Глава ІІ. Кров демона

П'ятнадцять років, сповнених болю і спогадів, пролетіли з тієї жахливої трагедії, що сколихнула Люмєзію до самих її основ. Серхіану виповнилося вже двадцять три, і з дитячих руїн він виріс справжнім воїном, гартованим у нескінченних боях проти мороку. Його вірною зброєю став не просто лук, а продовження його волі — з якого гострі стріли летіли без промаху. Його кинджал, з руків'ям, оповитим змією, що надійно захищало пальці від ворожого леза, був готовий до блискавичного удару.

Але його арсенал не обмежувався сталлю. Алхіміки Алеріану, знавці таємниць природи, навчили його створювати різноманітні суміші у скляних колбах. Вміст цих тендітних посудин при контакті з киснем, викликав непередбачувані, але руйнівні реакції. Деякі з них вивергали густі димові хмари, що дарували Серхіану дорогоцінні секунди для маневру. Інші ж — утворювали нищівну ударну хвилю, здатну повалити з десяток шаксів, дезорієнтувавши їх у момент нападу. За цей короткий час, поки потвори приходили до тями, Серхіан міг випустити до двох десятків влучних стріл, перетворюючи поле бою на арену смерті. Майстерність випуску трьох стріл одночасно він опанував завдяки навчанню від Лейнара — алеріанського воїна, справжнього професіонала своєї справи. Цей легендарний боєць вже поклав свою душу в безжальному бою з шаксами, але його ім'я прославилося на віки, адже він забрав із собою не одну сотню цих демонів.

Серхіан очолив елітний спеціальний загін з дванадцяти воїнів, чиєю єдиною метою було розшукати та знищити чаклуна Махмелана. Адже саме Махмелан, що став живим містком між світами, підтримував моторошний зв'язок з Абакузом і не дозволяв остаточно винищити рід шаксів на планеті Люмєзія. Наділений магією мороку самим Абакузом, він був здатний повертати шаксів до життя. Варто було лише не спалити тіло демона, навіть після відрубаної голови, і потвора обов'язково поверталася, наче нічне жахіття.

Одного разу Серхіан зі своїми людьми вистежив місце, де переховувався чаклун. Проте Махмелан уже знав про їхнє наближення: його розвідка доповіла, що на західному узбережжі Алеріану з човна зійшли нечисленні, але рішучі воїни. Він сам був неподалік і чекав на зустріч, оточений безліччю шаксів. Ці потвори тільки й чекали нагоди вийти із засідки та зненацька напасти на мужніх воїнів.

Белеріанці дочекались перших променів світанку і ринули в атаку на табір Махмелана. Проте жахлива реальність розчавила їхні сподівання: вони навіть не змогли до нього наблизитись. Почалася запекла, кривава битва, і питання вже стояло не в знищенні чаклуна, а в тому, щоб вижити й прорватися назад до рятівного човна. Вони вирвалися з пастки, але ціну заплатили неймовірно високу. З дванадцяти воїнів, які вирушили разом із Серхіаном, назад пробилися лише троє. Сповнені люті, що горіла в їхніх серцях, вони прагнули помститися за своїх полеглих побратимів. Переховуючись у густих, мовчазних лісах Алеріану, вони терпляче чекали, поки настане слушна нагода, щоб завдати смертельного удару. І вони були готові заплатити за це найвищу ціну — навіть віддати власні життя.

Три довгі дні та три моторошні ночі вони, немов тіні, переховувалися від невпинних демонічних створінь, що полювали на них у лісах. Кожен подих, кожен рух був боротьбою за виживання. Нарешті, знову підібравшись до табору Махмелана, Серхіан відчув, як у ньому поволі згасала сліпа жага помсти, поступаючись місцем холодному, виваженому розрахунку.

— Браття, — глухим голосом звернувся він до Горда і Цейлора, чиї обличчя були виснажені, але очі палали такою ж люттю, — шаксів незліченна кількість. Ми, звісно, можемо спробувати прорватися крізь них, взявши за ціль вбити Махмелана за будь-яку ціну. Але є інший варіант. Значно дієвіший.

— Кажи, — ледь чутно прохрипів Цейлор, не відриваючи погляду від темряви лісу, що приховувала їхніх ворогів.

— Ми покинемо Алеріан, — почав Серхіан, розгортаючи свій задум. — Повернемося на Белеріан, зберемо новий, значно більший загін. Тоді військо вдарить зі східного побережжя, відволікаючи основні сили, а ми, малим, але смертоносним загоном, пройдемо лісами та вдаримо по чаклуну із заходу. Лише так ми зможемо його вбити.

Та тільки-но Серхіан закінчив викладати свій відчайдушний план, як тишу лісу розірвав свист. До їхньої засідки прилетів невеликий флакон, що розбився об стовбур дерева. Речовина, що вирвалася з нього, миттєво спалахнула, перетворившись на мерехтливу енергетичну клітку. Воїни опинились в заручниках.

— Яке нестерпне зухвальство, — протягнув Махмелан, звертаючись до полонених белеріанців, а його голос бринів глузуванням.

— Випусти мене, і ми вирішимо це як справжні чоловіки! — вибухнув Серхіан, його очі палали неприборканою люттю. Проте крізь гнів пробивалося гірке відчуття безвихідності, усвідомлення неминучого, жахливого кінця їхнього люмєзійського шляху.

— Ох, перестань. Не варто нам сваритися, адже в мене на вас такі грандіозні плани, — промуркотів Махмелан, його слова обволікали, наче отрута підступного змія.

