Розділ V. Вогнем і мечем Глава І. Зустріч

Справа йшла до вечора, коли загін із трьох вершників — Гарета, Кліффорда і Бетфорда — повільно рушив уздовж дороги, оточеної з обох боків густим лісом. І поки гнідий кінь лідера імперського повстання, який дослухався до найдрібніших звуків, ішов попереду, скакуни двох мисливців тягнулися позаду, а їхні поводирі напівголосно обговорювали свого супутника:

— Не подобається мені цей покидьок, — сказав Кліффорд, звернувшись до свого товариша, Бетфорда. Той важко зітхнув.

— Знаєш, Кліффорде, — сказав він, — не завжди прямий шлях — найкращий, і не всі створіння, яких ми називаємо «тварюками», такими є. За той час, що ми з тобою поневірялися по большаку, і пройшовши війну, дещо я все ж навчився розуміти людей. А ще краще я вмію зчитувати брехню. І не схоже, що наш люб'язний супутник брехав про себе і свої наміри.

— Ти знаєш, хто він такий, Бетфорд, — підвищив тон Кліффорд, — він — тварюка... А ти знаєш, що вони роблять із людьми... Скільки смертей нещасних ми з тобою бачили? Скільки людей чудовиська розтерзали на шматки? Коли ми заходили в Елтрійські міста або коли стояли на обороні Гріссеї — падальщики забрідали в обложені міста, і ласували трупами. Але одними ними не обходилися. Я бачив дитячі тіла, твою матір... І вже вибач, чорт тебе забирай, після цього я не можу і не хочу ставитися до кожної зустрічної тварюки поблажливо. Ти мене знаєш, так само як і те, що я не змінюся. 

На щастя, Гарет не чув його або тільки удавав — так чи інакше він, не обертаючись, продовжував задавати напрямок своєму коню.

— Тихіше ти, — сказав Бетфорд, — ми тільки-но налагодили зв'язок із цим Гаретом... Буде погано, якщо ми викличемо до себе недовіру.

— На кой хер ми взагалі з ним їдемо? — запитав суворий мисливець.

— На той, — спокійно відповів Бетфорд, — що в нас немає іншого виходу... Я не довіряю тому типу, Мінрону Акатоші. Він вдавав із себе святого, справжнього місіонера, який хоче позбавити бідний народ напасті... От тільки з його хижого погляду я вловив, що він вирішив, начебто вдало знайшов дурнів, які зроблять за нього всю брудну роботу... Це не просте замовлення, а політичне вбивство... А в політику — та ще й не свого рідного світу — мені б не хотілось втручатися.

— Агрх... — пирхнув Кліффорд. — Але вбивши його, ми б отримали достатньо золота, щоб самим розпоряджатися своєю долею. Потім вирушили б у ту столицю, як там, нахер, вона називалася?
— Тейґінор, здається... — згадав Бетфорд.

— Угу... — кивнув старший мисливець. — Розшукали б того імперського мага, заплатили б йому, і він би повернув нас назад додому... Але ти вічно норовиш знайти неприємності на свою дупу... Спочатку заступився за того чиновника, хоча я не був згоден, тепер це... Ти ніколи мене не слухаєш.

— Вгамуйся, — відповів Бетфорд, — якби він хотів нас убити — прикінчив би мене в тому лісі, коли я був на волосину від смерті, лежачи в мокрій калюжі, і з клинком, приставленим до горла... Чи ти вже забув?

— Не забув, — відповів Кліффорд, — але якщо ти переконаний, що Мінрон хотів використати нас як маріонеток в інтересах держави та своїх власних амбіцій, чому ти вирішив, що цей виродок — Гарет — не з того ж тіста? Що не встромить клинок нам у спину, коли ми послужимо його «вищій меті», а потім станемо непотрібними? Про це ти не подумав, проникливий ти хер?

— Досить про це, — спробував згорнути з теми Бетфорд, а потім звернувся до Гарета. — Довго нам ще їхати?

— Ні, — відповів лідер повстання, повернувши голову вбік мисливців, — майже приїхали.

— Гей ти, бродяга, — без тіні поваги промовив Кліффорд, звернувшись до упиря. — Де розташований цей табір?

— Якщо скажу, що в лісі, тобі це про щось скаже?

Кліффорд скривив обличчя через уїдливість нового супутника та одразу змінив тему:

— І багато там таких, як ти?

— Яких «таких»? 

— Таких самих тварюк, — не добираючи слів, сказав мисливець, — адже ти упир, вошивий виродок, лідер повстання. Мабуть, у свої ряди ти завербував таких самих? Не знаю, як заведено в цьому світі, але в нашому тварюки не товаришують з людьми.

— Може припиниш мене так називати? — дратівливо відповів Гарет. — Не знаю, чи розумієш ти, але це ніяк не йде на користь нашим стосункам.

— Мені й не потрібно налагоджувати з тобою стосунки, — продовжив тиснути мисливець. — Відповідай на моє запитання.

