Глава IІІ. Невдалий генеральський план

Сон обволікав Махмелана солодкими ілюзіями. Йому снилося, наче він ступав розкішним чарівним садом, що розкинувся неподалік від величного палацу, витесаного з опроміненої білої гірської породи, чий фасад був прикрашений витонченим різьбленням по всьому периметру. Навколо цвіли різнобарвні квіти, спліталися в дивовижні візерунки, шумів водограй фонтанів, а зелені дерева шепотіли давні таємниці. Махмелан був у золотій короні, одягнений як справжній монарх, а за ним смиренно слідували слуги та придворні дами, звертаючись до нього: «Мій Королю» або «Ваша Величносте». В руках він тримав дерев'яний посох, виготовлений зі священного дерева Воларзіс. Це було легендарне, магічне дерево, що стояло у самісінькому серці землі Алеріан та було джерелом її життя. Його було заборонено зрубувати, адже тоді загине вся алеріанська земля. На верхньому кінці посоха був вставлений магічний кристал, що мав витончену ромбічну, дванадцятигранну форму, і його внутрішня багатогранність дозволяла йому розсіювати та посилювати енергію, роблячи його надзвичайно потужним артефактом.

Але цей солодкий сон розбився вщент. Раптом земля перед Махмеланом розверзлася, вивергаючи магму та розлітаючись на уламки, немов розбите дзеркало. З безодні, що палала, вирвався Абакуз — первородний демон, що утворився зі слів самого Світла і Любові, але був спотворений, перетворившись на втілення Тіні, безмежної Темряви, абсолютної Ненависті, яка була повною протилежністю коханню і світлу.

— Ти що замислив, чаклуне?! Невже зрадити наважився мене, свого володаря?! — Абакуз явився чаклуну у сновидіннях, його присутність стиснула саме повітря навколо Махмелана.

— О боже...

— О, не варто перебільшувати... Достатньо і «Володарю», — голос Абакуза пролунав, мов грім, але в ньому бриніла зловісна нотка розваги. Хоч він і горів люттю, перелякане обличчя Махмелана, що корчився від страху, нестримно тішило первородного демона, і він не втримався від цього жорстокого глузування.

— Як... як Ви могли таке подумати, мій безмежний Господарю?! — Махмелан підняв голову, його голос тремтів від запобігливості. — Всі мої дії, кожна думка, кожен подих — усе налаштоване виключно на благо Великого Абакуза!

— Годі підлабузнюватися, — прогримів Абакуз, з його пащі виривалися іскри, а з ніздрів клубочився задушливий дим. — Ти думаєш лише про власну нікчемну шкуру. Навіщо тобі ці недолугі напівкровки?
Моторошне середовище, що оточувало їх, було поглинуте непроглядною темрявою, крізь яку пробивалася густа чорна димка. Навіть потоки розпеченої лави, що, здавалося, брали свій початок прямо з мороку, розтікаючись безмовними ріками, не розсіювали загальну безпросвітність, а лише підкреслювали її пекельну велич.

— Мій Господарю, — квапливо заговорив Махмелан, намагаючись повернути прихильність Абакуза. — У мене немає тієї первісної сили, що була колись, я не можу сам розрізати простір між світами. Але у напівкровок незвичайні здібності! Ваша армія дістанеться неприступних земель Белеріану. Тоді ми захопимо їхні фортеці, зведемо потужні облогові знаряддя і нарешті здобудемо горде місто Белер! Ми виріжемо всіх його мешканців до останнього, до останньої живої душі! І тоді, мій Господарю, нам уже ніхто не заважатиме, руйнуючи наші портали. Ми отримаємо довгоочікувану можливість відкрити величний між вимірний портал і впустити Вас у цей світ!

— Мені подобається твій план, — поволі промовив Абакуз, його голос звучав, наче скрегіт каменю. На мить він замислився, а потім його погляд пронизав Махмелана наскрізь. — Але дивись: якщо ти хоч на мить наважишся зрадити мене, тоді твій найглибший нічний кошмар проникне не тільки у твої сни, а й у саме твоє життя, розірвавши його на шматки!

І Абакуз зник так само раптово, як і з'явився, розчинившись у темряві. А до Махмелана, наче моторошна ілюзія, повернувся його прекрасний сон про власну велич.

Прокинувшись, чаклун скликав до себе новоспечену трійцю напівкровок. Його погляд ковзнув по кожному, оцінюючи їхню готовність.

