Глава ІІІ. І що сталося далі, пане Артусе?

У Ріденгеші-Оніхарі, на теренах Імперії Тейґен, поблизу селища Цуюкава почало світати. Посеред пагорбів і невисоких гір розташувався табір імперських солдатів, невелика частина з яких стояли на варті, а решта — спали у прихованих серед кущів наметах. Вартові виглядали втомленими, але вмить збадьорилися, щойно почули дивні звуки, що лунали через вузький прохід, який вів до їхнього табору. Бійці нашорошились і не даремно, бо за мить показалися вершники, які зі зброєю в руках галопом мчали вузькою колоною по одній особі через перевал. Очолював напад Сотоші Молатіс, який на повній швидкості пронизав одного з ворогів своєю нагінатою та ввірвався до невеликої круглої галявини, де одразу спішився з коня та почав рубати імперців, які щойно прокинулись. Інші повстанці додержувались його прикладу та невдовзі заполонили практично весь табір, поступово перетворюючи його мешканців на порубані трупи. Гарет Артус долучився до бою одним з останніх, однак його поява сильно деморалізувала тих, хто оборонявся, та надихнула тих, хто нападав. 

Битва швидко скінчилася, й упир, тримаючи закривавлений меч у правій руці, наближався до лідера спротиву, який щойно вийняв лезо нагінати з тіла воїна без обладунків, який лежав на спині. 

— Чудово спрацьовано! — радісно вимовив Сотоші Молатіс, дивлячись на Гарета, після чого звернувся до всіх своїх підлеглих. — Неймовірна робота! 

— Що тепер, пане? — спитала Хасіна, воїтелька у сталевих обладунках, наблизившися до двох чоловіків і витираючи ганчіркою кров зі своєї катани. 

— Перевірте весь табір! Гарет бачив тут потаємний прохід! 

Бійці почали виконувати наказ — усі, крім самого Гарета, який продовжував стояти поруч із командиром. 

— Гарний меч, — зауважив Сотоші, опустивши очі на лезо. — Це з твого всесвіту? 

— Так, — упир підійняв зброю до рівня поясу та почав «хизуватися» дерев'яною текстурою клинка, залитою свіжою кров'ю. 

— Він що, зроблений з дерева? — здивовано запитав височенний воїн, устромивши нагінату лезом у землю, таким чином зафіксувавши її, та взявши до рук зброю підлеглого й почавши її уважно розглядати. — Легкий... дуже легкий...

— А'соккська деревина, — почав пояснювати Гарет. — Легша за сталь та в рази міцніша. 

— Хтозна, може, коли ми покінчимо з Імператором, то і я зможу відвідати твій всесвіт? — союзник з кучерявою бородою повернув меч власникові — Гарет витер його ганчіркою, яку зняв з поясу, та встромив до піхов. 

— Не думаю, що навіть я зможу до нього повернутися... 

— Якщо ти мені допоможеш перемогти у цій війні, — велетень поклав руку на плече упиря та зазирнув у його червоні очі, — я обіцяю, що допоможу тобі повернутися додому. 

Колишній лорд почав робити короткі кивки головою, таким чином кажучи, що він згоден із пропозицією командира. І в цю мить долинув голос одного з підопічних Сотоші: 

— Щось є! 

Люди зійшлись до купи та прикували всю увагу до стандартного намету, який приховував великі кущі, які, своєю чергою, закривали огляд на незначний прохід через гірську породу. 

— Перевірте, що там! — наказав лідер повстанців, дивлячись на двох мечників. Ті кивнули головами на знак розуміння наказу та вмить зникли. Решті загону довелося почекати протягом нетривалого часу, перш ніж ці двоє повернулися з гарними новинами. — Тут невеликий перевал і підземний коридор...
                                                                            ***
Загін повстанців «озброївся» смолоскипами та мастильними лампами та вирушив у путь. Щойно люди подолали прохід у горі, вони опинилися перед заглибиною, яка плавно входила у землю. Ширина коридору дозволяла пересуватися шеренгою у п'ять-шість осіб, однак воїни вишикувались лише по троє. І хоча це місце й виглядало як звичайна печера: темрява, холод, волога, відсутність будь-яких настінних малюнків — від нього віяло загадковістю та небезпекою. 

