Глава ІІІ. Землі, оповиті туманом

Околиці туманної улоговини, за сотні миль від імперської Столиці Тейґінор

Був вечір, потроху починало темніти. Долиною проїжджав візок, поруч з яким їхало п'ятеро вершників, у червоній пластинчастій броні та сталевих шоломах — це були елітні досини, при дворі Імператора Тен’Кана. Їхні коні були одягнені в позолочену броню. По центру знаходився візок, в якому сидів впливовий імперський політик і настоятель одного з Храмів, зведених на честь Імператора — Мінрон Акатоші. Він був одягнений у червону мантію, а на його шиї висіли золоті ланцюги з дорогоцінним камінням, що позначали його статус в Імперії та вплив.

— Довго нам ще їхати? — запитав Мінрон, звернувшись до одного з кучерів, який керував його возом.

— Ще близько дня, мілорде, — з повагою відповів той, — шлях буде неблизький, але й не надто довгий.

— Ох, скоріше б... — відповів Мінрон. — Я гадаю, в окрузі чимало охочих напасти на наш візок і пограбувати мене.

— Не бійтеся, Ваша милість, — відповів один із досинів, що проїжджав із возом в унісон, — ми захистимо вас. Ціною свого життя, якщо знадобиться.

— Ціную вашу вірність, панове, — усміхнувся Мінрон. — До речі... Де це ми перебуваємо? Не пригадую, щоб чув про ці місця.

— Ми проїжджаємо повз туманну улоговину, пане, — відповів кучер. — Ходять чутки, що в цій долині мешкають туманні чудовиська, але здається мені, все це казки та небилиці.

— Схоже на те, — відповів Мінрон, — але що, якщо все ж таки ці казки виявляться правдою?

— Тоді цих тварюк зустрінуть вістря наших катан, мілорде, — серйозно відповів досин, ні секунди не вагаючись.

— І з усім тим, — відповів Мінрон, — мені хотілося б знати: чому ви не повели віз потенційно безпечнішим шляхом?

— Як би дивно це не звучало, Ваша милість, — відповів кучер, на секунду обернувшись, — саме ця туманна уголовина для нас буде найбезпечнішим шляхом.

— Поясніть.

— Річ у тім... — спробував підібрати слова кучер, — що в Імперії чимало охочих до вашої смерті. І якби ми стали їхати іншими, більш відомими дорогами — не дивно, що тамтешні бандити, або навіть повстанці, на чолі з тим самим Гаретом, могли б влаштувати засідку на нашу підводу, і пограбувати її або того гірше...

— Добре, ви переконали мене, — прийняв доводи Мінрон, — у такому разі, мені залишається тільки чекати.

— Постараємося доїхати якнайшвидше, Ваша милість! — слухняно відповів другий кучер.
У возі Мінрона був невеликий столик, на якому лежала миска фруктів, а також кілька свічок з боків. Власник транспортного засобу сунув руку в миску і дістав звідти стигле червоне яблуко, а потім надкусив його, повільно проковтнувши шматок і насолоджуючись смаком. Аж раптом на шляху воза зустрілося щось велике посеред дороги, через що він похитнувся в лівий бік і вимушено зупинився. 

— Твою ж мать! — вилаявся один із кучерів.

— Що там ще? — запитав Мінрон.

— Нічого страшного, Ваша милість, — відповів кучер із сивою бородою, — ми тут наїхали на камінь, через що в нас відвалилося колесо... Зараз ми все виправимо.

— Почекайте, будьте ласкаві, — відповів Мінрон, — це місце не вселяє в мене довіри.