— Ну як ви почуваєте себе? Готові виконувати завдання? — його голос був низьким, але сповнений прихованої сили.

— Все зробимо, що накажеш, — рішуче мовив Серхіан, випроставшись. В його очах горів вогонь завзяття.

— На півночі укріпились люди та ведуть розвідку по місцевості, нападаючи на малі загони шаксів, — Махмелан перейшов до суті справи, його обличчя повільно витягувалося у зловісній посмішці. — Серхіан, ти поведеш шаксів до бою, ви розіб'єте їхній табір, і тоді я створю армію.

— Слухаюсь, батьку, — без вагань відповів той, поклавши руку на серце.

Червоношкірий лучник повів військо шаксів на північ, і ліс поглинув їх. Горд і Цейлор залишилися з Махмеланом, тепер їхнє місце поруч з чаклуном, а завдання — охороняти.

Три доби Серхіан та його військо крокували, поглинаючи кілометр за кілометром мовчазних лісів, не зустрічаючи жодної живої душі. Нарешті, розвідники, вислані далеко вперед, повернулися, принісши звістку: за два кілометри, серед розлогих дерев, вони помітили розвідувальний загін белеріанців — близько сотні воїнів, що безтурботно відпочивали. Але головне, тисяча їхніх побратимів залишилась у таборі, що ховався глибше в лісі.

— Тоді ми влаштуємо їм зустріч, яку вони не забудуть, — холодно промовив Серхіан, і в його очах спалахнув зловісний вогонь.

Під його командуванням були дві тисячі шаксів, і він миттєво розробив план.

— Стійте! Шикуйтесь! — прогримів його наказ, і поміж стовбурів, чорні, як сама ніч, вишикувалися шакси, їхні силуети зливалися з тінями. — Сімсот шаксів підуть в обхід із заходу, щоб відрізати основні сили ворога від океану. Триста зі мною, ми швидко розіб'ємо цей малий загін і вийдемо першими, а решта війська йтиме за нами з інтервалом у п'ятсот кроків. Вперед!

Сімсот демонів, мов невидимі тіні, зникли в західній частині лісу. Три сотні, на чолі з Серхіаном, кинулися в легкий біг, їхні кроки були тихими. Решта війська, немов чорна ріка, рушили за ними, дотримуючись суворого інтервалу, та бувши готовими поглинути все на своєму шляху.

Неначе грім серед ясного неба, на белеріанців повалилася блискавична, нещадна атака. Не встигнувши навіть вишикуватися у бойовий стрій, вони були розчавлені навалою трьох сотень лютих демонів, що, немов хижий потік, ринули на них у хаотичному, але нищівному порядку. 

Коли стріли, випущені рукою Серхіана, почали знаходити свої цілі серед переляканих белеріанців, він раптом відчув дивний, нестерпний опір десь глибоко всередині. Голова, здавалося, спалахнула пекучим полум'ям, наче його власна воля відчайдушно боролася з чужим контролем. Проте це відчуття зникло так само раптово, як і з'явилося, залишивши лише холодну порожнечу.

Знищивши загін ворога без жодного жалю, Серхіан холоднокровно наказав віднести тіла полеглих до Махмелана, як криваві трофеї. Дві сотні шаксів, відокремившись від основної маси, рушили зі своєю ношею до чаклуна, а Серхіан, ведучи за собою решту воїнів-емонів, рушив далі, не зупиняючись.

Основні сили белеріанців зустріли наближення Серхіана спочатку зі зневажливою посмішкою та насмішкою. Сотня шаксів здавалася жалюгідно мізерною на тлі їхнього численного, могутнього війська. Проте, коли вони впізнали Серхіана — легендарного воїна, що очолював ці орди демонів — їхні обличчя скривилися від справжнього, приголомшливого здивування, яке швидко переросло у жах.

— Серхіане! — пролунав розгублений, сповнений невіри голос генерала Лазура. — Що... що сталось?! Я не розумію! — він відчайдушно намагався осмислити побачене.

Здавалося б, варто було подумати, що Серхіан опинився в заручниках, але Лазур бачив — ні. У погляді колишнього побратима не було жодного сліду полону чи примусу, лише холодна, хижа рішучість у незвичайно білих очах.

— Вам тут не раді, — луною прокотилися слова Серхіана, сповнені чужої, зловісної байдужості. — Тому сьогодні ми вас розіб'ємо. Хоча... — на його обличчі з'явилася моторошна посмішка. — Навпаки, дуже навіть раді. Але це не змінює того факту, що ми вас розіб'ємо. До останнього.

