Розділ IV. Серхіан Глава І. Люмєзія

Безкрає небо, що прокинулося від сну, розкинулося над світом, ніби безмежний океан, де дві зірки вели свій вічний танець. Блакитно-білий карлик, на ім'я Бі — яскравий і пронизливий — проливає на землю холодну, кришталеву синяву, тоді як старший брат, жовтувате світило яке зветься Жі, огортає все ніжним, золотистим світлом. Їхнє спільне сяйво створює дивовижну палітру кольорів, змішуючись у небі та пронизуючи густі крони лісу, де ледь помітні хмаринки, наче білосніжні кораблі, пливуть в неквапливому танці. Прозоре повітря, чисте й дзвінке, дозволяє бачити світ у всій його величі та яскравості, підкресленій двома джерелами світла. 

Рослини тут жива палітра неба, що постійно змінюється. У тіні від блакитно-білого карлика переважають рослини, чиє листя ввібрало в себе холодні відтінки неба. Величні дерева, що тягнуться догори, мають темно-сині, майже індигові, крони, які здалеку виглядають так, ніби вони зіткані з нічного неба. Цей глибокий синій пігмент дозволяє їм максимально ефективно поглинати енергію від яскравого, короткохвильового світла молодого карлика. Під ними стелиться килим фіолетових та пурпурових кущів, що переливаються усіма відтінками баклажана та лаванди. Їхні квіти часто мають сріблястий або блідо-золотистий відтінок, контрастуючи з темним листям і ловлячи кожен промінь жовтуватого світила, що пробивається крізь синю гущавину.

На відкритих галявинах, де світло жовтуватого карлика панує безперешкодно, флора набуває тепліших тонів. Тут височіють золотисті трави, що виблискують, немов рідке золото. Листя багатьох рослин має бронзовий або мідний відтінок, іноді з червонуватим або помаранчевим відливом. Квіти на цих ділянках можуть бути яскраво-помаранчевими, червоними або насичено-жовтими, створюючи вогняні килими, що контрастують з блакитною тінню лісів.

Найбільш дивовижні рослини ростуть у зонах, де вплив обох карликів приблизно рівний, або там, де світло постійно змінюється через їхній орбітальний рух. Ці хамелеонові види адаптувалися, щоб змінювати свій пігмент протягом дня або навіть демонструвати подвійну палітру: одна сторона листка може бути синьо-фіолетовою, а інша — золотисто-бронзовою, залежно від того, яке світило переважає наразі. Це створює постійний, живий калейдоскоп відтінків, що переливаються від холодних синіх до теплих жовтих, відображаючи вічний танець двох зірок у небі.
                                                                                ***
На Люмєзії віками жили лише люди. Але жорстока жага влади охопила серце чаклуна Махмелана, з ордену Малоха, землі Белеріан. Бажаючи підкорити всі території Люмєзії, він здійснив нечуваний гріх проти самої реальності: він розірвав тонке полотно, що відокремлювало їхній світ, і примусово поєднав вимір Люмєзії з Барханташем — моторошним домом демонів шаксів. Цей акт відчаю та безрозсудності занурив світ у хаос, випустивши на волю сили, яких він не міг контролювати.

Перед черговим циклом буття, коли «Все» було «Нічим», а «Ніщо» було «Всім», коли Всесвіт був темний і холодний, і не було в ньому світла, з темряви народився Бог — Хаос. Він почав планувати світло, але йому було сумно й важко самому. І тоді він сказав: «Одна голова добре, а дві краще». З його слів народився первородний демон Абакуз, і вони почали творити разом. Абакуз любив Хаоса, але йому було заздрісно, що Хаос сильніший і розумніший за нього. Тоді Абакуз сказав: «Батьку, ти створив мене, щоб я допоміг, а я створю, щоб допомогли мені». Так народились демони шакси.

