіноча частина, по ліву чоловіча. Зрозуміло?

- Так, — відповіла я. - Можна питання.

Місіс Смолл кивнула.

- Я буду одна в кімнаті чи ні?

- Твоєї сусідкою буде Делія фон Лайон, — відповіла Тереза. - Вона найкраща учениця в школі.

- Тут навчаються з різних країн?

- Так. Ти ставиш занадто багато питань, це не добре, — зауважила жінка, і прискіпливо оглянувши мене додала. - У нас не носять штанів, прикрас і взуття на високих підборах. Так що Керрі, можете забути на час про все.

Я кивнула, сором'язливо прикриваючи груди, застібнув на ґудзик куртку.

- Ідіть за мною, я покажу вам школу далі, — вона вказала на двостулкові двері.

В їдальні знаходилося небагато народу, в спортивному залі займалися дві групи, поділені на хлопців і дівчат.

- У вас роздільні класи?

- Ні, у нас змішані. Так ось, — продовжила вона, — за школою знаходится поле, там, коли немає зими або дощу проводяться змагання. Біг, стрибки, а також вечірки з приводу закінчення школи. Ходімо далі.

Я не поспішаючи пішла за нею, зачувши в слід свист. Обернувшись, подивилася на хлопчаків, підморгнувши їм вийшла. Хлопці загули, і їх же покартав молодий учитель зі свистком у роті. Мені подобалося увагу особливо від протилежної статі. Я мимоволі згадала про Джексона, і посмішка вмить стерлася з обличчя.

- Бачу, ви користуєтеся популярністю у юнаків, — зауважила міс Смолл, коли ми почали підійматися по сходах на другий поверх.

- Напевно, — почервонівши, відповіла я.

Школа Кроуфілд виявилася куди більше, ніж я думала, судячи з вигляду. Тут навчалося близько десяти сотень «студентів» так називали тут школярів. Все здавалося таким непростим, і в той самий час буденним.

- Тут ваша кімната з Делією, — сказала Тереза, вказуючи на двері, пофарбовану в чорний колір з табличкою з іменами Делії і якоїсь Лілі-Кет Бусто.

- Табличку змінимо і повісимо завтра, — запевнила мене міс Смолл, помітивши моє здивування.

- Її що перевели в іншу школу?

- Бусто відрахували за погану поведінку, — відповіла Тереза, якось дивно подивившись на табличку з ім'ям. - Твої речі в кімнаті. Так що прошу, а то мені вже пора йти. Завтра рівно о дев'ятій починається перше заняття. Так що прошу не спізнюватися. У нас все дуже строго і за провину можна понести покарання.

- Чим? - вирвалося у мене.

- Роботою на кухні, прибиранням території, а саме гидке — чистка ванних кімнат.

Від почутого я поморщила ніс, але промовчала, тільки тямуще кивнув.

- Тоді побачимося завтра на другому уроці. Я викладаю астрономію, — повернувшись місіс Смолл пішла геть.

Як тільки її кроки стихли, з кімнати навпроти вийшла дівчина з вогненно червоним кольором волосся. У носі пірсинг і на губі, вона з байдужим виглядом пройшла далі. Я відчула холод, що йшов від неї. Може мені тільки здалося? Дівчина, зупинившись і повернувшись до мене запитала:

- Новенька?

Вона картавила. Я помітила відсутність переднього зуба.

- Так, — відповіла я посміхнувшись. - Я Керрі Тімберлі. А ти?

- Не важливо, — відповіла вона байдужим тоном. - Уже нічого важливого.

Дівчина, розвернувшись, пішла далі. Я здивовано дивилася їй у слід. Що вона мала на увазі? Відігнавши все погане. Я, повернувши ручку, увійшла у світле приміщення. Кімната мені сподобалася. Великі два вікна виходили на ліс, по обидва боки стояли вузькі ліжка біля однієї з них знаходилися мої валізи.

Шумно видихнувши, я підійшла і сіла на край. Ось я і потрапила сюди. Цікаво скільки витримаю, і як інші учні поставляться до мене? Намацавши в кишені, мобільний я подивилася на дисплей. Не одного дзвінка і повідомлення. Схоже, вони не збиралися дзвонити. Тоді подзвоню я. На мій подив з трубки долинув голос, що сповіщає про відсутність сигналу. Піднявшись, я підійшла до вікна. Теж саме.

- Тут і телефон марний, — прошепотіла, схрестивши руки на грудях, подивилася у вікно.

- Вітання!

Підстрибнувши від несподіванки я, повернувшись, злякано дивилася на темноволосу дівчину зі смарагдовим кольором, очима.

- Пробач, що налякала, — винувато промовила дівчина, прикриваючи за собою щільно двері. - Мене звуть Делія.

Трохи заспокоївшись, я представилася. Вона виявилася цілком нормальною. Сподіваюся, знайду з нею спільну мову.

- Я чула, що в цій кімнаті, — сказала я, сідаючи на ліжко, — жила з тобою дівчина. За що її виключили?

- Не знаю, — знизав плечима, відповіла Делія сівши на стілець. - Я особисто з нею трохи спілкувалася. Лілі не часто розмовляла. Зазвичай читала і вчилася, а іноді могла годинами дивитися в одну точку. Чесно зізнатися, я ночами боялася перебувати з нею в одній в кімнаті. Потім вона зникла, а на наступний день її речі вивезли. Немов її взагалі не існувало. Ректор Тереза ​​сказала, що її виключили. По школі поповзли чутки нібито вона почала красти гроші. Особисто у мене нічого не пропало.

- Зрозуміло. Скільки ти вже тут?

- Трохи більше як тиждень. Батьки заслали сюди, через те, що почала прогулювати школу. Подружки, хлопець все закрутилося ... Ух!

- Розумію, мене також відіслали в цю дірку, — я, демонстративно показавши на вікно. - І все через дрібницю.

- Я ніколи не зможу зрозуміти своїх предків. Поки сама не стану батьком.

Делія не голосно розсміялася.

- Напевно, — згідно, кивнула я. - Схоже, тут навіть мобільний не працює.

- Так і є. На першому поверсі під сходами є таксофон з нього можна дзвонити.

- Хоч щось радує. Нудний буде рік.

- Я б так не сказала, — загадково посміхнувшись, Делія хитнулася на стільці.

- Чому?

- Тут як у звичайній школі, тільки вона закрита і ми тут живемо. Ось, наприклад, через два місяці відбудеться осінній бал, рівно 31 жовтня на День Всіх Святих. Так що зможеш поборотися за звання королеви балу.

- Ха! Я вже нею ставала раз п'ять. Так що мене це не цікаво. Все одно якось не звично тут.

- Чому?

- Тільки що в коридорі натрапила на дівчину з кімнати навпроти. Вона щось не виразно пробурмотіла.

- А! Це Карелія. Вона дуже дивна. На ніч доводитися підставляти стілець. Іноді я побоююсь і її.

- Да-а-а! Важкувато мені доведеться, перш ніж акліматизуюся в новому суспільстві, — з досадою сказала я, подивившись на стопку шкільної форми на ліжку.