Глава ІІ. Схема болю

Що є Всесвіт та його закони для смертного створіння? Абсолютне ніщо. Де є вічність — ті закони сенс мають вагомий, впливаючи на дійсність, час та його майбутні проєкції. Але для людини… Що є той Всесвіт і його закони, коли часом створіння обмежене настільки, що навіть не знатиме початку і кінця життя зірки. 

Що є для смертного народження та смерть, початок та кінець? Людська спора у людській оболонці не здатна прожити настільки довго, щоб пізнати істину — але водночас буденну для безсмертних — ідею механізму Порядку. І лише один із них живе настільки довго у цей період часу та історії, у цій галактиці, у цьому вимірі та паралелі, щоб посмакувати пізнанням життя-смерті.

Лише один пізнав, але і його час настане…
                                                                     ***
Безмежне зоряне небо простягало ковдру байдужості над проклятим війною і кровопролиттям світом. Він загублений у лабіринтах ненависті, переплівся та заплутався у павутинні змов, згорбився під тиском інтриг. Що не ніч — то виток плану чийогось. Що не день, то малюється пейзаж з наслідками того чи іншого рішення.

Пагорб оточило прохолодою. Це місце ритуалу святості, благословенного таємністю, спрямованого на вирішення долі людської. Вогонь собі тріщав, танцюючи на багатті, тіні мороку звисали зверху вниз, а знизу вверх — тікали від полум’я. Намети-ганчірки всмоктували у себе тепло, прислуховувалися полотнами під вимоги вітру. Люди терлися у караулі, уважно спостерігали за місцевістю нічною. 

Ось і саме місце ритуалу — витоптані платформи у чорноземі навколо вогнища. Силуети сили та влади, хитрості та маніпуляцій, віри та надії, люті та закону зібралися довкола. П’ять воїнів правди нового дня, а з ними й їхні помічники. З якою ціллю зібралися? Навіщо шукали зустрічі так далеко і так довго, щоб нарешті вона відбулася? 

Вбивство Імператора…

Темний і крижаний погляд Аргустуса, кампаку Єдиного і Величного пробігся по присутнім — могутнім воїнам, яким під силу здолати безсмертного і вічного. Вони не зі світу цього, вони мають мотиви та надії, вони впевнені у правильності своїх дій. 

Гарет Артус, колишній аристократ, червоними зіницями глядів у нічну вічність, розглядаючи в грі тіньовій риси обличчя всіх компаньйонів та новоприбулих. У нього є своя правда — боротьба з несправедливим та деспотичним. У нього є своя сила — люди та віра. 

Кліффорд та Бетфорд — знайшли свою долю. Ось вона — мить їхня. Суворість і сарказм. Помилки цього світу вони можуть виправити та можуть сподіватися на мирне життя та тихе процвітання. Прокляття демона-Імператора здолають мисливці. 

Серхіан зі своїм «товаришем» відлюдкувато свердлив усіх подумки, розуміючи, що виплата боргу за врятоване життя привела його до кульмінаційних подій, що доленосно вплинуть на існування мільйонів. Червоношкірий та демон уважно стежили, обговорювали подумки, вивчали Аргустуса та його підбір спеціалістів для майбутнього завдання.

З компанії Гарета також були присутні його права рука — Хасіна — та ще декілька командирів повстанців, що їх вирішив залучити Аргустус. І поки тільки обмежене коло виконавців, адже розповсюдження знань про план — смертельно небезпечно.

— Ми зібралися тут і зараз, — лунав крижаний голос Аргустуса, розрізаючи тишу своїми фібрами душі-порожнечі, — щоб вирішити долю світу людського. Довгий та помпезний вступ не стану робити. Деякі з вас вже посвячені у сам задум, деякі тільки здогадуються, але саме зараз і тут ми з вами плануватимемо замах на Тен'Кана з династії Ясокотунаво. 

— Ого, — усміхнувся Кліффорд, — ось так і до вбивства Імператора ми докотилися…

— Я відпрацював ідеальну схему з мінімальними втратами за умови, що кожен елемент спрацює на наближеному до максимуму рівні сил, — не звертаючи уваги на коментар мисливця, продовжив голосом пустоти Аргустус. — Допоміг мені пан Артус своїми розвідданими та порадами. У свій час та момент кожен із вас має зіграти свою ключову роль, в більшості на місцях будуть присутні мої асистенти, котрі допоможуть. 

— З чого почнемо? — запитав Серхіан, вивчаючи кожен рух Аргустуса, при цьому відчуваючи його повну агресію внутрішню до тепла людського.