— Я вже маю сумніви, що ми тут щось знайдемо, — виказав свою думку один з воїнів, який ішов по п'ятах Сотоші Молатіса, що очолював шик. 

— Тут я нічого не бачу у темряві, — почав говорити Гарет, який рухався по праву руку від командира. — Те ж саме сталось у печері, через яку я потрапив до Ріденгеші. Це місце точно магічне... 

— Сподіваюся, ти маєш рацію, — вимовив лідер повстання. 

— Розкажіть детальніше про Серце Оніхари, — попросив Гарет. 

— Все, що я знав, я тобі розповів за минулої зустрічі. Серце оповито таємницями. Наше щастя, якщо воно дійсно десь тут і ми не шукаємо те, чого взагалі не існує. 

— Але ж імперці охороняли це місце — значить, щось ми точно знайдемо. 

— Я теж себе тішу цими думками. 

Люди продовжували йти, оминаючи зацікавленими поглядами одноманітні холодні стіни печери. Нікому не дозволялося лишати лави, щоб ближче щось розгледіти, та й бажання віддалятися від побратимів і посестер у жодного з повстанців не було. Повна тиша царювала навколо, аж доки загін не наблизився до відгалуження у до цього повністю прямому коридорі. 

— Вода... — загадково вимовив Гарет. 

— Що? — не зрозумів інформатор, який ішов по ліву руку від Сотоші Молатіса. 

— У кінці цього коридору, — упир ткнув рукою у правий прохід, — шумить вода. 

— Принаймні твій слух із тобою, — посміхнувся широкоплечий бородатий лідер, рушивши у вказаному напрямку, та всі його підлеглі рушили за ним. 

Загін робив кожен крок з обережністю, адже ніхто не знав, чого можна очікувати від цього місця. І після чергового плавного повороту всі люди помітили світло у кінці тунелю, а разом з цим посилилось і журчання води, яке тепер міг вловити кожен член групи. 

— Коли мій батько помирав, він щось бурмотів про світло в кінці тунелю, — зупинивши шик, прокоментував побачене Сотоші. — Сподіваюся, цей шлях не в один кінець... — він знову рушив уперед, і за ним пішли інші. 

І коли воїни наблизилися впритул до джерела світла, то були вражені красою та незвичністю місця, в якому опинились: коридор, вздовж якого вони рухалися, завершувався проваллям, на дні якого знаходилася водойма; над головами звеличувалися гори, які утворювали вертикальний прохід і відкривали огляд на чисте безхмарне небо; по кам'яних стінах ліворуч і праворуч лилися водоспади, які наповнювали провалину блакитною водою, а простір — журчанням; на іншому боці провалу було видно початок іншого коридору, до якого через глибоку западину вела змієподібна кам'яна стежка, що нависала над чорною порожнечею. 

— Довго падати... — зауважив інформатор, стоячи на самому краю та заворожено дивлячись униз. 

— По одному, — грізно вимовив Сотоші Молатіс і першим ступив на ненадійний — на перший погляд — місток. Обережно роблячи кожен крок, командир швидко опинився на іншому боці перевалу та, повернувшись обличчям до підлеглих, почав очікувати на них. 

Наступним рушив інформатор, доки Гарет посунувся вбік і почав пропускати вперед інших. І в момент, коли на «стежку» ступила Хасіна — дівчина, яка врятувала упиря у селищі Цуюкава — з самого дна долинуло дивне ревіння, яке подолало шум водоспадів. 

Гарет Артус, Сотоші Молатіс і декілька інших членів організації почали дивитись у саме дно провалу, сподіваючись побачити джерело звуку, однак той більше не гучав. 

