Глава IV. Ритуал

Серхіан повернувся до Махмелана. Очі чаклуна спалахнули люттю, що одразу охопила його.

— Що?! Тільки не кажи, що вас розбили!

— Так, батьку, ти все правильно зрозумів, — промовив Серхіан, дивлячись у землю, щоб підкреслити відчуття провини.

— Я на тебе розраховував! А ти мене підвів?! — Махмелан різко відвів ліву руку вбік, а на правій стиснув кулак, вказавши ним на Серхіана. Тієї ж миті його кулон, оснащений кристалом, засвітився сліпучим світлом, генеруючи потужну енергію. Вона блискавично перейшла від грудей чаклуна до його руки, а потім вилетіла з кулака прозорою кулькою, що спотворювала простір навколо себе. Шар з неймовірною силою вдарив Серхіана в груди. Він відлетів на три метри, з глухим стуком врізався в дерево і втратив свідомість.

— Вибач, сину, мені мою лють, — звернувся чаклун до Серхіана, коли той нарешті прийшов до тями.

— Нічого, батьку. Я сам у цьому винен. Я підвів тебе, — сказав Серхіан, потираючи потилицю, що нила після удару об дерево.

— Забудь про це. Скоро моя армія буде готова, і тоді ми ступимо на Белеріан та дійдемо аж до самого міста Белер. Я змушу короля Асмата благати мене про милосердя. А брат мій... О, Малох! Я йому не заздрю. Ми створили орден разом, але він не захотів зі мною рахуватися. Ми могли б контролювати руйнівну магію разом і разом правити усією Люмєзією. Але він показав свою слабкість — відмовив мені. І за це я відплачу йому смертельною монетою, — Махмелан то стискав кулаки, то розтискав їх, розмахуючи руками, немов божевільний, його голос зривався на крик. — Скільки белеріанців залишилося?

— З десяток, але з ними маг, дуже сильний маг, — відповів Серхіан.

— Візьми стільки демонів, скільки потрібно, і добий їх. Мені потрібні їхні тіла і тіла моїх шаксів, — чаклун зашипів, як змій, що крадеться до здобичі, його погляд був сповнений хижої жаги.

— Добре, батьку, — коротко відповів Серхіан.

Напівдемон узяв із собою ще сотню шаксів і рушив з ними на південно-східне узбережжя по тіла, хоча вже знав, що там немає ні живих, ні мертвих. Вони домовилися, що тіла шаксів будуть спалені, а своїх воїнів белеріанці заберуть, аби тільки не поповнити ряди махмеланової армії. Та все ж Серхіану потрібно було діяти так, щоб чаклун нічого не запідозрив.

Коли вони дісталися узбережжя, то від белеріанців і сліду не лишилося. Тому Серхіан і його загін були змушені повернутися ні з чим.

— Батьку, ці щури не стали ризикувати й повернулися до себе. Але вони спалили тіла шаксів, а своїх забрали, — звернувся червоношкірий до чаклуна.

Махмелан кинув на Серхіана байдужий погляд і відвернувся, продовжуючи наповнювати ротові порожнини полеглих белеріанців чорною кров'ю шаксів.

— Це вже не має значення. Я вже закінчую, — промовив він. Наповнивши останню порожнину, чаклун наказав усім вийти з території, де лежали тіла загиблих белеріанців.

Це було величезне поле, заздалегідь розчищене від дерев. Коли Серхіан вийшов, він побачив, що біля крайніх тіл пролягала чітка лінія, яка, схоже, переходила у коло. Окинувши поглядом більшу частину території, він звернув увагу на дивні малюнки та інші лінії всередині цього кола. Усе це було просто вирізьблено в землі.

— Що це таке, батьку? — Серхіан вказав ногою на одну з ліній. Його погляд виражав щире здивування, що було нетипово для демонічних істот, але Махмелан так палав своєю ідеєю, що нічого не запідозрив.

— Це просочене людською кров'ю коло, в якому зображена п'ятикутна зірка з символами стихій. Але ти не звертай на це уваги та відійдімо далі, — відповів чаклун. Вони відійшли на п'ятнадцять кроків від магічного кола.

Махмелан розпочав свій ритуал. Однією рукою він підняв жменю землі, іншу ж, розкриту, виставив перед собою трохи вище голови та вимовив: «Слеш мас дімес, кварк атомас, глюорун, зак, пінтас...»

Після цих слів він кинув землю до кола. Вона миттю спалахнула яскравим вогнем, який пустився облітати чітко по лінії, навколо полеглих тіл. Чаклун продовжував, підвищуючи зловісний тон: «Зорез, вома онемас, квала шибедун...».