— Почнемо з того, що на світанку я видам вам схему Бурштинового палацу, — продовжив кампаку, вглядаючись в енергію вогню. — Ми ділимося на дві сили: одна із них на чолі з пані Хасіною та її воїнами проникне у столицю через каналізаційну систему та влаштує на вулицях переполох, привернувши до себе увагу вогнем і мечем гарнізону. Доступ до стоків та у тунелях забезпечать мої агенти. 

— А друга сила? — дратівливо уточнював Кліффорд, його усмішка лезом шаблі промайнула у танці тіньовому. 

— Друга сила, — мовляв Аргустус, — на чолі зі мною та Гаретом направляється до палацу по таємному евакуаційному тунелю. Але всередині нам доведеться розділитися на дві групи: Серхіан і Гарет з невеличкою групою повстанців спочатку мають викрасти священні артефакти Мінару, розміщені у сховищі Імператора на третьому рівні палацу, після чого ви маєте знищити аеростат Тен'Кана на вершині Бурштинової вежі, де його почивальня. Я з Кліффордом та Бетфордом та із залишками загону повстанців займемося вартовими на центральних брамах та заблокуємо їх, після чого направимося до вас у Бурштинову вежу, щоб наших сил точно вистачило для ліквідації Імператора. 

— А що щодо охорони палацу? — поставив питання Серхіан, а разом з ним у голові дублювався Сабатаж. 

— Храмовників близько сотні, — доповідав Гарет, — але на варті стоятиме зміна у сорок чотири бійці. Самі брами охороняє наряд з десяти воїнів. Також варто враховувати, що Бурштинову вежу охороняють особисті гвардійці Тен'Кана — двадцять елітних досинів. Вони все життя вчаться і відточують бойове мистецтво, постійно супроводжують Імператора в усіх його кампаніях, тому треба розуміти, що окрім Імператора нам протистоїть елітний підрозділ. 

— Розкажіть мені про здібності Імператора, — нарешті запросив Бетфорд. — З чим ми матимемо справу та які засоби на нього готувати? 

— Імператор наділений благословенням Мінару, — відповідав Аргустус, — за порятунок цього світу від демонів Азрамоора. Отримавши меч Порядку та щит Первенців його могутність подвоюється. Він має нелюдську здібність до регенерації, але не магічним чином. Щось в його крові. Його сутність людська змінилася через кровний договір з архідемоном Азрамоором, через що Тен'Кан отримав фактичне безсмертя та силу десятьох воїнів. Він швидкий, спритний, має захист від телепатичної та більшості магічних сил. 

— І як нам його, бляха, прикінчити? — хмикнув Кліффорд. — Ні, ми звісно всякого бачили, але подібного масштабу не зустрічали. 

— По-перше, ми позбавимо Тен'Кана артефактів Мінару, — говорив Гарет. — По-друге, ми відріжемо палац від основних сил гарнізону. По-третє, ми використаємо всі свої навички, таланти та засоби. Спочатку здолаємо основний загін гвардійців біля спочивальні Імператора. Він же у цей час буде впевнений, що артефакти на своєму місці, а тому із групою охоронців спуститься у Сховище, але там ми його зустрінемо та відріжемо від можливості втекти. 

— Які наші шанси? — привернув до себе увагу червоношкірий. — Ну, я до того, чи здійснювалися раніше замахи на цього Імператора? Скільки він вже править?

— Абсолютно довго для будь-якої людини, — полетіла пустотна крига з вуст Аргустуса. — Замахів було стільки ж, скільки існує Імперія Тейґен, і жоден з них не став успішний, як ви вже зрозуміли, але попередники не мали такого організаційного впливу як у мене. Кожен куточок палацу контролюється і досі моїми агентами. Кожен рух Тен'Кана — фіксується. Він буде позбавлений своєї зброї. До цього з ним зустрічалися у бою тільки вбивці зі звичними йому здібностями для цього світу. Магію Ріденгеші-Оніхари пізнав він повною мірою, а тому зустріч з істотами з інших світів для нього стане неочікуваним подарунком. 

— Скільки у нас часу на підготовку? — запитав Бетфорд спокійно, майже таким же холодним голосом як в організатора замаху. 

— Післязавтра на світанку ми вибуваємо у столицю. Вночі початок. 