— Що це було?! — збентежено запитав один з повстанців, який стояв по один бік провалля з колишнім лордом. 

— Що б це не було, продовжуйте йти, — спокійно відповів Гарет, і люди послухались його — щойно Хасіна опинилася на іншому боці, на місток ступив наступний член організації. 

Ще декілька чоловіків і жінок встигли подолати перешкоду, перш ніж ревіння пролунало знову. 

— Я не піду! — роблячи повільні кроки назад, налякано мовив боєць, черга якого настала. 

— Тоді відійди! — грубо звернувся до побратима інший мечник, відштовхнувши того рукою та почавши переходити провал. Ревіння припинилось, але виникли інші звуки, природу яких ніхто з людей зрозуміти не міг — і вони ставали дедалі гучнішими. І щойно чоловік дістався середини містку, як щось розміром з людину вилетіло з темряви, обхопило повстанця кінцівками, схожими на руки, зіштовхнуло з опертя та стрімко потягнуло вниз, за мить зникнувши з поля зору всіх присутніх. Від воїна лишився тільки крик, який поступово затих. — А-а-а!

— Що це було?! — спитали чоловіки, що стояли позаду шику, який ще не перейшов на інший бік. 

— Стрільці! — крикнув Сотоші Молатіс, і всі, хто мали при собі зброю далекого бою, дістали заряджені пістолі. 

Незважаючи на дзюрчання води, тривала бентежна тиша, яка вкотре перервалася ревінням та одночасною появою дивних червоношкірих створінь з крилами: важко зазначити їхню точну кількість, однак втративши декількох своїх під обстрілом і ще декількох — внаслідок ураження катанами — їм все одно вдалося стягнути у провалля пару повстанців. 

— Швидше переходьте на той бік! — вигукнув Гарет щойно ревіння чудовиськ спинилось — він зрозумів, що вони повернуться. 

Підлеглі Сотоші Молатіса вже не по одному рушили вперед, не дивлячись під ноги та не боячись упасти. І щойно деякі з них перейшли місток, з темряви з'явилися ці ж самі чудовиська: цього разу вони атакували тих, хто знаходився над проваллям у незручному та нестійкому положенні — і більшість з них з криками впали у безодню. 

— До біса! — перелякано вигукнув один з повстанців, який збирався ступити на переправу, та почав бігти у зворотному напрямку, туди, звідки загін прийшов. Його прикладу додержались й інші, але не всі.
 
— Швидко, доки вони знову не з'явились! — кричав Гарет Артус, спонукаючи побратимів не тягнути час. 

Більшість з тих, хто залишився, встигли перейти на інший бік, однак коли на кам'яній стежці стояли останні троє, то крилаті тварюки з'явилися знов: цього разу їх було вдвічі менше, ніж у попередній «хвилі», адже частину з них повстанцям вдалося вбити під час останнього нашестя. Бійці, які переходили по мосту, були готові до появи чудовиськ, тому їм вдалось ухилитися від їхніх атак. Люди продовжили рух, але створіння, на мить завмерши над головами чоловіків, знову пішли в атаку, та двох з трьох воїнів вони все ж таки скинули вниз. Останній з бійців чинив спротив чудовиську, яке змахувало крилами перед його обличчям і намагалося протистояти гострому лезу катани, але куля, випущена одним зі стрільців, завершила це протистояння, дозволивши мечнику перебратися на інший «берег» та змусивши летючу істоту впасти вниз. 

Гарет, запевнившись, що всі його союзники у безпеці, сам рушив уперед, але підстрілене чудовисько з'явилося знов і застало упиря зненацька, вчепившися гострими кігтями в його металевий нагрудник і зіштовхнувши його до безодні.