Слова Серхіана спершу зустріли бурхливі оплески та знущальний регіт у лавах белеріанців. Вони ще не розуміли, що чують не погрозу божевільного, а передвістя власної загибелі.

Більше ніж п'ять сотень белеріанських воїнів вийшли назустріч, їхні металеві панцири та шоломи виблискували під зірками Бі та Жі, обіцяючи надійний захист від кігтів шаксів. Проте навіть у цій міцній броні залишалися слабкі, вразливі місця, які лише чекали свого часу.

В одній руці кожен тримав важкий, широкий меч, здатний одним розмашистим ударом розрубати шакса, мов паперову ляльку. В іншій — химерний щит у формі округлого трикутника: він широкою стороною прикривав плече та груди, а потім звужувався до гострого кінця біля коліна, надаючи як захист, так і можливість для маневру.

— Вперед! — різко, мов удар батога, скомандував Серхіан, і жалюгідна, на перший погляд, сотня шаксів, що здавалася мізерною на тлі ворога, з дикою люттю рвонула в атаку, неначе єдиний хижий звір.

Серхіан залишався в самому серці свого загону, спостерігаючи за бійнею. Шакси врізалися в щільні ряди белеріанців, нестримно перестрибуючи через перші три шеренги, віддаючи власні життя за перемогу. З дикою, нелюдською люттю, їхні кігті, гостріші за леза, розпанахували горлянки, залишаючи за собою кривавий слід. Коли ж лави шаксів рідшали, і їх залишилося не більше трьох десятків, Серхіан, бачачи метушню ворога, різко скомандував відступати. Демони, не роздумуючи, кинулися назад, до темної гущавини лісу.

Сповнені сліпої жаги до швидкої перемоги, белеріанці з тріумфальними криками погналися за демонами, що відступали. «Вперед! Не подаруємо їм життя!», — лунало з їхніх рядів. Вони бігли хто як міг, їхній раніше міцний стрій розсипався, перетворюючись на некеровану юрбу. Коли ж перші ряди, хаотично вриваючись до лісу, нарешті усвідомили, що потрапили у пастку — було вже запізно. Жах пронизав їх до кісток. З глибин лісової хащі, немов примарна ріка, на них сунула величезна чорна хмара шаксів — прибули основні сили. З-за кожного стовбура, з-за кожного куща, що здавався досі невинним, вистрибували нові орди демонів, кидаючись на розгублених белеріанців.

Переможні вигуки миттєво змінилися панічними зойками. «Відступаємо до табору! До табору!», — тепер ці крики розпачу проносилися крізь ліс, сповнені усвідомленням фатальної помилки.

Табір белеріанців, який мав стати їхньою останньою надією, був укріплений потрійною лінією оборони: потужний земляний вал, за ним глибокий рів, а потім ще один високий вал. З табору вели два виходи: один на північ, до безмежного океану, інший на південь, до темного лісу. Вони підготувалися ретельно, продумавши кожен крок, але ніхто не очікував настільки нищівної, всеосяжної навали.

Белеріанці, що в паніці тікали з лісу, вірили, що в укріпленому таборі знайдеться порятунок. Але там на них уже чекала різанина. Сім сотень шаксів, які здійснили обхідний маневр із заходу, проривалися до табору з усіх боків, немов хвилі чорного припливу. Люди, які тільки-но добігли до нібито безпечного укриття, тепер розбігалися в жахливій паніці на всі боки: хтось хапав зброю, інші кидали все й намагалися втекти. Та вийти з цього кривавого поля битви їм не судилося. Шакси, що прибули величезною, незліченною ордою, не шкодували нікого.

Воїни, що вже знаходились у таборі, трималися деякий час, мужньо стримуючи навалу, їхні щити утворювали стіну відчаю. Та коли Серхіан, з холодною точністю, випустив стрілу, що влучно пробила шию генералу Лазуру, вмить обірвавши його життя, дух белеріанців зламався. Більше ніхто не міг координувати їхній захист, і їхній стрій, як розбите дзеркало, почав розсипатися: спочатку на дві, потім на чотири-п'ять груп, поки останній белеріанець не впав, захлинаючись власною кров'ю.

Це була не битва, а безжальна, кривава бійня, у якій люди не мали жодного шансу на порятунок. Усі їхні надії, усі стратегічні плани загинули разом із мужнім генералом Лазуром та його відважним, але приреченим військом, залишивши лише безмовні тіла та нездійснені мрії.