— Ні, — спокійно відповів Гарет. — У нашому таборі я — єдиний упир. А лави організації, яку я очолюю, складаються з людей... Мабуть, я тебе розчарував?

— Навпаки, дав надію, — пожартував старший мисливець, — нам же з Бетфордом краще.

— Поясни, — зніяковів упир, втупившись на Кліффорда своїми млосними червоними очима.

— Що менше тварюк, подібних до тебе, то менше роботи на нас чекає.

— Кліффорд! — вигукнув Бетфорд. — Досить уже... Ти вчепився за бідолашного Гарета, як голодний пес за кістку... Припини його дошкуляти та вияви повагу до нашого нового соратника.

— Мою повагу треба заслужити, — сказав Кліффорд, — і це створіння її не заслуговує... І не смій мені вказувати, що робити. Ти — не єдиний старший мисливець у нашому загоні, якщо вже забув.

Бетфорд заперечно похитав головою, але не став відповідати своєму другові.

— Тішить, — почав Гарет, звернувшися до Бетфорда, — що хоча б ти, мисливець, розумієш, що до чого. Якби мене супроводжували два таких Кліффорди, я б не витримав.
У відповідь той усміхнувся:

— Так, Кліффорд такий, чи не так, друже?

Той промовчав.

— А тобі не цікаво, як я взагалі став упирем? — з деякою образою всередині запитав Гарет у недоброзичливого мисливця. 

— Та насрати! — з роздратуванням відповів Кліффорд. — Усі ви однакові, щойно відчуваєте голод... Цікаво, ти вже наситився людською кров'ю, перед тим як із нами зустрітися? У таборі напевно багато смачних людей... Чи не так?

— Кліффорде, твою матір! — не витримав Бетфорд. — Послухай мене хоча б раз! Припини, зараз же, або я клянуся, ми поїдемо без тебе!

Кліффорд насупився, розсердився, мабуть, хотів щось сказати, але промовчав, з поваги до друга.

— Знаєш, Кліффорде… — колишній лорд наголосив на імені бунтівника. — Замість того, щоб шукати у мені ворога, краще б спробував налагодити стосунки. Я розумію твою нелюбов до «чудовиськ», як ти мовиш, але я став упирем не за своєю волею. Та й гадаю, що упирі з мого всесвіту та твого — не одне й те саме. Які вони?

— Може краще я розповім? — запитав Бетфорд — Кліффорд, здається, не в дусі.

— Ні, — підняв праву руку Гарет, — з твого дозволу, я б хотів, щоб цю історію мені повідав саме Кліффорд. Можу я розраховувати хоча б на таку послугу?

— Можеш... — незадоволено відповів мисливець. — У нашому світі упирі — це справжнє лихо — тварюки, високого зросту, з блідою шкірою, червоними або темно-синіми очима, залежно від виду. Вони не вміють набувати людської подоби, як ти, і виходять полювати найчастіше ночами, у пошуках здобичі... Був випадок про «розумного» упиря, на ім'я Рандемайн. Він мешкав на цвинтарі та гніздився в склепі, неподалік від містечка... Щоночі він тягнув звідти по одній або кілька жертв. Він був невловний, як вітер. І ніколи не тягнув більше людей, ніж йому було необхідно. Пропадали мужики, люди похилого віку, діти, жінки — словом, він хапав усіх без розбору... І коли місцеві мисливці зі Штабу у Ван-Райсі прийшли до цього цвинтаря, їх вразив справжній жах. Деякі тіла були обгризені до кісток, інші понівечені до невпізнання. У когось були відсутні кінцівки, а в когось не було щелепи або очей — це упир так ними закусив... На щастя, ті самі мисливці й порішали його на місці... Тільки-но тварюку було вбито, вони спалили його тлінне тіло, щоб проклята потвора більше ніколи не з'являлася на світ... І якщо ти думаєш, що моя думка ґрунтується лише на чужих історіях, то ні хріна подібного, нам із Бетфордом теж доводилося вбивати упирів. Як думаєш, чому «розумні» упирі для мене дикість?

— Те, що він зробив, жахливо... — почав Гарет. — І ти порівнюєш мене з цією тварюкою? У своєму житті я не вбив жодного невинного та завжди шукав шляхи для дипломатії. 

— Це всього лише слова, — важко зітхнув Кліффорд, — немає жодних вагомих підстав, щоб тобі вірити... Ти хотів, щоб я розповів — я це зробив. Чим догодити ще «вашій милості»? — уїдливо промовив мисливець.

— Нічим, — відповів Гарет. — Про тебе я зрозумів достатньо: ти носиш у собі багато болю, можливо, трагічне минуле залишило на твоїй душі незгладимий слід, і тепер тобі важко довіритися комусь, хто відрізняється від тебе. 

— А ось це вже не твоя справа!

— Ти не розповідав мені історії про Рандемайна, — сказав Бетфорд. — Не думав, що тебе це так вразило...

— Усе про мене ти знати не можеш... — відвернув голову Кліффорд. — І навряд чи колись дізнаєшся.