Політ був доволі довгим і протягом усього цього часу істота намагалася розірвати людину на шматки, чому заважали обладунки, беручи шкоду на себе та лишаючись із глибокими подряпинами та вм'ятинами. Невдовзі Гарет відчув усю силу зіткнення своєї спини з поверхнею води та від удару знепритомнів... 
                                                                                ***
Гарет різко розплющив очі та почав випльовувати воду, якої наковтався внаслідок занурення. Він ліг, спершися на один лікоть і почав важко дихати, а його тіло пронизував сильний біль. Як і в попередніх частинах цієї «печери», його упирський зір тут не діяв, але завдяки небесному світлу, яке десь далеко-далеко долинало зі «стелі», він міг бачити все навколо. Людина, крехтячи кістками, підвелася на ноги та почала оглядатися: щось на кшталт озера знаходилось у центрі, а його оточували кам'яні береги та стіни печери; місцями зі стелі опускалися сталактити, навколо були розкидані трупи інших повстанців, а неподалік від самого Гарета декілька червоношкірих крилатих чудовиськ оточували одне з тіл і разом поглинали його плоть. 

— Гей! — вигукнув Гарет істотам і потягнувся рукою до піхов, у цю мить усвідомивши, що меча в них не було. — Халепа... — вимовив він уголос, коли чотири потвори дивилися на нього чорними, як ніч, очима. 

Одне зі створінь кинулося в атаку, причавивши упиря до вологої стіни та роззявивши на нього закривавлену пащу прямо перед обличчям. Чоловік не розгубився та з усієї сили поцілив кулаком у саме горло потвори, змусивши останню послабити стиск, скорчитися від болю, почати видавати хриплячі звуки та випльовувати слизоту чорного кольору. Ця пауза дала змогу Гаретові відступити та дістати катану з піхов полеглого побратима. Обхопивши її руків'я двома руками, воїн зустрів наступних трьох чудовиськ декількома ріжучими ударами, які одного розділили навпіл, другого — позбавили руки та голови, а третього — крила та скальпу. Четверте створіння, прийшовши до тями, застало Гарета зненацька, вибивши клинок з його рук і вчепившися кігтями в його шию та обличчя. 

Упир стискав зуби від болю, доки його ж кров потрапляла до його рота, а також марно намагався відштовхнути від себе нападника. Врешті потвора зробила замах однією рукою та з неймовірною силою вдарила Гарета по голові, збивши його з ніг і заревівши на всю печеру. Людина вже приготувалася до смерті, як неочікувано пролунав постріл, а куля пробила скроню чудовиська, внаслідок чого те впало без духу. 

Воїн, важко дихаючи, витер обличчя від крові рукою, та почав озиратися: неподалік на колінах стояв чоловік із пістолем в руках, який наступної ж миті без сил упав підборіддям до землі. Гарет спішно підповз до нього та перевернув на спину, впізнавши в його обличчі одного з повстанців. Упир дивився у закривавлені очі та спостерігав за передсмертними конвульсіями бідахи, які супроводжувалися кров'ю, що текла з його рота — але невдовзі вони спинились, дозволивши воїнові піти в інший світ. Гарет Артус підвівся на ноги та, не випускаючи катану з рук, знову оглянувся: навколо нікого та нічого, окрім десятка розірваних тіл, не було. Тоді він з деяким полегшенням сів під найближчу стіну та заплющив очі... 
                                                                                  ***
— І довго ви так сиділи, пане Артусе? — запитав Аргустус Ф'Таган, стоячи на колінах перед лідером повстанців. 

— Я заснув і наступного ранку прокинувся. 

— Ви сказали, що ці створіння пошкодили ваше обличчя, але зараз на вас немає жодного шраму. Черговий хист упирства? 

— Так. Щобільше, я зламав декілька кісток, коли падав, а коли прокинувся, то все загоїлося. 

— Не дивно, що за два роки нам не вдалося вас убити. 

— Ви собі лестите, пане Аргустусе: за два роки ваші воїни лише пару раз торкнулися мене, не кажу вже про щось серйозніше. 

— Впевнений, ви щось мені не договорюєте. Навіть Імператора ранили за ці два роки. 