Він неквапливо підійшов до мерехтливої енергетичної клітки та з легким помахом руки жбурнув у неї жменю білого пороху. У ту ж мить повітря пронизав їдкий, огидний сморід, а простір навколо них поглинула непроглядна темрява.

Коли свідомість поволі почала повертатися, очі полонених воїнів розплющилися на моторошну реальність: вони були міцно зв'язані по руках і ногах, розпластані на холодних, кам'яних столах.

— Як прикро, що серед вас не залишилося жодного алеріанця, — з фальшивим зітханням мовив Махмелан. — Я так хотів би подякувати їм за той затишок, який нам дарують їхні покинуті домівки.

— Розв'яжи мене, і я покажу тобі, що таке справжній біль! — лютував Серхіан, намагаючись вирватися з пут.

— Дякую, хлопче, але в мене на вас... інші плани, — Махмелан холодно посміхнувся. До нього підійшов один з шаксів, і маг різким рухом розрізав тому горло. З розпанаханої плоті хлинула чорна, густа, майже смоляна кров, швидко наповнивши ритуальну чашу, яку чаклун підніс до його горлянки. А Махмелан шепотів: ''шакоста секво перош туга лей''.

— Що ти робиш, ти, хворе потворне створіння?! — вигукнув Серхіан, сповнений відрази та безсилої люті.

Махмелан не відповів. Наповнивши чашу до країв, він провів долонею по розпанаханій горлянці шакса і пробурмотів: ''скорезах''. І на його очах рана зникла, не залишивши й сліду. Демон, наче й не було нічого, спокійно повернувся на своє місце. Після цього чаклун налив у кубок дивно мерехтливу рідину і неквапливо підійшов до Цейлора.

— Тримайте його голову і розтуліть рота! — жорстко скомандував Махмелан шаксам.

Якби Цейлор не пручався, його все одно міцно тримали. Потвори силою розтулили йому щелепи, і гірка, пекуча демонська кров хлинула в горло. У ту ж мить світ поринув для нього в забуття. З Гордом вчинили так само, і невдовзі обидва воїни лежали нерухомо.

— Тепер твоя черга, язикатику, — просичав чаклун, звертаючись до Серхіана, при цьому його голос був сповнений зловісної насолоди.

І якби белеріанець не пручався, які б сили не докладав, щоб вивернутися з хватки шаксів — його міцно тримали. Тепла, смердюча рідина хлинула в його рот, і Серхіан відчував, як світ поволі згасав, поглинаючи його в безодню темряви.

Через декілька нескінченних годин туману і болю вони прийшли до тями. Але то були вже не вони. Їхні очі, раніше сповнені життя, тепер були повністю білими, порожніми, а розум — затьмарений, поглинутий чужою волею.

— Радий вас вітати, діти мої, — пролунав голос Махмелана, сповнений зловісної тріумфальної радості.— Як вам це відчуття?

— Я відчуваю... силу, — прохрипів Цейлор, його голос був глибоким і чужим, ніби йшов не з його грудей.

— І лють, — з дикою посмішкою додав Горд, в його білих очах спалахнув неприродний вогонь.

Серхіан мовчав, його погляд був прикутий до власних рук, де вени, раніше блакитні, тепер стали чорними й моторошно виразними, наче візерунки смерті. Глибоко всередині нього точилася незрозуміла, пекельна боротьба. Це було відчуття, що пронизувало все його тіло гострими, палючими опіками, намагаючись підкорити останній опір його духу.

— А ти чого мовчиш, сину мій? — голос чаклуна, як отрута, просочився у свідомість Серхіана. — Невже ти не впізнаєш свого батька?

— Я... Мені здається, що я не у своєму тілі, — слова давалися йому з зусиллям, наче хтось інший говорив його вустами. — Але...

— Але що? — з хижою цікавістю перепитав Махмелан, нахиляючись ближче.

— Але я... я потроху починаю звикати, батьку, — прошепотів Серхіан, і в його голосі вже не було опору, лише дивна, зловісна згода. — Я відчуваю силу, я відчуваю... лють. Я хочу...

— Що ж ти хочеш, сину мій?

— Хочу бути корисним для тебе, батьку.

— От і добре. Саме це я й хотів почути, — Махмелан промовив ці слова з такою глибиною задоволення, що його усмішка розтягнулася на обличчі до моторошної, неприродної межі, ніби невидимі пальці розтягували його щоки, оголюючи темну, тріумфальну душу.

— У мене для вас, мої новонароджені воїни, буде особливе завдання, — голос Махмелана наповнився зловісним передчуттям, — але спочатку... тренування. Ви повинні повністю підкорити розум ваших нових тіл, перетворивши їх на ідеальні знаряддя моєї волі. Я створю армію напівдемонів, які будуть підкорятися лише мені! — його слова завершилися розкотистим, моторошним реготом, що луною пронісся по кам'яних стінах, змушуючи повітря вібрувати від злості.

Демонська кров не просто спотворила їхній розум і вигляд, вона переписала саму їхню сутність. Вона наділила їх надзвичайною спритністю та неймовірною силою, загострила відчуття, дозволяючи передчувати найменшу небезпеку. Але натомість вона безжально вирвала з них останню іскру людяності, замінивши її порожнечею та темною слухняністю.

Махмелан відвів своїх нових «дітей» до жорстокого тренувального табору, де безперервні, виснажливі заняття мали остаточно стерти з їхнього розуму спогади про те, ким вони були. Жодного шансу на порятунок. І його моторошний план спрацював: під безжальним керівництвом чаклуна, їхні спогади розчинилися в небутті, а душі були безповоротно зламані.