— Не бійтеся, пане, — послужливо відповів кучер, а потім спішився з коня. Другий також висадився, і встав біля воза. Перший з них підійшов до колеса, яке відкотилося за невеликий кущ, що знаходився за п'ятнадцять кроків від місця зупинки воза. Досини в цей час також зупинили своїх коней, і стали чекати, поки візник поверне втрачений елемент у початкове положення. Той поволі зайшов за кущ, взяв у руки колесо, як раптом... Його огорнув непроглядний туман, він погано орієнтувався, і спробував повернутися, однак не встигнувши зробити й пари кроків, на його шляху зустрілася потвора, висока, з блідою шкірою, довгими й гострими іклами та жахливою витягнутою мордою. У тумані іскрилися його темно-блакитні очі. Він різко змахнув своєю масивною рукою, з довгими пазурами — той не встиг навіть збагнути, що сталося, як його голова впала на землю, колесо, яке він до самої смерті міцно стискав у руках, випало, і покотилося вбік охоронців воза. Чудовисько, яке завдало блискавичного удару, раптово зникло, ніби його й не було.

— Це ще що таке? — запитав один із досинів, на ім'я Бінтару. — Хіба не це колесо мав щойно принести кучер?

— Воно, — відповів один з досинів з чорним волоссям і суворими рисами обличчя, а також зморшками, які уособлювали його вік. З досвіду, що він отримав під час служби при імператорському палаці, Бінтару розумів, що подібні речі майже ніколи не закінчувалися добром, а тому він раптово оголив свою катану із золотою гардою і чорним руків'ям. Він розсік нею повітря, спішився з коня і став повільно наближатися до місця, де щойно вбили кучера. — Діставайте клинки! — скомандував він. Всі досини послухалися його наказу, витягли катани, і спішившись з коней, розосередилися по окрузі. Вони стали дивитися по сторонах, на випадок виникнення загрози. Командир досинів — Бінтару — підійшов до місця, де зник кучер, і коли туман трохи розвіявся, виявив там його тіло, і відрубану голову, яка лежала неподалік. — На нас напали! — крикнув Бінтару. 

Він сунув руку в шкіряний підсумок, що звисав на його поясі, дістав звідти запалювальну суміш і кинув її. Та злетіла і приземлилася в місце, де туману було найбільше. Вона підпалила траву, і вогонь став освітлювати простір навколо, попутно розсіюючи туман. Незабаром він остаточно випарувався, і досини побачили перед собою п'ятьох туманних чудовиськ, які недовго думаючи, кинулися в їхній бік. Один з них одразу ж обрав своєю метою Бінтару, підбігши до нього, змахнув обома лапами та злегка пробив вразливі проміжки його обладунків. Досвідчений командир скривився, відскочив назад, а потім наставив меч, зробив різкий випад уперед і різким рухом руки пронизав туманну тварюку лезом свого меча. Та скривилася, гидко завищала, а потім, змахнувши лапами, розчинилася в повітрі.

— Це туманні тварюки! — вигукнув Бінтару. — Стережіться — вони зникають, як туман, і якщо заворонитеся, відсічуть вам голови!

— Так точно, командире! — вигукнули досини. Вони кинулися в атаку на туманних створінь, ті замахувалися на них своїми лапами, поранили пазурами, однак завдяки надійності пластинчастих обладунків, досинам вдавалося витримувати їхні удари. Один із воїнів зробив розсікаючий удар своєю катаною, і зніс голову туманної тварюки, що впала поруч із ним. Кров забризкала його клинок, однак перш ніж він зумів зрозуміти, що йому робити далі, як до нього різко наблизилася інша тварюка, яка різко змахнула своїми лапами, і пронизала проміжки його пластинчастих обладунків. Слідом чудовисько завдало ще одного потужного удару в груди досину, через що той звалився на землю, намагаючись з неї встати. Тварюка насіла на нього, націлилася на його шию, проте досин простромив її груди своєю катаною, забризкавши свої обладунки темною кров'ю чудовиська. На подив, тварюку це не зупинило, воно перерізало горлянку досину своїми гострими, як бритва, кігтями. Той не встиг зрозуміти, що сталося, спробував вдихнути повітря, але не зумів. Він схопився за горло, проте з кожною секундою втрачав дедалі більше сил, поки зрештою не помер.

— Командире, у нас втрати! — вигукнув один із досинів, який у цей час переступав з боку вбік, спостерігаючи за діями туманної тварюки.

— Тримати стрій! — крикнув командир. — Пам'ятайте, що ми захищаємо Мінрона за будь-яку ціну!