— За весь час, що я знаходжусь у Ріденгеші-Оніхарі, я зустрів лише одну людину, яка могла зі мною потягатись... 
                                                                                  ***
Гарет Артус розплющив очі та усвідомив, що все те, що сталося, не було сном чи примарою. І хоча на його шиї та обличчі не залишилося слідів від кігтів, десяток трупів, які лежали навколо, так і кричали, що чудовиська та люди все ж таки гинули. 

Упир підвівся та задер голову, внаслідок чого сонячне світло на мить осліпило його. Протерши очі, він наблизився до водойми, на поверхні якої плавали декілька ганчірок, які, скоріш за все, належали загиблим повстанцям. Вставши на коліна, Гарет намочив холодною водою руки та почав умиватись, а, завершивши, зробив декілька ковтків зі своїх долонь. Після цього він підвівся та рушив уздовж кам'яного берега. 

Обережно рухаючись і оглядаючись, упир помітив знайомий меч, який самотньо лежав на землі. Піднявши його та оглянувши дерев'яну текстуру свого клинка, Гарет повернув його до піхов і подивився вперед: удалечині було видно заглибину в одноманітних кам'яних стінах печери, куди колишній лорд і рушив через безвихіддя. Підійшовши ближче до незнайомого коридору, чоловік помітив легке сяйво вдалечині — вибору не було, тому він упевнено рушив уперед. 
Пройшовши вглиб, Гарет зрозумів, що світло долинало від тьмяних
блакитних камінців, які у хаотичному порядку росли у стінах — і чим далі чоловік просувався, тим більше їх було. Невдовзі кількість рун зменшувалась, а вдалечині почав виднітися кінець коридору — щось велике та фіолетове оберталося там, викликаючи інтерес у колишнього лорда та мотивуючи його прискоритись. 

Коридор скінчився, і Гарет представ перед спорудою посеред печери у вигляді арки, з центру якої випромінювалося зловісне фіолетове сяйво, що розчинялось у навколишній темряві. Всередині виникали силуети, по яких було важко зрозуміти, кому вони належали, але упир був упевнений, що він знав цих людей. 

— Гарете?! — пролунав позаду воїна знайомий чоловічий голос. 

Колишній лорд різко розвернувся та побачив перед собою загін повстанців — точніше те, що від нього лишилося. 

— Як ти тут опинився?! — здивовано запитав Сотоші Молатіс, підійшовши на декілька кроків. 

— Через цей... прохід... — Гарет показав убік коридору, яким він ішов, але позаду його не виявилось. — Якого? Якась чортівня...

— Ми знайшли, що шукали, — посміхнувся Сотоші, поклавши руку на плече упиря та звернувши його увагу на споруду, яка за висотою значно перевершувала зрости їх обох. 

— Серце Оніхари? — уточнив Гарет. 

— Ем... можливо... 

— Ви не впевнені? — скривив обличчя колишній лорд. 

— Що б це не було, Імператор охороняв це. А значить, ми маємо це використати. 

— Але ми не знаємо, що це таке. Як ви збираєтеся це використовувати? 

— Зараз покажу, — з підозрілою посмішкою вимовив лідер повстання та вийняв з-за поясу кинджал. 

— Це не Серце Оніхари! — вигукнула з натовпу Хасіна та вийшла вперед. 

— Тобі звідки знати? — недоброзичливо запитав командир і повернувся до своїх підлеглих. 

— Те, що ми бачимо, не підпадає під жоден опис Серця Оніхари. 

— Ті, хто його описував, ніколи не бачили його на власні очі. 

— Але це сходиться з описом дечого ще...

— Маячня! — гучніше вимовив Сотоші Молатіс і, приклавши кинджал до долоні, розвернувся до магічної арки. 

— Що це? — звернувся Гарет до Хасіни, а його запитання змусило високого та широкого повстанця зупинити те, що він запланував зробити. 

— Яміква, — почувши невідому назву, упир скривив обличчя, давши зрозуміти, що він і гадки не мав, що це таке, тому дівчина продовжила. — Розлам між всесвітами, через який до нас потрапляють інферноїди та енергоморфи. Ті чудовиська, які на нас напали, скоріш за все, одні з них. 