— Я став упирем, — перевів тему Гарет, — незадовго до того, як потрапив до Ріденгеші-Оніхари. І саме завдяки цьому я врятував свій дім від неминучої катастрофи.

— Яким чином? — запитав Бетфорд, звернувшись до лідера повстання.

— Занадто довго розповідати... 

— Скільки там ще до табору? — запитав Кліффорд, більш спокійним тоном. Схоже, він почав потроху звикати до нетипової для нього компанії.

— Ну… до темноти маємо вже бути на місці. 

— Тоді розповідай, — несподівано на обличчі недовірливого бійця з'явилася посмішка, що миттєво зникла, але залишила по собі надію всередині Гарета.

— Ми з сестрою повернулися додому одразу після того, як отримали повідомлення від матері про смерть батька. Він був лордом, а за законом наслідування його спадкоємцем був я. Я гадав, що коли прийду до влади, то у мене почнеться нове життя: багате, спокійне, з прийманнями у короля, з балами. Хех, авжеж… — пирхнув упир. — Як виявилося, грошей у скарбниці замку не було, землі потерпали від рейдерів, до того ж люди сусідського лорда не гаяли часу й також грабували мої території. У мене не було вибору, тому я почав розв’язувати всі ці проблеми, але щойно я позбувався однієї, на її місці з’являлася нова. Врешті довелося мати справу з некромантом, який перетворював мешканців Королівства на безмозких кровожерливих чудовиськ — вурдалаків. Пізніше я потрапив у пастку цього некроманта, та він збирався зробити з мене таке саме чудовисько. Але я знав, що ритуал перетворення на вурдалака — це спотворений ритуал перетворення на упиря. Якщо коротко, то щоб перетворити людину на упиря, вона, по-перше, мала бути готовою стати упирем і, по-друге, необхідно було послабити її душу. Якщо ритуал проводився проти волі жертви, то душа вступала у боротьбу з силами некроманта, у результаті якої спотворювалася. Те ж саме відбувалось у випадку, якщо душа не була послабленою — вона проти волі власника вступала у боротьбу й так само спотворювалась, і як результат — людина перетворювалася на вурдалака. Але якщо людина була готова на проведення ритуалу, а її душа була послаблена, то в результаті жертва ставала упирем — сильнішою, спритнішою та витривалішою формою себе самої. 

— Як упирство допомогло тобі врятувати дім? — запитав Бетфорд. 

— За цим некромантом — Силас його звали — стояв дехто вищий за нього. Я досі не розумію, ким він був — чи то Богом, чи то просто магом, але завдяки упирству мені вдалося його перемогти… завдяки упирству та друзям… — останню фразу Гарет супроводив поглядом, який спершу впав на Кліффорда, потім — на Бетфорда. 

— Цікава історія... — замислився останній. — Схоже, ти справді став заручником обставин і не міг вплинути на свою долю. Мені щиро тебе шкода.

— Дякую, — кивнув Гарет, а потім звернув свій погляд на іншого, менш зговірливого мисливця.

— Хм... — задумався Кліффорд. — Мені шкода тебе колишнього. Він не заслужив такої долі. Однак нинішня твоя оболонка — це зовсім не той лорд Гарет, який колись був. Як чудовисько, ти міг скопіювати його пам'ять, свідомість, імітувати його емоції. Ось тільки, все це неправда. Саме тому я ненавиджу всіх тварюк, без винятку. Коли людина нею стає — зворотного шляху вже немає, і її колишня сутність назавжди вмирає.

— Чому ти так у цьому впевнений? — спокійно запитав Гарет, нічим не здивувавшись такій відповіді.

— Тому що за весь час не зустрічав жодної доброї тварюки, яка не жадала б крові. Не плутай із розумними. Наявність інтелекту в чудовиська ще не означає, що воно повністю зуміло викорінити в собі тваринні інстинкти та не піддатися своєму низинному бажанню. Тому моя ненависть не безрозсудна, і на це є свої причини.

— Цікаво… Мені було б цікаво послухати вашу історію, панове. Ким ви були, яким чином прийшли до мисливського ремесла. Особливо цікавить, що у тебе, Кліффорде, викликало таку ненависть до чудовиськ.

— Мабуть, я почну, — сказав Бетфорд, злегка струснувши поводами, — якщо ніхто не заперечує.
Гарет схвально кивнув головою.

