2

2

«Керрі»

На ранок я прокинулася в пригніченому настрої. Валізи з речами стояли біля дверей, вчора довелося запакуватися. Речей я брала всього трохи, бо в закритих школах носили форму. Я терпіти її не могла: вона не дозволяла висловитися й виділитися з натовпу.

Вперше зі мною таке, що не хотілося нічого робити. Довелося пересилити себе і піднятися з ліжка та піти в душ. Там я дала собі установку виглядати на всі сто. Не хотілося в перший же день здатися занудою чи покидьком. Хоч би як, нехай знають Керрі Тімберлі.

Одягнувши на ноги півчобітки на високих підборах, чорні штани-труби зі шнурівкою з боків, топ білого кольору на бретельках з мереживною обробкою. Зверху, щоб не замерзнути, — чорну куртку з рукавом ¾, на шию кулон, на руку браслет того ж кольору.

Я ненавиділа темні тони. Вони нагадували мені про готів і смерть. Сьогодні, відчуваючи себе просто жахливо, не могла одягнути яскраве. Посміхнулася своєму відображенню. Тільки посмішка вийшла сумна й не моя. Так що зі мною таке? Якби я тільки схоплювала все на ходу, то тут і там, всього цього не було б. Я зараз ішла б до школи, до своїх друзів і хлопця.

На подвір’ї перед входом мене чекав особистий водій, сестра і мама. Батько, як зазвичай, полетів до Токіо на нараду. Помітивши мене, Емма, посміхнувшись, обняла. Вона любила мене, і ми ніколи не сварилися через дрібниці. Погладивши її біляві локони, я, стримуючи сльози, промовила:

— Я сумуватиму.

— Я теж, сестричко, — прошепотіла у відповідь вона, шморгнувши носом.

— Тільки не плач. Я ж не назавжди їду, — запевнила я, глянувши в її карі очі. — На Різдво побачимося. Не забувай про мобільний.

Емма видавила з себе посмішку, чмокнула мене в щоку і поспішно відійшла вбік. Я подивилася на маму, вона не стримувала сліз.

— Ох! Мамочко! — я обняла її та сама була готова в будь-яку хвилину розплакатися. — Не треба, прошу тебе. Я і сама ось-ось розплачуся. Ти ж сама знаєш, туш розмажу. Як же я тоді з’явлюся в моїй новій школі?

— Усе, я не плачу, — запевнила вона, стираючи з очей зрадливу вологу.

— Що ж, мені пора. А то знову запізнюся.

Сказавши ці слова, я дала зрозуміти, що вже час. Тепло попрощавшись з рідними, я, сівши в машину, з сумом дивилася, як віддалявся будинок і моє минуле життя. Діставши мобільний, я перевірила, чи немає повідомлень від подружок і Джексона. Особливо я чекала його дзвінка. Але ніхто так і не подзвонив. Чи означало це, що я не так вже й важлива була для них, хоч як би це сумно не звучало? Іноді таке відбувається, і це ранить ще більше. Вмить згадуються старі образи та спогади, проведені разом. Заплющивши очі, я відігнала все погане якнайдалі, чим далі, тим краще. Потрібно дивитися тільки вперед, ніякого погляду в минуле.

Дорога до нової школи виявилася далекою, це зайняло близько трьох годин їзди. Щойно я зрозуміла, що мені доведеться там жити, не залишаючи стін, мене кидало в жар.

— Ми під’їжджаємо, — оголосив водій.

Я, розплющивши очі, подивилася у вікно і відразу ж ойкнула. Ми проїжджали вздовж довгого високого паркану, що огороджував ліс від дороги. Невже школа розташована в лісі? Машина зупинилася біля великих воріт, на огорожі була зображена емблема школи. По тілу пройшло тремтіння, чи то від хвилювання, а може, і страху перед невідомістю.

Ворота автоматично відчинилися, пропускаючи нас. Від мене не сховалися камери відеоспостереження.

— Це що, колонія суворого режиму? — промовила я вголос своє зауваження.

— Схоже на те, — погодився водій з посмішкою на обличчі.

— Не смішно, Томасе, — прошипіла я.

Він моментально перестав посміхатися, а я тим часом оглядала ліс, що розташувався біля школи. Школа Кроуфілд виглядала точно так само, як і на буклеті, немов з готичного роману лорда Байрона. Як же важко він мені давався на уроці англійської. Я не любила таких тем, вони завжди у мене асоціювалися з монстрами.

Томас зупинив машину неподалік від входу. На порозі стояла висока жінка в строгому костюмі. Мені вона чомусь нагадувала відьму. Її каштанове волосся було зав’язане в тугу косу. На вигляд вона здавалася років тридцяти, а блідість на обличчі робила її ще молодшою.

Скоро і я стану такою після року навчання в цій дірі. Сюди навіть неохоче проникало сонце, а виною тому дерева, які густо росли навколо. Щойно Томас вийшов з машини, з головного виходу повалили учні, одягнені в шкільну форму. На зелених піджаках була зображена емблема школи.

Вони з цікавістю поглядали в наш бік та розбрелися по двору. Ковтнувши, я приготувалася до зустрічі з усім цим. Томас, відчинивши дверцята, допоміг мені вибратися з машини.

— Бажаю вам удачі, — неголосно сказав він, залишаючи біля мене дві валізи.

Я кивнула, відчуваючи, як на мене дивляться сотні пар очей. Від чого ставало добре. Мені чувся їхній шепіт і обговорення. Машина Томаса рушила, і до мене підійшла жінка.

— Моє ім’я Тереза Смолл, я ректор вашої групи...

— Керрі Тімберлі, мем, — відповіла я на її незакінчене речення.

— Так що, Керрі Тімберлі, — сказала вона, посміхаючись, — можеш називати мене місіс Смолл. Я дуже рада бачити тебе в нашій школі Кроуфілд. Сподіваюся, тобі тут сподобається. Йди за мною, я покажу тобі тут усе. Твій багаж віднесуть до кімнати.

— Мені так незвично, — сказала я, відчуваючи, що тут не так вже й погано. — Просто я ніколи ще не була в закритих школах.

— Нічого, звикнеш, — відповіла місіс Смолл, вказуючи слідувати за нею.

Ми увійшли у великий хол, від якого в обидва боки вели нагору дві великі сходи, і на третій теж.

— Ця школа була заснована у 1888 році, спочатку як пансіон для шляхетних дівчат. Часи змінилися, тут дозволили навчатися також і юнакам, — сказала місіс Смолл, кивнувши двом чоловікам в одязі охорони та щось неголосно сказала їм, вказуючи на двері.