— Ви знали, що тут знаходиться, — запідозрив недобре Гарет Артус, звертаючись до Сотоші. — Навіщо ви збрехали? 

— Якби я сказав правду, то ніхто б зі мною не пішов. А один я б не впорався, — пояснював лідер спротиву, опустивши лезо додолу, але не відвертаючися від розламу. 

— Що ви збираєтеся робити? 

— Укласти угоду з Азрамоором — архідемоном, який подарував сили Імператору. 

— Навіщо вам це? 

— Бо того, хто володіє хистом архідемона, може перемогти лише інший володар цього хисту. 

— Це небезпечно! — застерігала Хасіна. — Азрамоор просто так не подарує вам сили! Вам доведеться заплатити за це! 

— Маячня! Імператору ж він подарував! — командир повернувся обличчям до людей. 

— Імператор переміг його у бою, коли демони атакували Ріденгеші-Оніхару. В Азрамоора не було іншого варіанту, щоб зберегти собі життя. 

— Ти не знаєш, про що говориш, — Сотоші махнув рукою вбік дівчини та оминув очима сумнівні погляди своїх підлеглих. — Що ви, повірили в цю маячню?! — він подивився на Гарета. — Ти хоча б мені віриш? 

Упир на мить розгубився. Він кинув побіжний погляд на Хасіну, яка, як йому здавалося, зналася на тому, про що говорила, після чого знову подивився на лідера: 

— Ви затягнули всіх нас сюди обманом, а тепер хочете, щоб вам повірили? 

Велетень насупив брови, після чого звернувся до всіх присутніх: 

— Тоді можете валити звідси! Дорогу назад пам'ятаєте! Я сам врятую Імперію від тирана! — Сотоші знов повернувся до Ямікви та приклав лезо до долоні, але щойно він зібрався надрізати її, як упир, який стояв зовсім близько, схопився за зап'ястя командира. — Краще прибери свою руку... — стиснувши зуби, вимовив боєць у гамбезоні. 

— Я не дозволю Азрамоору створити ще одного Імператора, — пояснив своє рішення Гарет. 

— Тоді ти загинеш! — Сотоші Молатіс відштовхнув упиря та, кинувши кинджал на землю, вийняв з-за спини нагінату. 

Повстанці напружилися та оголили свою зброю, спрямувавши її вбік свого лідера. 

— Хочете загинути разом з цим зрадником?! 

Бійців охопив ступор, і вони не знали, чи вступати у бій з велетнем. 

— Назад! — вигукнув Гарет, діставши меч з піхов і привернувши всю увагу до себе. — Я сам розберуся! — слова колишнього лорда викликали кровожерливу посмішку на обличчі воїна з древковою зброєю, та полегшення — на обличчях повстанців. 

Чоловіки зблизились і почали повільно кружляти, обмінюючись вигуками одне одному: 

— Ти не розумієш, що робиш, хлопче! 

— Ще не пізно все це зупинити! Складіть зброю! Ми переможемо Імператора без допомоги демонів! 

— Наївний дурень! — Сотоші кинувся в атаку, та, як виявилося, він був доволі швидким для своїх габаритів. 

Лезо нагінати декілька разів майже досягло обладунків Гарета, а довгий держак не давав тому можливості навіть наблизитися до противника. З усім тим упир знайшов можливість виконати порив уперед, однак там його зустріла нога велетня, зіткнення з якою повалило чоловіка на спину. Сотоші спробував завдати вертикального удару, але Гарет вчасно ухилився, внаслідок чого нагіната зустрілася з кам'яною землею та відскочила у напрямку свого власника, ледь не вдаривши його по обличчю. Ця подія дозволила упиреві підвестись і провести чергову спробу ранити опонента, але всі атаки Сотоші вдало заблокував держаком. 