— Ми з Кліффордом пройшли через війну, яка прокотилася між нашою рідною країною — Гріссеєю — і Елтрією. Коли вона почалася, король закликав багатьох жителів з'явитися на захист батьківщини — ми з Кліффордом зголосилися. Однак історії в нас були зовсім різні, бо тоді ми ще не були з ним знайомі. Уперше ми з ним зустрілися під час оборони одного з гріссейських міст — Нортвілля. Облога була тяжка, безліч наших людей полягло того дня. Там панувало справжнє пекло. Ми з Кліффордом стояли на захисті північних стін. Там уперше й зустрілися. Тоді ми ще були рядовими бійцями, недосвідченими. Перед початком облоги, ми з ним перекинулися кількома словами, потім розговорилися. Обмінялися історіями, як ми потрапили на фронт. А після елтрійські війська вперлися в місто. Ми утримували стіни стільки, скільки могли. Десятки найкращих гріссейських лучників, мечників, щитників стерегли місто того дня. Однак елтрійці притягли із собою облогове знаряддя. Крім того, їх було в кілька разів більше, ніж захисників. Підкріплення мало прибути через день, а в подібній ситуації кожна година на рахунку. Зрештою, як би ми не захищалися, елтрійським гадам вдалося прорвати рубежі нашої оборони. Спочатку вони прорвалися через східні стіни, потім через північні, які ми всіма силами обороняли. Нам довелося відступити, ближче до центру міста. Йдучи до нього, ми застали безліч трупів. Будинки палахкотіли яскравим полум'ям, з них виходив важкий дим.

— Мародери грабували будинки, — долучився Кліффорд. — Ця гниль нічим не краща за чудовиськ. Обкрадали своїх же, вбивали жінок, людей похилого віку за жалюгідні копійки — потрібно бути повним виродком для цього.

— Так... — важко зітхнув Бетфорд. — Ми тоді були молоді, і були не проти повоювати. Крім того, глашатаї зазивали людей на війну, обіцяючи їм стабільну гарну платню, почесні ордени, звання. Казали, що ми станемо народними героями. І ми по своїй наївності в це вірили. Але варто було нам тільки зіткнутися зі справжньою війною — ми відразу зрозуміли, як же сильно ми помилялися. Це справжній жах, який змушує відмовитися від всього людського. Хоча саме в такі моменти й проявляється справжня суть людей. Утім, не важливо, — Бетфорд задумався. — Додаси що-небудь, Кліффорде?

— Так... Чудовиська, трупоїди, стікалися на запах м'яса, що розкладалося, та свіжої крові, і влаштували собі справжній бенкет.

— І хто гірший у цій ситуації, на твою думку? — поставив логічне запитання Гарет. — Люди, які затіяли війну, чи чудовиська, які влаштували трапезу на тілах загиблих?

— Вірно, — не став заперечувати очевидного Кліффорд, — є погані люди, і їх чимало. Я не виправдовую їхні мерзенні вчинки. Проте, серед людей є чимало хороших і порядних. Серед чудовиськ же, я таких не зустрічав. І на відміну від вас, ми маємо право вибирати, як нам чинити, ставати кращими. Ви ж не контролюєте себе, а тому непередбачувані. Як можна довіряти тварюкам, які не в змозі керувати власними інстинктами? 

— У цьому-то й твоя проблема: ти переконав себе в тому, що чудовиська не можуть обирати, хоча свідомість і вибір — наслідок розуму, а ти сам не заперечуєш, що серед чудовиськ є й розумні особини. Чому ж так складно повірити в те, що я можу бути однією з них?

— Я не хочу ризикувати. Крім того, моя робота — вбивати, таких як ти. І якби щоразу я сідав розмовляти з чудовиськом, з'ясовувати його справжні мотиви, ввічливо просив би не вбивати людей — давно був би вже мертвий, у кращому разі цілий, у гіршому — мене б розкидали на шматки або з'їли живцем.

— У Кліффорда своєрідний кодекс, — вставив своє слово Бетфорд, звернувшись до Гарета. — На жаль, у цьому сенсі його не переконати.

— Саме завдяки моєму «кодексу» ми з тобою досі живі. Іноді, ти буваєш надто м'якотілим.

— Війна зробила тебе таким жорстоким? — вирішив вийти на чистоту упир. — Вибач за запитання, але, можливо, це наслідок якихось особистих втрат?

— Це не твоя справа, — насупився Кліффорд, витримав паузу, зітхнув, потім продовжив. — Так, я втратив рідних на війні. Це були мародери. 

— Зачекай... — осадив свого товариша Бетфорд. — Ти впевнений, що хочеш про це розповідати?

— Усе нормально, — серйозно відповів Кліффорд, втупившись у свого друга. Схоже, що історія Гарета прихилила його і дозволила відкритися. Йому хотілося хоча б на якийсь час скинути з себе кайдани минулого та він продовжив. — Коли ми з армією йшли на підкріплення одного з обложених гріссейських міст, то з'ясувалося, що елтрійці вторглися в країну з заходу — напали на прикордонне місто, в якому я жив... У місті став панувати справжній морок. Елтрійські солдати ґвалтували жінок, вбивали всіх чоловіків, що потрапляли їм під руку. Водночас мародери розкрадали будинки своїх земляків. Один із таких будинків належав моїй родині. У ньому перебували моя дружина — Сільвія — і моя дочка — Аміра. Спочатку вони намагалися зґвалтувати мою дружину. І коли та взяла ніж і всадила його в стегно одному з виродків — той ударив її, а потім наказав своїм друзям виродкам, — з болем у голосі говорив Кліффорд, згадуючи ту історію, — придушити мою дочку, щоб помучити Сільвію наостанок. Після цього вони здерли білу сукню з моєї дружини й накинулися на неї вчотирьох. Вона кричала, ридала, кусала їх, намагалася всіляко вирватися... Але, здається, що їх це тільки більше заводило. Зрештою вона не витримала, схопила той самий ніж, і перерізала собі горло, щоб не мучитися... Про те, що там відбувалося, моєму другові — Вілліону — розповів мій сусід, який застав усі ці події. Він чув крики та відгомони бою. Побіг кликати на допомогу до варти. Але, як я й казав, у місті тоді панував хаос, а тому всім було насрати... Ось так от...