— Як накажете! — підкорився досин. Він швидко наблизився до туманної тварюки, змахнув мечем по вертикалі, чудовисько зуміло вислизнути, однак лише частково, через що лезо катани порізало їй лоб і щелепу, змусивши їх кровоточити. У цей час Мінрон, як і раніше, перебував у возі. Він розумів, що піддаватися паніці краще не варто, і бігти куди не попадя, адже це може коштувати йому життя. Він глибоко зітхнув, намагаючись набрати у свої легені більше свіжого повітря і не втрачати самовладання. Тепер усе залежало тільки від захисників його воза, і він це прекрасно усвідомлював. Однак, несподівано, на горизонті з'явилося двоє вершників у клепаних обладунках і шкіряних плащах. Один із них був у капелюсі. Мінрон злегка визирнув з-за воза, щоб перевірити як справи у його воїнів, і раптово помітив тих самих вершників. Він не знав, з якими намірами вони їхали. Чи хочуть вони допомогти, чи навпаки, погіршити ситуацію, а може просто проїхати повз.

— Чуєш? — запитав Бетфорд, тримаючись за поводи та зупинивши свого коня. — Схоже, хтось у біді.
— Не думаю, що варто втручатися, — відповів Кліффорд, у звичній для нього манері, також спинившись. — Ти ж знаєш, ми потрапили чортзна-куди, і наш альтруїзм легко може обернутися нам дупою.

— На них напали чудовиська. Якщо не забув, наше ремесло якраз полягає в тому, щоб їх убивати. І не важливо, у своєму Світі чи чужому.

— Агрх! — незадоволено буркнув Кліффорд. — Тільки врахуй, якщо через це ми влипнемо в халепу або здохнемо — винен будеш ти.

— Гадаю, коли ти помреш, тобі буде не до того, щоб мене звинувачувати... Їдьмо! — вигукнув він, а потім різко змахнув поводами, і його кінь зіскочив з місця, у напрямку воза. Кліффорд важко зітхнув, промовив собі щось під ніс, а потім понісся галопом слідом за товаришем. Обидва мисливці наблизилися до воза, різко висадилися зі своїх коней, і грюкнули їх по заду, щоб ті злякалися і відбігли. Коли ті віддалилися, вони оголили мечі.

— Ех, дилетанти, — сказав Бетфорд, спостерігаючи за одним із досинів, який самотужки намагався здолати туманне створіння. Те ухилилося від його удару, нанесеного по вертикалі, а потім миттєво відповіло розсікаючим ударом своїх пазурів, що подряпали щоку досину і змусили його скорчитися від болю.

— Відійди! — крикнув Кліффорд, підбіг до чудовиська, яке в цей час атакувало досина, змахнув мечем, вклавши всю силу в удар, та горизонтальним рухом розрубав тіло потвори навпіл. Те склалося вдвічі, а морда тварюки застигла в стані заціпеніння, з розкритою пащею.

— Дякую за допомогу! — вигукнув досин, тримаючись за місце рани на щоці. — А хто ти такий?!

— Я — союзник, — відповів Кліффорд, — це все, що ти маєш знати.

Досин кивнув головою.

— Нам потрібно допомогти іншим! — вигукнув він. — Ми втратили вже двох бійців, нас залишилося всього троє! Якщо справа так далі піде, нас переб'ють!

— Відставити паніку, солдате, — скомандував Бетфорд, від чого навіть сам здивувався. Його нахлинули спогади про колишні битви, коли він був сержантом, і командував зводом солдатів, намагаючись надихнути їх на битву, щоб ті не розкисали.

Мисливці понеслися вбік командира досинів — Бінтара — який у цей час бився одразу з двома туманниками, ті блискавично наносили по ньому удари своїми пазурами, так само швидко ухиляючись від його ударів у відповідь. Втім, Бінтару стояв стійко, не пропускав жодної атаки. Однак, в один момент, одній з тварюк все ж вдалося його зачепити, зробивши потужну атаку кігтями та поранивши його груди. Він скривився, затулився мечем, щоб відбити наступний удар. Той не змусив себе довго чекати. Одна з туманних тварюк махнула лапою, і кігті вдарилися об катану Бінтара. Удар був сильний, а з огляду на те, що він щойно дістав поранення, він не зумів встояти на ногах і впав на землю. Залишалося буквально кілька секунд до того моменту, як тварюки розтерзають його на частини. Однак, на його щастя, до нього на виручку приспів Бетфорд.