Вогняний пил почав перетворюватися на бурю, вихором літаючи по колу. Махмелан не зупинявся: «Мас мор тен, лайсоріно, чизадег...», — і тоді розпочалася злива, що поєднувала чотири стихії: Землю, Вогонь, Повітря та Воду.

Але чаклун ще не закінчив. Він почав викрикувати закляття ще дужче, ще зловісніше: «Зібра жнецо астомал, бліс-жарон, кван-гесор, жнецо! Жнецо! Жнецо!». На перше «жнецо» блискавка вдарила просто в центр кола. На друге «жнецо» п'ять блискавок одночасно влучили, кожна у свій кут зірки. Третє слово «жнецо» викликало безперервний, нерозривний промінь, що бив у центр і кожен із п'яти кутів зірки, наповнюючи символ нищівною енергією. Яскрава блискавка покрила все коло, закривши огляд на гору тіл.

Серхіан інстинктивно прикрив очі рукою від сліпучого освітлення, а Махмелан скаженим поглядом, не кліпаючи, дивився на це видовище. Аж раптом картина ніби завмерла, стала на паузу на кілька миттєвостей, а потім блискавка, вогонь, земля, вода — і все це, укріплене повітрям — сконцентрувалося всередині кола і з неймовірною силою вдарило в землю, розійшовшись при цьому по гранях малюнка.

З землі почали вилітати чорні, напівпрозорі силуети, які, шикуючись у моторошний танок смерті, кружляли в несамовитому колі. Їх ставало все більше й більше, вони заповнювали собою простір. Можливо, їм стало затісно, а можливо, такий був задум, але ці ефірні сутності почали, спершу по черзі, а потім хаотично, наповнювати тіла полеглих белеріанців — даруючи їм життя, хоча, ймовірно, це була радше смерть у новому обличчі.

— Нарешті, моя армія! — Махмелан стиснув кулаки, підніс їх до рота і так сильно прикусив, що потекла кров, але навіть не здригнувся, не виказавши жодного болю. Він продовжував дивитися скаженим, пломінким поглядом на те, як армія напівкровок поставала з мертвих, шикуючись перед ним у рівні шеренги.

Серхіан відчув, що настає переломний момент. Він мав чіткий план дій, але, ставши свідком цього моторошного магічного ритуалу і бачачи обличчя Махмелана, його дикий захват, з яким той кусав до крові кулаки, Серхіану стало ніяково. У його серці, вперше за довгий час, знову оселилися сумніви.

Наступного дня, коли червоношкірий прокинувся, в його голові пролунав незнайомий голос.

— «Ти сумніваєшся, хлопчику?» — голос був чужий, пронизаний ледь відчутною ворожістю.

— «Ні, не сумніваюся. Я зроблю все, щоб Махмелан відчув біль... мій біль, біль Люмєзії та її народів»,— відповів Серхіан, усвідомлюючи, що розмовляє не із самим собою.

— «А ти впевнений, що впораєшся?»

— «Що б не сталося, я досягну своєї цілі, за будь-яку ціну».

Зрозумівши, що це не його власні думки, Серхіан подумки запитав:

— «Ти не мій внутрішній голос. Хто ти?»

— «Я той, кого ти подавив своєю волею. Але вчора, коли чаклун проводив ритуал, енергія пройшла крізь твоє тіло і пробудила в тобі мою свідомість».

— «Ти із роду шаксів?»

— «Не все так просто... Я не з твого світу. Я не з твого виміру. Махмелан закляттям призвав мене служити йому зовсім з іншого всесвіту. Тепер ми пов'язані з тобою. Помреш ти — помру і я. А я не хочу помирати. Тому ми будемо з тобою партнерами, поки не знайдемо спосіб визволити мене з твого тіла, і тоді я покину тебе. Чи демон я? Так! Але не з роду шаксів. Мене звати Сабатаж. Я король у своєму вимірі, який за договором стримує сили темряви, щоб ті не ступили на територію сил світла. А з іншої сторони — ангел, на ім'я Коханіель. Ми брати та перші діти від Бога, на ім'я Початок. Ми тримаємо тонку грань миру вже багато тисячоліть, і тому мені потрібно потрапити до свого виміру, щоб темрява і світло не перетворились на хаос, у якому Коханіель сам не вистоїть».    

— «Ти знаєш мій план дій. Якщо це твоя гра, то в будь-який момент я можу бути розкритий», — подумки кинув Серхіан.

— «За це не переймайся, — пролунав голос Сабатажа в його голові, спокійний, але впевнений. — На цей момент максимум, що я можу, так це тільки говорити з тобою. І зрозумій ти нарешті: ти мені потрібен живим. Та в тебе й вибору немає, окрім як довіритися мені».