Серхіан з холодним спокоєм наказав збирати численні тіла полеглих і вантажити їх на кораблі. Це були лише два, на перший погляд, невеликих транспортних судна, але вони були оповиті давніми чарами алеріанських магів. Завдяки цьому магічному втручанню внутрішній простір кожного корабля розширився настільки, що міг вмістити в себе об'єм, еквівалентний п'ятдесяти звичайним суднам. Тож усі вони, мертві й живі, легко вмістилися всередині.

— Ти молодець, синку, — Махмелан поплескав Серхіана по плечу, коли вони прибули до чаклуна, і в його голосі бриніла дивна гордість. — Відпочивай.

— Дякую, батьку, — відповів Серхіан, і, не виказуючи жодних емоцій, попрямував до місця відпочинку.
Махмелан тим часом уже розпочав підготовку до моторошного ритуалу: перетворення людських тіл на слухняних напівкровок та їхнього подальшого оживлення.

Наступного дня чаклун продовжував поринати у свої моторошні справи, коли раптом до нього надійшло тривожне повідомлення, у зв’язку з яким Махмелан одразу ж покликав до себе Серхіана.

— Розвідка доповідає, що на сході Алеріану ховається з півсотні воїнів, які полюють на шаксів. Вони надзвичайно добре приховуються від смерті. Тому я хочу доручити це завдання тобі, — промовив Махмелан, не відриваючись від своїх ритуалів. — Пролий їхню кров, і ми доєднаємо їх до нашої армії. Даю тобі на це два тижні.

— Слухаюсь, батьку, — коротко відповів Серхіан, але після останньої кривавої різанини щось у ньому дійсно змінилося. Він відчував дивний, тривожний контроль над своїм розумом, але водночас демонічні сили його не покинули. Думки в його голові змішалися в хаотичний клубок, проте видавати себе він не поспішав.

«Ох, Боже... Потрібно бути холоднокровним і беззаперечно слухатися Махмелана, — думки, що обпікали, вихором проносилися в його свідомості. — Але ж я можу просто зараз його вбити... Хоча тоді я й сам помру, а чаклун казав, що в нього є портал, якого світ не бачив. Це ж стане величезною загрозою для Белеріану. Ні, тут потрібне щось інше. Тільки що? Думай, Серхіане, думай!» Голова, здавалося, стиснулася від усвідомлення безвихідності ситуації, але воля до боротьби не згасала.
Зрештою, він узяв із собою сотню шаксів, і вони рушили в похід на схід.

Чотири дні вони прочісували місцевість, шукаючи невловний загін. Серхіан розіслав з десяток шаксів на розвідку в різні боки. Під вечір четвертого дня один із демонів повернувся зі звісткою про розташування людей.

— Рушаймо, — коротко скомандував Серхіан.

До світанку вони вже виявили ворожий загін. Белеріанці розташувалися неподалік південно-східного узбережжя, на самому краю лісу. Вони розбили невеликий табір і саме смажили м'ясо на сніданок, зовсім не підозрюючи про небезпеку. Шакси, затаївшись у засідці, чекали лише команди Серхіана.

«Що ж робити? — думки, як розпечені ножі, пронизували його свідомість. — Я не можу дозволити помирати людському роду. І так, бувши під владою волі демона, я вбив надто багато людей. Опануй себе, Серхіане! Це війна, а на війні без жертв не досягнеш перемоги». В очах Серхіана блиснули непрохані сльози, але він швидко взяв себе в руки та, стиснувши зуби, прохрипів: — В атаку!

Шакси, мов чорна хвиля, кинулися на загін, який виявився абсолютно не готовим до масованого нападу. Серхіан, почекавши, поки остання потилиця шакса буде в його полі зору, почав випускати стріли. Але цього разу його цілями були спини демонів. Почалася кривава різанина.

Серед белеріанців виявився маг Алеріану, який раз по раз виставляв енергетичні щити перед воїнами. Усіх врятувати він не міг, але в деяких випадках йому це вдавалося. Паралельно з цим, він здіймав коріння з-під землі, заплітаючи їх у міцні пастки, що сковували ноги шаксів. Цей маг бездоганно знав свою справу, а на своїй рідній землі він відчував потужний приплив сили завдяки священному дереву Воларзіс, що щедро розповсюджувало свою життєдайну енергію на весь алеріанський материк. Хоча, вже і не таку, як раніше.