— Це жахливо... — перейнявся історією досвідченого мисливця Гарет. — Тепер зрозуміло, чому ти так озлобився. Напевно, на твоєму місці я б став таким самим. Одна справа втрачати рідних, а інша — коли з ними творять такі нелюдські речі, а ти ніяк не можеш на це вплинути, перебуваючи десь далеко... Я щиро співчуваю твоїй втраті.

— Угу... — кивнув головою Кліффорд. — Гадаю, я дав вичерпну відповідь на твоє запитання, чому ненавиджу всіх чудовиськ, без винятку. Якщо навіть люди здатні на подібну ницість, поводитися як монстри, то як я можу довіряти тим, хто виглядає як чудовисько, поводиться як чудовисько, і по суті своїй є чудовиськом?

— Я можу зрозуміти, чому ти так думаєш, — почав упир. — Можу зрозуміти, але не прийняти. Люди, як і чудовиська, бувають абсолютно різними. Втім, переконати тебе я все одно не зумію. Можливо, ти сам колись це зрозумієш.

Мисливець промовчав.

— Ти молодець, — звернувся до свого товариша Бетфорд, — що розповів йому цю історію...

— Не хочу говорити про це, — відмахнувся той.
                                                                                ***
Минуло кілька годин відтоді, як мисливці та колишній лорд вирушили в дорогу. На вулиці поступово почало темнішати. Спочатку мандрівників супроводжував гарний захід сонця жовто-червоних відтінків, а потім, на зміну сонцю, що заходить, прийшов яскравий і красивий місяць. Через деякий час, вони стали під'їжджати до околиць густого лісу. Щойно вони біля нього опинилися, Гарет розгледів дерев'яну табличку, прибиту до дерева. Поруч із нею знаходився згаслий смолоскип, проте попри темряву упир зумів розгледіти знак, на якому був зображений хрест і череп.

— Нам сюди? — запитав Бетфорд, задаючи напрямок свого коня слідом за скакуном Гарета. 

— Так, — небагатослівно відповів той.

— Врахуй, упир, — суворо почав Кліффорд, — якщо ти ведеш нас у пастку, твоя голова злетить із плечей перш ніж ти зумієш віддати наказ своїм людям, щоб нас убити.

— Обов’язково врахую, — іронічно погодився лідер повстання. 

Загін в’їхав у темний і непроглядний ліс.

— Зараза... — мружився Бетфорд. — Ні хріна не видно... Якби я знав, що ми приїдемо сюди так пізно, то підготувався б і спорудив нам кілька смолоскипів, щоб освітити дорогу.

— Не переймайся, — почав Гарет, — я все бачу. І ось тепер, панове, вам доведеться мені довіритися.

— Агрх, — невдоволено похитав головою Кліффорд, — веди.

Приблизно за тридцять хвилин здалеку стали виднітися світло і відблиски багаття. Під'їхавши ближче, подорожні побачили перед собою невелику галявину, на якій розташувався табір з декількох тканинних наметів, по центру якого палало маленьке багаття, оточене двома воїнами-чоловіками та однією дівчиною. Всі вони були озброєні катанами, а перші двоє мали при собі й луки. 

— Не можу повірити, що ви досі живі з такою пильністю, — почав говорити упир, щойно вийшов з лісових заростей. 

Його поява збентежила мешканців табору, та вони хутко підвелися, ледь не схопившись за зброю. 

— Фух, пане Артусе… — видихнула дівчина, побачивши знайоме обличчя та прибравши кисть від руків’я. 

— На ваше щастя, так. 

— Бачу, ви не з порожніми руками, — красуня покосилася на двох полювальників, які стояли за спиною лідера повстання. 

— Аргустуса поки не було? — проігнорувавши воїтельку, змінив тему упир, на що та негативно похитала головою. — Тоді очікуємо…
                                                                              ***
Світає. Небо рветься від тріщин фіолетових та синіх. Оксамитові хмари в’ялою потугою упливали на північ вслід за теплими вітрами. Краплини роси, свіжість ще неторканого дня, густі та довгі тіні. Благословенно людство та врятовано тим, що черговий день життя починається. Мирні води, мирне полотно над горизонтом. Нічого, абсолютно нічого не передвіщало біди…

Тіньовий силует високий та неістотний виривався з небуття. Він крався в укриття, перебуваючи у невидимості для будь-якого погляду. Холод і пустота слідом кралися. 