Коли Хаос, джерело всього сущого і втілення первісної любові, простягнув свою божественну руку і витворив рід людський, наповнивши його іскрою власної душі, у всесвіті спалахнув грім заздрості. Абакуз, що народився зі слів самого Хаоса, але чиє серце вже було отруєне темрявою, розлютився до нестями. Він не міг збагнути, як така чиста, всеосяжна любов могла існувати, а тим паче бути дарована цим «недосконалим» смертним. Ця незрозуміла йому здатність Хаоса, любити, стала джерелом його непереборної ненависті, і Абакуз повалив усю свою лють, увесь свій пекельний гнів на рід людський.

Хаос, чия сутність була чистою любов'ю, не знав, що таке гнів. Він лише відчував невимовний смуток і печаль, бачачи страждання своїх улюблених творінь. У своїй безмежній доброті він пробачив Абакузу цю жахливу зраду, цей акт немислимої жорстокості. Щоб уникнути подальшого спустошення, Хаос дарував Абакузу окремий, порожній вимір, де той міг бути єдиним Богом, єдиним правителем.

І в цьому новоствореному, відірваному від світла просторі, Абакуз почав творити. Але його серце, що було вже чорне, як безодня, породило лише жахіття. Його творіння — шакси — були люті й кровожерні, сповнені тієї самої ненависті, що й їхній творець. Вони були породженням злості, і їхнє існування полягало лише в очікуванні. Вони жадали лише однієї миті — тієї, коли зможуть вирватись у вимір людського роду і помститись за ту любов, яку Хаос дарував не їм, а людям.

З тієї миті Абакуз, сам зачинений у темному царстві, відточив свою найпідступнішу зброю: він навчився проникати в людські сни, шепотіти спокусливі обіцянки, розпалювати найпотаємніші бажання. Саме так він спокусив чаклуна Махмелана, чиї амбіції стали ідеальним ґрунтом для насіння темряви.

Коли брама між світами розчахнулась, і орди шаксів хлинули на Люмєзію, світ людський зіткнувся з небувалим жахом. Але навіть у цій безодні відчаю люди об'єднались, відкинувши давні чвари, і доклали всіх зусиль, щоб закрити цю криваву дірку у просторі Люмєзії. Їм вдалося, але ціною неймовірних жертв, і багато шаксів залишились у їхньому світі, немов скалки розбитого дзеркала темряви. Вони не здалися, вони не забули. Загнані в кути, вони невпинно шукали можливість знову впустити у цей світ свого темного Бога, Абакуза. Вони створювали портали, невпинно, з кожною краплиною своєї злої сутності, але ці ворота в пекло виявилися обмеженими, на століття заблокувавши їх у чужих землях.
                                                                              ***
На цій унікальній планеті розкинувся безмежний океан, що переливався відтінками сапфіру та смарагду, і два великі материки, розділені блискучими протоками Берегова і Братська, що простягалися з обох боків, немов срібні стрічки. Через Братську протоку, де вода співала тиху пісню, величний гірський хребет Валентайн здіймався до небес, і в тому місці проливалося справжнє диво природи: протока проходила під природною аркою завдовжки у два кілометри. Ця колосальна гірська арка, витесана вітрами й часом, не тільки з'єднувала материки, але й слугувала неперевершеним свідченням краси та могутності самої природи.

До того, як шакси проникли у світ Люмєзії, на її землях проживали два унікальні людські роди:
Алеріанці: гостровухі, зі шкірою кольору глибокого синього неба. Вони жили на західному материку Алеріан, який був повністю вкритий древніми, густими лісами. Свої витончені споруди будували з деревини, зливаючись з природою — інколи на землі, а інколи й високо на гілках могутніх дерев. Алеріанці володіли здібностями, пов'язаними з природою, відомими як магія творення. Проте, коли шакси увірвалися, їхня могутня сила була майже втрачена, і лише найсильніші чаклуни зуміли втримати крихкі частки своїх здібностей. Короля в алеріанців не було; їхнім народом керував сенат, на який припадала більша частина влади. Проте, якщо надходила війна, верховний сенатор — у цей час ним був мудрий Брахман — брав на себе усю відповідальність і отримував повну владу над усім народом, стаючи його непохитним лідером.