— Обмеженість у часі для підготовки викликана тим, — одразу ж мовляв Гарет, щоб не допустити зайвих питань, — що Імператор готується підірвати урядові будівлі з їх центрами, де буде проводитися посвята у досини, а відповідальність за вчинок він планує покласти на повстанців, тобто нас. Нам потрібна підтримка населення столиці до того, як полетить на повітря Бурштин…

У таборі настало мовчання… Аргустус пройшовся по розуму кожного, вловлюючи страх, невпевненість, сумніви. Кожен із присутніх хвилювався, і навіть сам Гарет Артус, хоч сам останні роки присвятив боротьбі. Вони ще ніколи не були настільки близько до цілі…

— І все ж таки, — заговорив раптово кампаку, — ви маєте знати, що життя всіх рас і видів у цьому світі залежить саме від вас і зараз. Чим довше тримає престол Тен'Кан, тим могутніший він. Скоро навіть Творці не зможуть йому протистояти. І щоб звільнити від тиранії та деспотії Ріденгеші-Оніхару, нам саме зараз доведеться пролити прокляту демоном кров. Зараз обміркуйте все, друзі, — із моторошною усмішкою мовив Аргустус. — Лягайте спати з думками про план, а вранці та завтра цілий день присвятимо для вивчення деталей. 

І покинув їх темний і холодний дух Аргустуса, що направився до свого намету; і лишилися герої з інших світів наодинці зі своїми думами та мріями…
                                                                            ***
Першими залишили багаття мисливці — вони розійшлися по окремих наметах і, схоже, лягли спати. Наступним був Серхіан — він попрямував до виходу з табору, щоб прогулятися лісом і привести свої думки до ладу. 

Його зачепила доброта і врода Юкі. Він ніколи раніше не бачив такої особи. Її шкіра була біла, як перший сніг, а чорне волосся, мов шовк, спадало на плечі. Очі, вузькі та глибокі, мали незвичайний, майже лазуровий відтінок. Її усмішка була не схожа на жодну, яку він бачив у своєму світі: ніжна й сором'язлива вона змушувала його серце битися частіше.

Серхіан повільними кроками відходив від табору. Під ногами з тріскотом ламалися сухі гілки, які, здавалося, щойно були частиною дерева. Думаючи про це, він провів паралель, що об’єднувала його з цими гілками. Вони покинули свій всесвіт у вигляді дерева, він — із Люмєзії... Хоча є між ними різниця: він не висохне, як повсихали гілки. У нього є, за що палати.

«Юкі...», — Серхіан зупинився в роздумах посеред густого лісу, оглядаючи крони дерев. — «Прекрасна жінка. Я роблю це лише для неї. Звісно, бути батьком добрій справі я тільки за... Але ж вона! Можливо, забрати її із собою на Люмєзію? А чи захоче вона?»

«Поки не запитаєш — не дізнаєшся», — пролунав голос Сабатажа.

«Тьфу ти, демоне! Я вже й забув про тебе».

«Уявляєш, а я завжди недалеко від тебе», — іронічно пожартував в'язень Серхіанової свідомості.

Раптом простір наповнився тріскотом гілок, що відлунював кроками за спиною. До кроків додався ще й тепліший, ніж був мить тому, потік повітря, що нагрівалося, відбиваючись від чужого тіла. Можливо, звичайний розбійник цього й не відчув би... Але Серхіан був зовсім незвичайним. 

Він хотів було розвернутися, та кроки замовкли, а на їхню зміну з'явився грубий жіночий голос:

— Не повертайся, ти на прицілі, — пролунало з-за спини, і червоношкірий чоловік завмер. — Це твоя остання прогулянка, демоне.

— Помиляєшся, я не демон, — мовив чужинець цього світу, не ризикуючи розвернутися. Він продовжував дивитися прямо й дихати рівно.

— Помилився ти, коли явився в цей світ, — її голос був настільки холодним, що цей холод відчувся на шкірі Серхіана.

«Прикро буде померти так безглуздо», — пролунав голос Сабатажа.

«Ти краще щось дієве порадь», — Серхіана очі бігали то в один куточок орбіт, то в інший. Це не був страх, скоріше пошук. Пошук виходу з неприємної ситуації.

— Ну? Чого мовчиш? — холодно запитала незнайомка. — Я хочу чути, як ти молишся в останні миті свого життя.

— Ти цей, не гарячкуй там. Можна я розвернуся, і ми поговоримо? — він почав повільно розвертатися, але дівчина не поступилася.

— Стій і не ворушись, — мовила вона, зблизилася з прибульцем і поклала йому меч на плече. — Твої останні слова, покидьку?