Вторгнення. Аргустус, як з'явився у полі зору Серхіана, так і зник безслідно, лишивши по собі лише невідоме крижане відчуття. Його розум, розум невідомий та непідвладний нікому в іншій кімнаті разом із Юкі. За мить звідти почали доноситися голоси. Серхіан не міг їх розібрати, але все ж таки кілька разів уловив своє ім'я поміж іншого.

— Ну? Що то за створіння? — Аргустус уважно дивився на Юкі, опершись об підвіконня. За його спиною розквітав новий день.

— Це Серхіан. Каже, що пройшов через портал, який створили демони...

— Хм... Демони? — кампаку перервав дівчину.

— Так, він називає їх шаксами... — Юкі зробила паузу і на мить вдивилася у пустотні очі Аргустуса, ніби чекала на його коментар. Та дочекатися не могла, відчувала дотики чогось невідомого у своїй свідомості. — Коли ми знайшли його непритомним, то побачили розкидані тіла створінь, у яких були великі кігті й чорна шкіра. Взагалі, я думаю, що частини тіл шаксів і досі там лежать.

Дещо темне і неприємне проскочило по спині Юкі, від чого вона мимоволі озирнулася, але позаду нічого і нікого не знайшлося. Ті ж самі відчуття перепліталися по її руках, але ніхто її не торкався. Кампаку як стояв мармуровим лицарем біля вікна, таким і лишався весь час.

— Дуже цікаво... Серхіан, кажеш? — Аргустус розвернувся й подивився крізь пильне потріскане скло, ніби щось згадував, щось перебирав у своїй нескінченній пам’яті. Він не бентежився, але міркував про те, чи можна довіряти прибульцю з іншого світу. — Ти сказала «ми»... Ти була з братами?

— Саме так, — очі Юкі зробилися круглими й великими, як два лазурні озера, що заповнили кратери. В черговий раз вона помилково забула, з ким має справу.

— Сподіваюся, твої брати не знають, що ти працюєш на мене? Не хотілося б підчищати зайві зв’язки.

— Ні, — хутко замахала головою дівчина. — Як ти й просив, жодна душа не знає... Ну...

— Ну?.. — протягнув кампаку, удаючи усмішку, від якої у кімнаті ставало тільки холодніше.

— Схоже... тепер знає Серхіан, — винувато подивилась Юкі. Вони давно були знайомі з Аргустусом, і шпигунка його поважала… Та у більшості — боялася.

— За це не хвилюйся, ти все правильно зробила. Можливо, ти знайшла ще одну необхідну мені людину... Але цього ми не дізнаємося, поки я не поговорю з ним, — він поклав свою руку на тендітне плече Юкі, подивився на неї та без жодної емоції на обличчі сказав. — Я пишаюся твоєю відданістю! А тепер, дай нам трохи часу. 

Кампаку Імператора вийшов із кімнати, а за ним встромилася льодяна тінь біля вікна. Страх і біль навідувалися безперервно у розум шпигунки.

«Ось і гості», — пролунав голос Сабатажа в голові Серхіана, від чого той здригнувся. Адже у невідомій тьмі енергетичній намагався вчепити розмову двох людей у сусідній кімнаті.

— Цікаво... — промовив Аргустус, його погляд окинув незвичайний для цього світу вигляд людини. Він дивився так, ніби знав якусь страшну таємницю. — Мене звати Аргустус.

— Серхіан. Приємно, — він підвівся, щоб привітатися, і помітив, що тіло вже зовсім не боліло. Дівчина постаралася на славу.

— Юкі каже, що ти можеш бути корисним у справі, яку я організовую. Але... чи не виявиться, що ти служиш хазяїнові, котрий зацікавлений загнати мене у пастку?

— Запевняю, що мені немає різниці — віриш ти мені чи ні, — червоношкірий новачок цього всесвіту присів на ліжко, дивлячись у пустий і морозний погляд Аргустуса. — Я розповім тобі свою історію, а далі вирішувати тобі.

Серхіан коротко повідав усю історію свого життя: про чаклуна Махмелана, якого він знищив перед тим, як з'явився тут, у цьому загадковому світі. Про шаксів, які, наче вибух наднової, ринули на землю Люмєзії та спустошували її багато років, і про Абакуза — первородного демона, який був володарем над шаксами. Вся його історія вмістилася у пів години дорогоцінного часу кампаку.

— Послухай, — Аргустус почав ходити по кімнаті зі сторони у сторону, кидаючи поодинокі погляди на прибульця, — якщо ми хочемо співпрацювати, то потрібно казати всю правду, нічого не приховуючи.

— Ну, по-перше, я тобі все розказав... — відповів Серхіан, але не закінчив, в його голові пролунав голос Сабатажа: «А по-друге, про яку співпрацю йдеться? Ти погодився йому допомагати, ось і все. Я б краще шукав спосіб покинути цю діру і звільнити мене».

І тільки-но Серхіан хотів продовжити, як кампаку його випередив:

— Кажу «співпраця», тому що після перемоги я допоможу звільнити того, хто перебуває у тобі, і знайду спосіб, щоб ти повернувся до свого світу.