— Гей, безхребетні тварюки, — вигукнув він, дочекавшись моменту, поки обидва туманники не звернуть на нього увагу. Щойно ті розвернулися й невдало на нього глянули, він зробив випад уперед і завдав потужного розсікаючого удару по горизонталі, знісши голову одній потворі, а іншій зачепивши груди. Той скорчився, позадкував і випарувався.

— Що за хрінь? — здивовано вигукнув Бетфорд, на секунду опустивши меч — цієї секунди вистачило, щоб втратити пильність. Він почув рух позаду себе, розвернувся, але перш ніж зумів наставити клинок, щоб відбити удар, тварюка пронизала його груди своїми кігтями. Бетфорд скорчився від болю, позадкував, став бовтатися в різні боки, але все ж устояв на ногах. Броня врятувала його. Якби не вона, ймовірно, він був би вже мертвий. Він змахнув мечем, і відтяв голову тварюки, яка з гуркотом впала на землю, і застигла з хижим виразом обличчя. Бінтару, якого щойно врятував Бетфорд, піднявся з землі.

— Спасибі, воїне, — кивнув він головою, на знак визнання, — ким би ти не був.

— Поговоримо пізніше, — серйозно сказав Бетфорд, — ця тварюка мене поранила...

— Битися можеш? — запитав Бінтару. — Якщо тобі погано, то краще присядь, далі ми самі розберемося!

— Ні, гадаю, я поки що тримаюся, — відповів Бетфорд, — але за турботу дякую. Ходімо, поб'ємо цих тварюк, — з ноткою болю посміхнувся він. Потім мисливець і капітан кинулися в атаку на чотирьох туманників, що залишилися. У строю було двоє досинів, Кліффорд і підмога у вигляді Бетфорда і Бінтару. Вони приєдналися до основної лінії оборони, і стали атакувати чудовиськ.

— Тебе поранили?! — вигукнув Кліффорд, помітивши червону пляму на грудях Бетфорда.

— Не думай про це! — відповів Бетфорд — він змахнув мечем, зробив потужну рубаючу атаку, поранивши при цьому туманника і відкинувши його на п'ять метрів. Той похитнувся, ледь отямився, а потім зник.

— У нас немає нічого проти ілюзій? — вигукнув Бетфорд.

— Здається, є дещо! — відповів Кліффорд — він засунув руку в підсумок, дістав звідти бомбу, що розсіює імлу, і передав її Бетфорду. Той міцно вхопив її в ліву кінцівку, правою продовжуючи атакувати чудовиськ, і кинув снаряд прямо у противників. Прогримів вибух, осколки розлетілися в різні боки. Деякі зачепили собою досинів і мисливців, але, благо, не завдали їм особливої шкоди. Туманники ж, зависнули на всю округу, судомно стали махати лапами, ніби для них це було щось, порівняй отрути. Більше вони не могли застосовувати ілюзії, і заставати воїнів зненацька, що безсумнівно, грало першим на руку.

— Тіснимо їх, хлопці! — крикнув Бетфорд. 