Раптом один шакс, вивернувшись із кривавої м'ясорубки, помітив, як Серхіан відстрілював своїх же з тилу. З його горлянки вирвався різкий, тривожний сигнал, і шестеро демонів, що були найближче, кинулися тікати до лісу.

«Ні! Не можна, щоб вони дісталися чаклуна! Бо на цьому всі мої плани будуть розтоптані брудною ногою Махмелана!», — з цією думкою, що обпекла його мозок, Серхіан одним блискавичним рухом випустив три стріли. Вони миттю прошили голови трьох шаксів, що впали без духу, навіть не встигнувши усвідомити, що сталося. Ще троє, наче чорні тіні, майже дісталися до рятівної гущавини.
Рука червоношкірого блискавично метнулася до сагайдака — стріла вилетіла, вп'явшись у спину втікача. Вбив.

Знову сагайдак — стріла — шия. Вбив.

Останній демон таки забіг до лісу. Серхіан кинувся за ним. Шакс почав губитися серед стовбурів, але Серхіан уже тягнувся до сагайдака. Стріла. «Чорт! Остання!», — промайнуло в його думках. Він швидко зарядив її. «Не можна схибити, не можна!», — піт виступив на лобі. Демон віддалявся, зміщуючись трохи ліворуч. Серхіан, цілячись, взяв трохи лівіше від рухомої мішені. Постріл. Остання стріла, мов остання надія, полетіла через вузький коридор, намічений його гострим оком. Мить — і створіння повалилося на землю.

— Так. Я зробив це! — вигукнув Серхіан у голос, відчуваючи небувале полегшення.

Він підійшов перевірити жертву: та ще ворушилася: снаряд пробив йому хребет, паралізувавши. Серхіан дістав кинджал зі змією на руків'ї та без вагань перерізав йому горлянку, поклавши край агонії.
Червоношкірий, витягнувши стрілу з тіла останнього шакса, повернувся до поля битви. Проте бій уже скінчився. Тепер на нього були спрямовані не погляди полеглих — а розлючені очі сімох белеріанців, що дивом вціліли, та одного мага землі Алеріан.

— Я Серхіан. Вітаю вас, — промовив він, повільно піднімаючи руки догори на знак відсутності ворожих намірів.

— Мене звати Любар, і я чудово знаю, хто ти, — відповів маг, його голос звучав жорстко. — Ми гадали, що ти мертвий. І що, в ім’я світла, сталося з твоїми венами? А твої очі... вони ж зовсім білі!

— У мені кров демонів, — спокійно пояснив Серхіан, потроху наближаючись до людей. — Мені потрібно дещо розповісти королю Асмату. Але тоді я не встигну повернутися до табору Махмелана.

— Ти знаєш, де знаходиться чаклун?! — здивовано, майже не вірячи, запитав Любар.

— Так. Він створює армію. Напівдемонів, наполовину людей, таких як я. Тільки вони, на відміну від мене, не контролюють свій розум. Я теж не контролював... до останньої різанини, яку ми влаштували вашому війську.

Очі Любара розширилися від жаху та нерозуміння.

— Що?! Де те військо?! — його голос зірвався на крик.

— На жаль, його вже немає, — Серхіан опустив погляд, наче відчуваючи вагу цих слів. — Я доклав до цього свою руку, бувши під контролем демонічної сили. Тепер я хочу спокутувати все своєю кров’ю, але перед цим я знищу Махмелана, — він стиснув кулаки, аж побіліли кісточки, а зуби заскреготіли від люті та рішучості.

— А звідки нам знати, що це не пастка? — недовірливо запитав Любар, не відводячи від нього пильного погляду.

— А ти не бачив, що я робив, коли на вас напали шакси? — Серхіан підійшов ще ближче, його голос був спокійний, але пронизливий. — Я ж не запрошую вас пройти зі мною. Просто вислухайте мій план і починайте діяти якомога швидше.

Любар уважно подивився на кожного з уцілілих воїнів. У відповідь на його безмовний погляд, кожен кивнув, погоджуючись на пропозицію Серхіана.

— Добре. Кажи вже, — нарешті мовив Любар.

Серхіан детально розповів їм про нову армію Махмелана та його зловісні плани. Потім він виклав своє бачення контрдій, кожен крок якого був продуманий до дрібниць. Любар, як і всі воїни Белеріану, слухали його надзвичайно уважно. Погодившись з усім почутим, вони швидко розійшлися, кожен до свого завдання.