— «Тільки не базікай без діла, мене це зводить з розуму», — відрізав Серхіан.

— «Як побажаєш», — Сабатаж замовк.

    Махмелан детально виклав червоношкірому свій план дій: напівкровки потребуватимуть дев'ять днів на адаптацію, а потім вони рушать на Белеріан, аби зруйнувати його вщент.

Проте у Серхіана був свій план, який суттєво відрізнявся від чаклунського. Тому, не гаючи часу, він вирушив на схід. Діставшись місця призначення, озирнувся навсібіч, переконавшись, що нікого немає поруч, і видав уривчасті вигуки: «Уху-уху... уху-уху». За мить до нього підлетів хижий птах і сів на гілку. Це був не просто птах. То був посланець Любара, що мав доставити важливу інформацію на Белеріан.

— «Чому ти одразу не вбив чаклуна, щойно узяв контроль над своїм розумом?», — знову пролунав голос у його голові, змушуючи Серхіана здригнутися.

— «Сабатаж, ти мене налякав. Тобі не спиться?» — Серхіан закотив очі.

— «Поки ти не спиш, я не сплю. Ти попросив мовчати, ось я і мовчав. Серхіане, ми ж усе-таки партнери», — відповів демон.

— «Мені це партнерство не до вподоби», — буркнув червоношкірий.

— «Повір, ти ще не знаєш, наскільки тобі пощастило отримати моє тимчасове сусідство. Це схоже на подарунок долі», — говорив демон у його голові, а в його словах відчувалася прихована насмішка.

— «Схоже, ти нечасто отримуєш подарунки долі, якщо вважаєш сусідство з демоном подарунком», — відбив Серхіан.

— «Послухай, у тебе зараз дуже важкі часи, а моя спритність, сила і передчуття небезпеки тебе ще не раз врятують. І ти так і не відповів на моє запитання».

— «Ти своїми подарунками долі заплутав мені мозок. Нагадай».

— «Чому ти не вбив чаклуна?»

— «Я думаю, завдяки тобі», — відповів Серхіан.

— «Мені?» — здивовано перепитав Сабатаж.

— «Твоїм здібностям до передчуття... Мене зупинило якесь передчуття того, що рано ще. Він заїкався про якийсь портал, якого ще не бачив світ, тому я не можу ризикувати. А що, якщо це портал, через який пройде Абакуз? Я б цього не хотів», — пояснив Серхіан. — А! Чортове коріння! — раптом вигукнув він уголос, коли перечепився через відгалуження дерева і ледь не впав.

— «Абакуз?» — голос Сабатажа пролунав у голові Серхіана, сповнений непідробного подиву.

— «Так. Він, до речі, також перший від першого. Як ти... А може, як ти, тільки ти ще не знаєш, що це твоя доля, можливо, ти ще… З тобою хоч не сумно. Може, ще й друзяками станемо?» — пожартував Серхіан, не закінчивши свою думку.

Вони обидва засміялися, хоча, якби хтось спостерігав збоку, це виглядало б щонайменше дивно. Адже Серхіан реготав сам по собі, на весь ліс, сміючись разом із демоном, що оселився в його свідомості.
Перший крок був зроблений, і тепер залишалося чекати. Очікування завжди хвилююче, коли питання постає — життя чи смерть.

Минуло дев'ять днів, і Махмелан покликав до себе Серхіана, Горда та Цейлора.

— Ви готові увійти в історію як переможці? В історію, де не буде місця слабким, — звернувся чаклун до трійці напівкровок, що стали першими у своєму роді.

— Готові! — відповіли мішанці в один голос.

— «Ти точно готовий?» — раптом пролунав голос Сабатажа в голові червоношкірого лучника. 

— «Помовч трохи, не відривай», — подумки відповів той, а в цей момент Махмелан вже щось розповідав.

— Серхіан, — на фоні його роздумів почувся голос чаклуна. — Серхіан! Ти мене слухаєш взагалі?

— Так, батьку. Уважно слухаю, — відповів боєць, перевівши увагу на свого «творця».

— Щось я не дуже в цьому впевнений, — з явним роздратуванням мовив чаклун. — Будь уважним, тому що ти відповідальний за операцію. Ти поведеш армію у бій. І якщо щось не вдасться, то я з тебе здеру шкуру.

— «Це він ще не знає, що його шкура в більшій небезпеці», — засміявся Сабатаж у думках Серхіана й замовк, даючи йому можливість повністю зосередитись на словах чаклуна.

— Дев'ятсот дев'яносто два воїни-напівкровки, з вами — дев'ятсот дев'яносто п'ять. Візьмеш їх та дві тисячі шаксів із собою. Стратегія — за тобою. І запам'ятай головне: на тобі вся відповідальність, — завершив свою промову Махмелан, його голос звучав владно.