Троє досинів і двоє мисливців стали атакувати монстрів своїми катанами та сталевими мечами, завдаючи удари: швидкі, розмашисті, потужні. Одним влучним і швидким ударом по вертикалі Кліффорд відтяв чудовиську руку, те завищало, і позадкувало. З місця, де щойно була його лапа, рясно потекла кров струмком. Туманник був дезорієнтований, Кліффорд скористався можливістю і чітким рухом руки моментально відтяв голову чудовиську. У цей час Бінтару зробив випад уперед і проткнув груди ще одному туманнику. Той стерпів біль, не видавши вересків подібно до своїх родичів, натомість усі свої емоції перевів у силу і потужно атакував Бінтару, через що той відлетів на кілька метрів і ледь утримав рівновагу. Досини явно не дотягували до майстерності мисливців — воно й не дивно, адже вони ніколи не мали справ із чудовиськами. На виручку Бінтару прийшов Бетфорд: він накинувся на туманника, завдав низку швидких розмашистих ударів, через які створінню доводилося постійно відходити назад, поки, зрештою, він не відійшов так далеко, що наткнувся на колесо, яке лежало поруч із трупом кучера. Спіткнувшись, туманник впав на землю. Бетфорд не став зволікати, застрибнув на груди тварюки, і розсік їх потужним ударом меча. А потім відсік голову, швидким і майстерним ударом по горизонталі. З рештою туманників досини впоралися, хоча не обійшлося без каліцтв і пошкоджень. Зрештою, туманні тварюки були повалені, а сили людей взяли гору.

— Фух... — промовив один із досинів, стряхнувши піт з обличчя. — Важка була битва... Що за тварюки це були?

— Хотів би я знати, — відповів командир Бінтару, який щойно підійшов, — ми втратили двох наших... Елітних воїнів... Неприпустимі втрати!

— А що ви хотіли? — запитав Бетфорд. — Судячи з того, як ви билися, вам вочевидь бракувало досвіду в битві з чудовиськами. Ми-то з Кліффордом натаскалися в подібних справах.

— І це відразу видно, — вклонився на знак поваги командир. — Ви так і не представилися, мандрівники, хто ви, звідки ви, і куди прямуєте?

— Ми з дуже далеких місць, — ввічливо відповів Бетфорд, — їхня назва вам нічого не скаже. Вам достатньо буде знати, що мене звати Бетфорд, — вказав він на себе пальцем, — а цього суворого і запеклого мисливця, що стоїть поруч зі мною, — озирнувся він на свого товариша, — Кліффорд.

— Дякуємо вам за допомогу, — сказав один із досинів, тримаючись за рану на грудях. Його пластинчасті обладунки були повністю залиті кров'ю. Утім, як і решти воїнів.

— Я міг би подивитись вашу рану, пане Бетфорд, — сказав Бінтару, — якщо ви, звісно, не проти.

— Чому б ні, — важко посміхнувся він, притримуючи рукою рану на грудях, — славна була битва... Я звик, що за подібні речі нам платять... Ну що ж, вважатимемо, що цей випадок — виняток... — задумався він, а потім повернув голову вбік товариша. — Тепер ми з тобою альтруїсти, Кліффорде, — сказав він з іронією, — нам з тобою треба відкрити свою організацію з допомоги потерпілим від чудовиськ... Наш слоган буде: «Допомагаємо стражденним у біді, хоч би які проблеми з чудовиськами у вас не виникли. Плати не беремо, працюємо задарма».

— Я оцінив ваш сарказм, пане Бетфорд, — серйозно відповів капітан досинів, — з приводу плати ви можете звернутися до його милості Мінрона, — сказав він, а потім повернув голову, — а ось, якраз, він і йде.

— Вітаю, панове, — відкланявся Мінрон, — ви чудово впоралися, хлопці, — звернувся він до всіх присутніх, — усе ж таки моє передчуття мене не підвело... Не варто було їхати через цю долину... Ці тварюки були лютими, спритними та кровожерливими... По правді кажучи, я здивований, що ми досі живі.

— Це наша заслуга, — не скромничаючи, відповів Кліффорд, — і за нашу «безоплатну» допомогу убачається плата. Решта нас не стосується.

— Хм... — насупився Мінрон, — то ви — прості найманці... Я думав, що ви щось на кшталт мандрівних воїнів, які будь-коли готові прийти на порятунок нужденним або тим, хто потрапив у біду, — усміхнувся чиновник.

— Ми саме, — сказав Бетфорд, — обговорювали це з вашими воїнами, пане Мінрон.

— Ви знаєте моє ім'я? — запитав він ввічливим тоном.