— Це велика помилка. Відведи мене до Гарета, і він підтвердить, що я свій. Ти ж із табору? — Серхіан дихав рівно, він був готовий до будь-чого й не переймався, навіть тоді, коли на кону було його життя. Але одне йому не подобалося у цій ситуації — можливо, він не побачить Юкі.

«Можливо, саме час пустити в дію телепортацію, як гадаєш?», — подумки запитав червоношкірий.

«Не можу. Підсвідомо, ти заблокував ниті у своїй голові, за які я смикав на початку нашого знайомства. Через це я не можу контролювати твої дії», — холодно відповів Сабатаж, наче вже готовий до смерті.

«А як же тоді, у випадку з Махмеланом?»

«Ти сам це зробив. Я був здивований, що ти скористався моєю силою».

Дівчина ще мить стояла мовчки, і в цю тиху мить прибулець зосередився та уявив, як він стоїть позаду неї, схопивши за горло. З цією уявою його охопила чорна димка, що миттєво згорнулась у просторі, десь у районі шлунку, і він з'явився позаду дівчини, обвивши її шию рукою.

— Стій! Стій! — сміючись, почала вигукувати дівчина.

Її голос уже не був грубим, як тоді, коли вона стояла за спиною Серхіана. Він був ніжний і м'який, як найчарівніша пісня всесвіту, і він упізнав її.

— Юкі? Це ти? — чоловік відпустив дівчину, розвернув і подивився на чарівне створіння.

— Так, дурнику, це я, — вона продовжувала сміятися. — Бачив би ти своє обличчя.

— Ти мене дуже налякала. Що ти тут робиш? — тепер він був трохи розгублений. Але цю розгубленість вкривала велюрова ковдра насолоди її присутності.

— Ми з братами щойно прибули до табору. Завтра важливий день, — дівчина провела пальцем по грудях Серхіана.

— Ти також береш участь? — він узяв її за руку і стиснув так, щоб вона відчула... не біль, скоріше те, що він відчуває до неї.

— Начебто так: після того, як вранці зберемо табір, я відправлюсь до столиці та допомагатиму слідкувати за безпекою жінок і дітей. 

— Слухай, — тепер прибулець торкнувся обличчя дівчини. — Давай зі мною... у мій світ. Після завдання.

— Я теж про це хотіла сказати, — відповіла Юкі, не задумуючись ні миті, і подивилася Серхіану в очі. — З тобою хоч на край всесвіту, хоч за його межі... Тільки пообіцяй повернутися.

— Обіцяю! — майже прошепотів обраний її серцем. 

Вони злилися в палкому поцілунку, і їхні силуети проковтнула темна ніч. Мовчазна ніч, яка нічого їм не обіцяла, але вони чули її шепіт насолоди. І коли ця насолода повністю наповнила їхні душі, вони зрозуміли: ніщо не стане на заваді їхньому коханню.
                                                                                  ***
Моментом раніше…

— Піду прогуляюсь перед сном, — вимовив Серхіан, підвівшися з землі та залишивши Гарета й Хасіну вдвох біля багаття, полум’я якого вже не було таким яскравим і високим, як на початку розмови. 

Разом зі зникненням червоношкірого потраплянця, навколишня атмосфера заповнилася незручним мовчанням. Молода дівчина та вже не такий молодий чоловік сиділи поруч одне з одним і спостерігали за повільним занепадом єдиного у таборі джерела світла, доки останній не перебив своїм голосом затишне тріскання деревини, що палала: 

— Кажи…

— Що? — не зрозуміла красуня, повернувши голову до лідера повстання.

— Що ти зазвичай говориш, коли я збираюся робити дурниці? 

— Зазвичай я роблю їх разом з тобою, — посміхнулася Хасіна, вперше звернувшися до лідера на «ти», а не «пане Артусе». 

— Що, не буде чогось на кшталт «Гарете, це небезпечно», «Гарете, ти можеш загинути», «Гарете, нам потрібен час усе обміркувати»? — з легкою посмішкою питав колишній лорд.

— Так і скажи, що боїшся, ха-ха.

Посмішка на обличчі чоловіка вмить зникла, і він повільно повернув погляд до вогню. 

— Не вірю, — безтурботність щезнула й з міміки помічниці та з’явилася тривога, щойно дівчина зрозуміла, що лідер не жартував. — Зачекай, ти серйозно? — але Гарет не відповідав. — Облиш! Ми йшли до цього стільки років, щоб що? Щоб у кінці відступити? 

— Я не відступаю, просто… — упир замовк.