— Звідки ти знаєш про Сабатажа? — від подиву очі Серхіана стали ширшими за золоті монети. Персона перед ним дуже далека від звичайного інтригана. Це дещо інший рівень… Цікавіший, але більш небезпечний. 

— Так ось, як його звуть... «Са-ба-таж». Цікаве ім'я. А казав, що про все розповів. Якщо тобі потрібно повернутися у свій світ, якщо тобі потрібно вижити у цьому, якщо ти плануєш зі мною працювати — варто казати все.

— Та я і не міг подумати, що це важлива деталь, — відмахнувся прибулець. — Так звідки ти про нього знаєш?

— Дійсно, неважлива деталь. У тобі та з тобою живе інше створіння, я чую його у твоїх думках. Демон, якщо не помиляюся. А демони у цьому світі ніким нелюбі, їхні носії — з якої б випадковості це не трапилося — зазвичай помирають. 

Створіння, що жило у Серхіані, спілкувалося з ним думками, на рівні підсвідомості. Для Аргустуса зовсім неважко було все це виявити та визначити природу Сабатажа. Кампаку не просто почув — він зумів звернутися до нього так, що демон підтвердив розказане Серхіаном. І тепер Аргустус був впевнений, що перед ним істота, яка точно знадобиться у майбутній справі…

Погляд порожнечі проскочив по тілу прибульця, заскочив у його очі, завмер там на мить, ніби аналізуючи, як тепер зміниться рівняння, які тепер будуть наслідки у цього рішення, але вибір потрібно було зробити — неочевидний для цього світу та необережний. Ментальний договір з Сабатажем, усна домовленість з Серхіаном, а після цього потиснуті руки символізували про початок співпраці.

Коли кампаку наказав збиратися, Серхіана пробило жалем, його навіть прорізало наскрізь цим почуттям. Не зміг червоношкірий попрощатися з Юкі та подякувати їй за турботу і допомогу, адже дівчини вже ніде не було. Що її змусило покинути укриття — Аргустус чи якась його недобра воля? Ці питання не покидали відтепер голову прибульця.

Високий мешканець столиці прибув на коні, але завбачливо взяв і другого. Вони вдвох осідлали звірів і пустили їх у шалений галоп. Мовчки мчали вони крізь темний ліс, де кожне дерево, кожна тінь боляче нагадували Серхіану алеріанську землю після приходу шаксів — спустошену, з ледь відчутним запахом смерті.

У перегонах зі світанком повчав і певний час Сабатаж, котрий чудово усвідомлював, що своїми підозрами та недовірою до крижаного місцевого не може поділитися з носієм. Але його хвилювання лишали відбиток на розумі Серхіана, через що той вирішив все ж таки заговорити до нового роботодавця:

— Так ти якийсь чаклун, чи що? — демонструючи нелюбов до людей подібного роду професії, цікавився червоношкірий. 

— Моє «чаклунство» — моя природа, — без емоцій та не відволікаючись від дороги, відповідав Аргустус. — Робота дуже складна, але відповідає твоїм навичкам та силі. Я не схильний брехати, а лише використовувати ту чи іншу інформацію у той чи інший час. Не хочеться мені довіряти, то я тебе не тримаю. Ти вільний відправитися у будь-який бік цього світу, але коли прийде час перемін, то тобі краще бути на моєму боці. Я не вимагатиму чогось неможливого та не відправлятиму тебе на смерть. Виконав завдання — я вас звільнив в усіх сенсах цього слова. Не більше, не менше. 

Отримавши відповіді на всі запитання, які тільки могли народитися у Серхіана, червоношкірий прибулець замовк та заспокоївся, заспокоївся і демон… Але не закінчив зі своїми маніпуляціями Аргустус:

— Я хочу нагадати тобі, що живий ти зараз завдяки Юкі, а вона жива завдяки мені. Тож відплатою за її допомогу буде формальна співпраця із мною.

І вже після цього дуже довгий час не розмовляли ані кампаку Імператора з Серхіаном, ані червоношкірий зі своїм гостем. Тепер повністю й аж надто їх увагу захопив ранковий неторканий та прекрасний ліс невідомого для прибульців світу. 

«Цей ліс такий же, як і мій світ, тільки демонів не видно… поки що», — промайнуло вперше за довгий час у голові Серхіана.

Раптом крик Аргустуса (що впився і у вуха, і в душу), наче лезо розрізав простір і час. Хвилі холодні потяглися до компаньйонів:

— Стій! Чуєш?!

Поза пагорбом до вершників долинав жахлива симфонія: дзвінкі й перелякані жіночі та дитячі крики змішувалися з грубими, повними люті голосами чоловіків. Коли ж пагорб Серхіан та Аргустус оминули, то побачили розрив у реальності, який мерехтів, випускаючи з себе істину природу хаосу, що так близька була для кампаку, але водночас і чужорідна. Біля тріщини у просторі вешталося шаксів, не менше двох десятків. Мерзенні створіння кидалися і лилися на жменьку воїнів, яких вціліло до цього моменту менше тузіня.

— Це демони, про яких розповідала Юкі? — запитав Аргустус і перевів погляд на Серхіана.