— Ваш командир щойно нам його сказав, — серйозно відповів Бетфорд, а потім нарешті встромив меч у піхви, — і щодо найманців, Ваша милість, ви помиляєтесь, ми з далеких країв і належимо до організації під назвою «Мисливський орден», яку спонсорує наш милостивий король. У наших краях заведено брати плату за полювання на чудовиськ.

— Цікаво... — відповів Мінрон, склавши руки разом, — і як, кажете, називаються краї, звідки ви родом?

— Держава під назвою Гріссея, — відповів Бетфорд, — утім, про таку ви навряд чи чули, а тому перейдемо до суті справи, якщо ви, звісно, не вважатимете нашу прямоту зухвалістю, Ваша милість Мінрон.

— Мені подобається ваш підхід, — чесно відповів Мінрон, — діловий, прямолінійний. Це видає у вас професіоналів, панове... І оскільки ви врятували мені та моїм людям життя — вам належить гідна винагорода.... Прошу за мною.

Мисливці та політик Мінрон Акатоші підійшли до заду воза, де знаходився багаж. Відкривши його, всередині вони побачили скриню. Мінрон сунув руку в одну з внутрішніх кишень своєї мантії, дістав звідти золотий ключ і вставив його в замкову щілину, після чого відкрив місткість, доверху набиту різними коштовностями — бронзовими монетами-тенкенами з гравіюванням у вигляді Імператора Тен’Кана, який стояв у міцних обладунках і з мечем, що височів до неба.

— Прошу, панове, — посміхнувся Мінрон, — ні в чому собі не відмовляйте... Зрозуміло, сподіваюся, ви розумієте, що я прошу вас узяти плату за вашу працю, яку ви вважатимете порівнянною з вашим подвигом. І якщо це свідчить про те, що ви хочете повністю спустошити мою скриню — я б настійно попросив вас від цього утриматися, — посміхнувся він без тіні злості.

— Зрозуміло, Ваша милість, — кивнув головою Бетфорд — потім він підійшов до скрині та почав пересипати бронзові монети у свій гаманець на поясі. Щойно він забив його до верху, він зупинився, а потім закрив свою скриню.

— А ви скромні, пане Бетфорд, — посміхнувся Мінрон, — і цим ви ще більше мені подобаєтеся... Знаєте, я підглянув ваш стиль ведення бою і перебуваю під враженням... Він різкий, енергійний, майстерний... Нечасто такий побачиш... Зазвичай від воїнів при дворі Імператора... Але щось мені підказує, що ви не маєте нічого спільного з Імператором, — посміхнувся він, оглянувши зовнішній вигляд мисливців із ніг до голови. Він це робив так повільно і проникливо, що мисливцям на секунду стало навіть ніяково.

— Ви маєте рацію... — похитав головою Бетфорд. — До чого ви ведете, пане Мінрон?

— До того, — сказав Мінрон, — що мені, ваші здібності стали б у пригоді... Ви правильно зазначили, пане Кліффорде, — повернув він голову вбік того, — що якби не ваше раптове втручання, ми б усі вже померли... А тому я хочу запропонувати вам справу, гідну майстрів меча та вправних мисливців на чудовиськ, що прибули до нас з-за океану, — повільно й вивірено казав він, — ваше наступне завдання не надто відрізнятиметься від решти тих, що ви виконували... Ви також муситимете вбити чудовисько — упиря з блідою мордою, противним вищиром і червоними, як сама пекельна безодня, очима — лідера повстання Гарета Артуса, богомерзького й противного ватажка зрадників, що всіма способами намагається зломити дух наших мешканців та віру в праведного Імператора — Тен’Кана. Він влаштовує диверсії, нападає на імператорські вози, доручає своїм людям здійснювати замовні вбивства високопосадовців при дворі, а також активно винищує вірних підданих Імператора, що вірою і правдою служать йому... Якщо ви його позбудетеся — ви не тільки послужите на благо всієї Імперії, і її народу, а й отримаєте винагороду особисто з рук Імператора. І запевняю вас, у цей момент Імператор не поскупиться на бронзові монети та інші коштовності, яких так багато в його скарбницях, що в них можна буквально купатися... Я, звісно, не пробував, так кажуть, — посміхнувся Мінрон.