— Просто що? 

— Просто я вже проходив через це… — і знову.

— Через що? Кажи, не тягни.

— Вдома, коли мій замок захопили, мені довелося пожертвувати коханою людиною, щоб врятувати інших. 

— До чого ти це кажеш? 

— До того, що це може повторитися знову, а я не хочу вчергове робити вибір… не хочу… — голос чоловіка починав дрижати. 

— Не розумію… 

— Я не хочу, щоб ти йшла на завдання, — неочікувано заявив упир. 

— Чому? 

— Я вже пояснив.

— Гарете… — Хасіна поклала долоню на коліно воїна та зазирнула до його червоних очей. — Якщо інші побачать тебе у такому стані, уяви, як впаде їхній дух? Всі, кого ти зібрав тут, ідуть за тобою, бо тільки ти знаєш, із чим доведеться мати справи. 

— Ніхто не знає, з чим нам доведеться мати справи! — нервовіше заговорив упир. — І я теж не знаю… І це не я зібрав усіх, а Аргустус… за ним ідуть люди. 

— Не кажи дурниць. Візьми, наприклад, цих двох братів — як їх там?

— Кліффорд і Бетфорд, і вони не брати. 

— Неважливо. Гадаєш, вони пішли б за Аргустусом, якби між вами не було тебе? Гадаю, що ні. А той, з червоною шкірою? 

— Серхіан, — доповнив Гарет. 

— Вибач, я ще не запам’ятала їхні імена. Саме ж твої люди знайшли його.

— Аргустус допоміг.

— Але зустріли його твої люди, — повторила Хасіна. — Якби я потрапила до Ріденгеші, та першим, кого я побачила, був Аргустус, я б не стала довіряти тут нікому. Але люди, які надихаються тобою, запевнили Серхіана, що нам можна довіряти… навіть Аргустусу…

— Не довіряєш йому? 

— А ти? 

— Хех… — усміхнувся Гарет, вкотре подивившися на полум’я, що згасало. 

— Гарете… 

— Що? — не повертаючи голови, запитав лідер Визвольних сил. 

— Що значить, що ти не хочеш, щоб я йшла на завдання?

— Проїхали…

— Ні, не проїхали! — ледь чутно підвищила голос чорноволоса, але це було відчутно всім нутром тому, до кого вона зверталася, змусивши того подивитись їй в очі. 

— Проїхали… — холодно повторив Гарет і зібрався відвернутись, але відчув на щоці теплу та ніжну долоню воїтельки, яка змусила два погляди втонути одне в одному. 

— Кажи, що це все означає!

— Ти ще не зрозуміла? 

— Зрозуміла… але хочу почути це від тебе… 

— Хех… — посміхнувся упир. — Давно зрозуміла? 

— Ще у Цуюкаві, коли вперше тебе побачила, — Хасіна прибрала руку від обличчя потраплянця та почала дивитись у землю. — Ніхто на мене так не дивився, як ти. Всі чоловіки, що мене бачили, хотіли або завалити мене у ліжко, або чхали на комфорт і бажали зробити це прямо на землі — але у твоєму погляді цього не було. І коли ти врятував мене від досинів, я зрозуміла, що наша зустріч не випадкова… 

— Знаєш… Ти на мене теж дивилася тоді особливо.

— Справді?! 

— Так. Особливо, коли я розповідав тобі про Королівство людей, про яке ти ніколи не чула, та про сніг у Цуюкаві, якого там не було сотню років.

Чоловік і дівчина розсміялись, після чого Гарет поклав руку на плече красуні та притиснув її до себе. 

— Гарете… 

— Що? 

— Я досі хочу це почути від тебе. 

— Не розумію, про що ти, — вдавав із себе воїн. 

— Гарете… 

— Що?!

— Я чекаю…

— Я тебе кохаю…

Полум’я вогнища продовжувало згасати, поступово ховаючи у темряві двох людей, що обіймалися, та пару очей, яка спостерігала за ними з намету, в якому ночував Аргустус Ф’Таган. 
                                                                           ***
Настав ранок. Мисливці прокинулися під чудовий спів тутешніх птахів, в обличчя їм дув приємний вітер, немов сам ліс прагнув огорнути їх своїми обіймами. На подив, вперше за довгий час, вони виспалися і були бадьорі. Бетфорд, бувши в одній сорочці, встав і зробив невелику розминку, після чого підійшов до скрині, в якій лежала його броня, і, відкривши її, дістав все необхідне, незабаром одягнувшись.