Белеріанці: кругловухі, з теплою червоною шкірою, як захід сонця. Хоча белеріанці й не володіли вродженою магією, вони майстерно контролювали її через орден Малоха та надзвичайно розвивалися технічно. Жили вони на східному материку Белеріан. Ліси тут були невеликі й розкидані, поступаючись місцем відкритим просторам. Белеріанці зводили міцні будинки з каменю та неприступні фортеці. Мешкали в затишних селах, що розташовувалися як на рівнинах, так і високо в горах. Їхньою гордістю було одне велике місто Белер, обнесене товстими й високими кам'яними мурами, за якими сидів їхній правитель — Король Асмат.

Орден Малоха був створений, щоб стримувати руйнівну магію, двома видатними чаклунами: Малохом та його молодшим братом Махмеланом. Проте саме Махмелан, що колись стояв біля джерела благородної справи, зрештою порушив кодекс ордену й доторкнувся до мороку — забороненої магії.

Серхіан народився у великій, дружній родині белеріанців у затишному селі Маор. Його мати звалася Ровена, батько — Колін. У нього було дві старші сестри — Хеса й Анці — один старший брат, на ім’я Барі та молодший брат Неміш. Усе їхнє щасливе життя обірвалося того страшного дня, коли Махмелан, що став жерцем темряви, відкрив двері між світами й впустив шаксів на мирні землі Люмєзії. Демони зруйнували село Маор, перетворивши його на руїни, й винищили майже всіх його жителів. На той час Серхіану було всього вісім років, і його дитячі очі назавжди закарбували картину цієї жахливої трагедії, спричиненої рукою того, хто колись мав би захищати світ.

Коли шаксам не вдалося взяти місто Белер, їхня лють не знала меж. Спустошуючи землю вогнем і мечем, вони рушили далі, перейшли по гірській переправі через Братську протоку і, немов кривава ріка, увірвалися на землі Алеріану. Алеріанці, що жили в гармонії з природою, мужньо билися за кожен клаптик своєї лісової батьківщини, але навала була надто сильною, надто безжальною.

У цей критичний момент верховний сенатор Брахман, усвідомлюючи неминучість поразки, прийняв важке, але мудре рішення. Він наказав своєму народу сідати на кораблі й пливти через морські простори до земель Белеріану, шукаючи притулку в могутньому місті Белер. І Король Асмат, який очолював белеріанців, вчинив по-братерськи, прийнявши скривджений народ під захист своїх міцних мурів.

Тоді чаклун Малох, усвідомлюючи жахливу загрозу, що нависла над обома народами, звернувся до руйнівної сили вогню. Надихнувшись як давніми знаннями, так і залишками алеріанської магії творення, він здійснив неймовірний подвиг: зруйнував величну арку над Братською протокою. Цим відчайдушним, але необхідним актом він назавжди відділив материк Алеріан від материка Белеріан, залишивши шаксів та їхнього спокусника Махмелана відрізаними від основних сил людей.

Демони не мали кораблів і не вміли їх будувати, опинившись замкненими на спустошеному материку. Час від часу вони відчайдушно намагалися пробратися вплав або на примітивних плотах, щоб закріпитися на Белеріані, але люди були готові. Вздовж проток були зведені потужні фортеці, з яких захисники безжально нищили будь-яку спробу ворога перетнути водну перешкоду. Щобільше, флотилії людей регулярно вирушали у небезпечні походи, вистежуючи й нищачи портали, які шакси невпинно створювали.

Не можна допустити, щоб ці демони винайшли той жахливий портал, який відкриє між вимірний простір. Адже якщо Абакуз прорветься у світ Люмєзії, це буде справжній, остаточний кінець.