— Як я розумію, часу на роздуми в нас немає? — запитав Бетфорд.

— Саме так, — відповів Мінрон, — вирішити ви маєте просто зараз... Хоча, мабуть, доцільно буде вам дати кілька хвилин на роздуми. На вашому місці, панове мисливці на чудовиськ, я б не відмовлявся. Такі шанси не часто випадають, а вже тим паче людям на кшталт вас.

— На кшталт нас? — зі здивуванням запитав Бетфорд.

— Я маю на увазі, — поважно відповів Мінрон, — простим мисливцям на чудовиськ... Зазвичай подібні завдання доручають уславленим воїнам, досвідченим імперським солдатам або придворним магам — іншими словами, людям, що перевершують вас за званням і статусом.

— Ну, ви хоча б не викручуєтеся, — невдоволено відповів Бетфорд, — утім, що правда, те правда. До впливових буржуїв нам із Кліффордом ще далеко... Ви не проти, якщо ми відійдемо ненадовго?

— Зрозуміло, панове, — вклонився Мінрон.

Бетфорд і Кліффорд відійшли трохи далі від воза, де їх уже було не так добре чутно.

— Не подобається мені цей тип, — виклав одразу Кліффорд, — таким, як він, довіряти не можна. Одразу видно, пропалений політик, цинічний тип.

— Погоджуся, — відповів Бетфорд, — так чи інакше, вибір у нас не великий... Ми опинилися в іншому, невідомому для нас Світі, у землях, які раніше ніколи не бачили. Тут усе інше: починаючи від природи, закінчуючи вбранням місцевих жителів, і їхніми звичаями... А ти бачив їхні обладунки та мечі? Вони зовсім не схожі на ті, що в нас.

— У мене є очі, Бетфорде, — шпигнув Кліффорд, — необов'язково мені було про це говорити.

— Знаю, я просто спробував змалювати наше поточне становище, — відповів Бетфорд, — і в ньому відмовлятися нам було б зовсім не вигідно. Наше золото в цих краях не ходове, до імперської Столиці хрін знає скільки, а там на нас чекатиме ще більше невідомого. Тому, перш ніж ми вирушимо до того імперського мага, про якого нам розповідав рюдзин Ахіраян, нам потрібно роздобути більше бронзових монет. Принаймні, таким чином ми зможемо твердо стояти на ногах, і ґрунт під нами не провалюватиметься.

— Позбав мене своїх красивих промов, будь ласка, — відповів Кліффорд, а потім важко зітхнув, — ох... Гаразд... Погоджуємося на замовлення від цього сумнівного буржуя.

— Це правильний вибір, — покивав головою Бетфорд. Потім мисливці підійшли назад до Мінрона, який у цей час був занурений у свої роздуми.

— Ми подумали, — сходу сказав Бетфорд.

— І що ви вирішили?

— Ми згодні, — коротко відповів Бетфорд, — тільки нам потрібно більше відомостей. Де знаходиться цей Гарет Артус, як ми можемо на нього вийти. І найголовніше: у нього напевно є охорона, і вона явно не обчислюється кількома людьми, а отже, витівка з його вбивством доволі ризикована, а бути повішеними на суку десь на роздоріжжі ми явно не горимо бажанням.

— Знаєте, пане Бетфорд, — з явними лестощами сказав Мінрон, — ви все більше і більше мені подобаєтеся. Розумні, проникливі, маєте стратегічний розум. Я починаю думати, що ви колись служили при дворі Імператора.

— Не мав такої честі, — серйозно відповів Бетфорд. — Дайте відповідь на запитання по суті, будь ласка.

— Звісно, — усміхнувся Мінрон, — ви маєте зв'язатися з моєю людиною. Він служить в імперській розвідці ось уже двадцять років. Він знає все про все. І за моїм дорученням якийсь час добував потрібні відомості про Гарета. Це було не просто, знаєте, адже Гарет Артус — чудовисько досить обережне, розумне, хоч і безпринципне.