— Нам би не завадив такий великий чаклун, як ти, батьку, — обережно мовив Серхіан.

— Це добре, що ти вважаєш мене великим, але я буду працювати над порталом, — відповів Махмелан і побажав успіхів.

У Серхіана частіше забилося серце, але глибокими дихальними вправами він заспокоїв це хвилювання, що накрило його перед відповідальною місією. Вони вирушили. Дорогою до східного берега Серхіан помітив, як той самий хижий птах супроводжував їх, забезпечуючи Любару можливість відстежувати пересування ворожих сил. Через п'ять діб вони були на місці, біля Братської протоки, де раніше існував перехід з Алеріану до Белеріана через гірську арку, яку зруйнував чаклун, на ім'я Малох. Серхіан наказав отаборитися.    

Червоношкірий підійшов до берега, а Горд і Цейлор стали ліворуч і праворуч від нього. Вони уважно вдивлялися в інший берег, де не було видно жодної активності, і, схоже, ворота фортець були відчинені.

На протилежному березі стояли дві укріплені твердині, які вже багато років захищали західне узбережжя Белеріану. Ці споруди розташовувалися на відстані тисячі кроків одна від одної.

— Це пастка, — мовив Цейлор, дивлячись на Серхіана в очікуванні відповіді.

— А можливо, вони побачили нашу армію і злякалися, вирішивши сховатися в місті Белер, за його високими й товстими мурами, — припустив червоношкірий.

— Серхіане, подумай, це абсурд, — підтримав Цейлора Горд. — Навіщо їм було залишати ворота відкритими?

— А навіщо їх закривати? Ми що, не проб'ємо незахищені ворота?

— Але...

— Досить. Ніяких «але», — Серхіан зупинив Горда загрозливим тоном. — Я відповідаю за операцію, тому не треба мені розповідати, що і як робити.

— Слухаюсь, — змирився Горд, а точніше демон, який підкорив його свідомість.    
Серхіан розвернувся до шаксів.

— Рубайте ліс! Будуйте плоти! Завтра ці фортеці стануть нашими! — владно наказав Серхіан, і після цієї промови всі ринули рубати стовбури. Фіолетові крони дерев затремтіли, похитнулися й упали під натиском нестримної навали шаксів.

— Який буде твій план? — запитав Цейлор.

— Візьмете по тисячі шаксів і по чотириста напівкровок, і займете фортеці. Якщо там хтось буде, вбийте.

— А ти що будеш робити? — поцікавився Горд.

— А я залишуся з малим загоном на цьому березі. І як тільки ви впораєтесь, ми переберемося до вас, попередньо відправивши гінців до Махмелана, щоб сповістити його про першу вдалу операцію, — відповів Серхіан, не відриваючи погляду від того, як стрімко робилися плоти.

Горд із Цейлором недовірливо переглянулися. Але сперечатися не стали, адже сам чаклун поставив Серхіана відповідальним.

Минула ніч, наблизився день. Плоти були готові. Війська вишикувалися в стрій.

— Ідіть і візьміть те, що належить нам! — мовив Серхіан, і Цейлор з Гордом, разом із військом, почали переправлятися на протилежний берег.

Ворота у фортецях були подвійні: перші — дерев'яні, а внутрішні — залізні, у вигляді ґрат. Війська почали заходити до фортець, обшукуючи кожен куточок.

Серхіан стояв на березі Алеріану, по його лобі стікав піт, видаючи його внутрішню тривожність. Разом із Серхіаном залишалося сто дев'яносто два напівкровки, яких, за його планом, потрібно було ліквідувати.

— Почалось… — прошепотів Серхіан собі під ніс, але його почув генерал Лазур, а точніше те, що було в ньому, те, що підкорялося волі Махмелана.

— Що почалось? — перепитав Лазур.

Серхіан, не повертаючи голови, зиркнув на Лазура, а потім різко розвернув голову за спини шаксів і побачив, як великий загін белеріанців разом з алеріанцями крався до них. Один із шаксів теж помітив їх і закричав, і тоді почалася битва.

На протилежному березі майже всі демони та напівкровки зайшли до фортець, і за ними миттєво зачинилися металеві ворота. Вогняні стріли почали залітати до кріпостей, поки там усе не спалахнуло. Демони пеклися заживо, здіймався нестерпний сморід і пронизливі крики, які іноді пробивалися крізь ревіння бою на стороні Алеріану. Ті ж, хто не встиг зайти до твердині, були притиснуті до стіни белеріанцями та розбиті. Бій закінчився. План Серхіана спрацював.