— Так — це і є шакси. Ми можемо допомогти бідолахам? — поцікавився Серхіан, а сам уже торкнувся пальцем пера стріли, відчуваючи, як професійна інтуїція прокидається в ньому.

Аргустус подивився на бійку, потім перевів погляд на нажаханих жінок і дітей, що були ховалися якомога далі від бійні… Їхній караван може не дістатися сьогодні кінцевого пункту. Кампаку спостерігав відчай і розумів, що захист скоро впаде, і шакси доберуться до беззахисних. Тому, не кажучи ані слова, холоднокровний і неемоційний представник влади Імперії дістав катану і вирушив у гущу подій розбиваючи копитами суху землю.

Серхіан, приємно вражений і частково задоволений рішенням роботодавця, вихопив стрілу з сагайдака. За мить лезо зі свистом прошило повітря і влучило прямо в череп одного із шаксів… Бій почався.

Наближення невідомого створіння на коні відчули всі та кожен з демонів, що змогли протиснутися у розлом. Аргустус мчався та примушував силою думки більшість шаксів зіткнутися один з одним, але були й ті, що протистояли його силам та можливостям. Саме ці, більші шакси, рвонули на джерело невідомої крижаної енергії. Смертник з пазурами різко стрибнув на вершника з катаною, але коли був переконаний, що вбив свою жертву, то просто пролетів наскрізь ілюзії, що розвіялася сірим димом на потоках вітру.

Кампаку змахнув катаною — голова виродка з плечей. Другий змах — ще один труп. Один за одним демони розліталися від невідомого і могутнього створіння. Він водночас був один у полі, і водночас кожен демон бачив десятки відображень Аргустуса. Тіньовий змах руки примушував замовкнути та не дихати одного шакса, а в іншу сторону летіла ілюзія, через яку демон вбив подібного собі. 

Найбільший виродок нарешті ступив вперед, фиркаючи, ховаючи у своїй чорній шкірі ранкові промені. Це демонстрація, що все та кожне у цьому світі скоро може перетворитися на пустку. Шестеро кампаку одночасно помчалися на альфа-шакса, і лише один із них завдав смертельний удар в область шиї. Один і точний замах відсік мерзенну голову від тіла чорного…

Серхіан у свій час на своєму полі бою, зближуючись із шаксами, випускав стріли, кожна з яких майже завжди влучала в ціль. Коли нарешті він перетнув пагорб, жадаючи допомогти Аргустусу у ближньому бою, то вихопив кинджал, але той не знадобився… 

Тиша. Тепер посеред зелені й під блакиттю запанувала тиша. Жодного шакса не лишилося, а розлом повільно затягнувся… Чи то через неможливість підтримувати міст між світами, чи то по волі володаря невідомих сил. 

Озирнувшись, Серхіан побачив, що Аргустус стояв із великою головою шакса в одній руці й закривавленою катаною — в іншій. По волі Творців землю навколо встелили потворами.

— Хороша робота, колего, — вимовив Серхіан, ховаючи кинджал.

Кампаку нічого не відповів, лише окинув оком трьох уцілілих чоловіків, в очах яких оселився жах. І зараз вони боялися більше не через шок від пережитого, а через чоловіка високого у темній мантії, котрий володів темними силами. Руки бійців тремтіли, наче осика на вітрі.

— Д... дя... дякую за п... порятунок, — заїкаючись, промовив один із них.
Аргустус хмикнув і розвернувся до Серхіана: 

— Ходімо звідси. У нас багато роботи.

Аж раптом одна з жінок крикнула: 

— Люди! Не залишайте нас із ними. Це розбійники, які ведуть нас у рабство.

— Це не наша справа, — мовив кампаку, подивившись через плече.

— Невже ти їх тут покинеш? — Серхіан поклав руку Аргустусу на груди й пильно подивився йому в очі. В долоню пробило блискавкою крижаною. 

Володар розумів і тіні в черговий раз хмикнув, зробив крок назад і, розвернувшись, одним махом катани відтяв одразу три голови розбійників. Потім підійшов до жінок з дітьми:

— Вам є куди йти? — він трохи нахилився і поліз за пояс, на якому висів мішечок.

— Т... так, — відповіла жінка тремтячим голосом.

— Добре, — кампаку кинув мішечок із золотими монетами та пішов.

— Ось це вже по-нашому, — зрадів Серхіан вчинку Аргустуса.

— Ми витратили незайвий час. Мені доведеться вносити корективи у без того непостійний план. Поїхали. 

Вони осідлали коней і рушили далі, прямо до табору, де на них уже чекали трійка інших учасників замислу…

Коні вирвалися з пагорба, усмикнули по тракту далеко на схід. Сонячні промені взялися гріти та заспокоювати жінок і дітей біля каравану, траву і дерева, а також камені, заплямовані чорною кров’ю. 
І скільки ж думок було у Серхіана, прочитані й Сабатажем, й Аргустусом, але в більшості своїй вони мали позитивний відтінок стосовно вражень про нового роботодавця…