— Де ми можемо його знайти? — запитав Бетфорд.

— В одному дерев'яному будинку, на околицях міста Такабе-но-Маті — що дослівно означає «Місто високих мурів». Саме місто розташоване на півдні країни, я дам вам карту, щоб ви могли орієнтуватися на місцевості.

— Дякуємо за турботу, — не щиро промовив Бетфорд. — Чи є ще якісь прикмети в цього будинку, крім того, що він дерев'яний?

— На вигляд він старий, ніби йому вже сотня років, — відповів Мінрон, пригадуючи деталі, — з дранковим дахом, а біля нього розташовано кілька декоративних кущів, які давно не приводили до ладу. Двері з темного дуба, зі сталевим руків'ям. Загалом, якби ви вперше побачили цей будинок, і не знали, хто в ньому живе — ви б напевно подумали, що він занедбаний.

— Ідеальне маскування, — покивав головою Бетфорд.

— Саме, — відповів Мінрон. — Також, щойно ми з моїми людьми доїдемо до найближчого поселення, я віддам розпорядження, щоб імперські кур'єри доправили лист з імператорською печаткою прямо до мого шпигуна. Так він знатиме, що вас послав я. В іншому разі, він би за жодних умов з вами не заговорив. Навіть під загрозою смерті. Загалом, панове, не подумайте, що мене обтяжує ваше товариство, але перш ніж волею всевишнього Мінару ми з вами перетнулися, і ви врятували мені життя, я прямував до одного невеличкого поселення, за важливим завданням, дорученим мені від самого Аргустуса Ф'Таґана — кампаку Імператора. Я б хотів продовжити свій шлях туди, з вашого дозволу.

— Зрозуміло, — відповів Бетфорд. — Чи можна в такому разі, отримати від вас карту?

— Так, зараз, — спокійно відповів Мінрон — він підійшов до воза, зазирнув до нього, а потім під стіл, де була маленька скринька. Він відкрив її, дістав звідти згорнутий клаптик пергаменту і, вийшовши з воза, передав його в руки Бетфорда. Той акуратно поклав пергамент до себе в шкіряну сумку і кивнув головою.

— Ах так, перш ніж ми з вами розійдемося, — згадав Мінрон, — моя вам порада... Підшукайте собі кращий одяг. По-перше, ваш одяг одразу впадає в око, і це видає у вас людей, які вочевидь прибули в Імперію здалеку. По-друге, це може накликати на вас неприємності, оскільки досини — вірні воїни милостивого Імператора Тен’Кана — пильно слідкують за всіма підозрілими особами, адже побоюються, що ті можуть виявитися людьми лідера повстання — Гарета.
— Врахуємо вашу пораду, спасибі.

— І ще одне, — сказав Мінрон, уже доходячи до воза, і повернувши голову вбік мисливців, — ніколи не кивайте. Так роблять тільки пройдисвіти, і гульвіси. Ви ж до них не належите. Принаймні, маю таку надію, — з іронією сказав він, — тут у нас заведено кланятися. І що глибший уклін, то більше ви виявляєте поваги до людини.

— Добре, матимемо на увазі, — відповів Бетфорд.

Кучер підійшов до воза з колесом у руках і помістив його назад на те місце, де воно було. Потім сів на сидіння, струснув поводами, і коні зрушили з місця, а потім і візок. Кілька досинів, а також Бінтару, застрибнули в сідла своїх коней і теж погнали їх уперед. На останок досини попрощалися з мисливцями.

— Хай щастить, панове! — вигукнув капітан варти.

— Взаємно! — відповів Бетфорд. Потім охорона, як і раніше, почала рухатися в унісон разом із возом, прямуючи туди, куди було задумано. Через деякий час вони поїхали вдалину і розчинились у тумані. На місці події так і залишилися лежати тіла полеглих досинів, а також раніше вбитого кучера і чудовиськ. Мисливці сіли на своїх коней, і, звіряючись з маршрутом на карті, стали рухатися на південь, убік міста Високих Стін.