— Ти вже протримався довше, ніж хто-небудь до тебе, — похвалив громило. 

— Ви вже втратили більше, ніж вам здається! — Гарет стрімко рвонув уперед і, стискаючи меч з а'соккської деревини двома руками, виконав серію з потужних і швидких ударів, останній з яких розрубив держак противника навпіл. Сотоші відступив на декілька кроків і схопився за зброю таким чином, наче тримав два мечі. Гарет не став зволікати та продовжив серію. З двома озброєними руками командиру повстанців було дещо легше оборонятись, і йому навіть вдалося вдарити упиря по голові імпровізованою дубиною, вдруге поваливши того на землю. Тоді Сотоші знову спробував вразити ворога лезом у вразливому положенні лежачи, завдавши вертикального удару, однак перед самим зіткненням з тілом «лорда», Гарету вдалося відштовхнути підошвою кисть велетня, змусивши його промахнутись. Пройшла мить — упир знов опинився на своїх двох, однак вдруге отримав по голові — цього разу з ліктя — та відступився, витираючи вільною рукою кров з-під носа. 

— Якомусь дикуну з іншого всесвіту ніколи не подолати справжнього самурая! — кричав Сотоші, швидко обертаючи зброю в руках. Відчувши перевагу над опонентом, він почав рухатись уперед, обмежуючи простір Гарета для маневрів, притискаючи його до стіни печери. Коли відстань між двома чоловіками стала зовсім маленькою, Сотоші кинувся вперед, завдаючи нещадних ударів то «мечем», то «дубиною». Здавалося, що після кожного з них лідер повстанців збільшувався у розмірах, а Гарет — навпаки — зменшувався, але насправді з кожним блоком упир просто прогинався все нижче та нижче. І коли сил блокувати не лишилося взагалі, колишній лорд відштовхнувся ногами від стіни, до якої його приперли, та влетів плечем у живіт противника, впустивши власний меч з рук, поваливши Сотоші на землю та змусивши його теж позбутися зброї. Гарет зайняв позицію зверху та почав бити велетня по обличчі, не даючи тому змоги заблокувати хоча б один удар. Бувши повністю залитим власною кров’ю, громило зібрався з силами та схопив ворога обома руками за голову, після чого скинув з себе та підвівся на ноги. Сталося так, що бійці підійняли з землі зброю одне одного, та встали навпроти. 

— Він що, іграшковий?! Мій перший меч був важчий за цей! — знущався з ваги Гаретової зброї Сотоші Молатіс. 

Важко дихаючи, Гарет не став нічого відповідати, та виставив перед обличчям верхню частину поламаної навпіл нагінати, яку тримав обома руками. Воїни знову почали кружляти навколо та в моменті схрестили клинки. 

— Це кінець, хлопче! — погрозив повстанець у гамбезоні. 

— Як ви дізнались? — посміхнувся Гарет і подолав силою опонента, взявши нагінату до лівої руки, правою — відштовхнувши руки Сотоші, та, зробивши оберт навколо себе, вдарив противника ліктем у голову. Та доки той був дезорієнтований, упир простромив його живіт наскрізь. 

Очі воїна в гамбезоні вмить налилися кров'ю, а сам чоловік впустив меч і, тримаючись обома руками за поранення, почав відступатися. Гарет мовчки спостерігав за вмираючим командиром, доки з леза в його руках на землю стікала кров. 

— Все могло скінчитись інакше, — сумно вимовив упир, коли переможений ним воїн з блідим обличчям уперся спиною об арку Ямікви. 

Невдовзі Сотоші прибрав руки від місця поранення, та звідти з новою силою ринула кров. Радості від цієї перемоги у колишнього лорда не було, а на обличчі проявився жах, коли колишній лідер спротиву потягнувся закривавленою рукою до матерії розламу. 

Цівки темної енергії вмить обвили кінцівку воїна та швидко простяглися до голови, тіла та ніг. Сотоші, мабуть, сам пожалів через свій вчинок, але шляху назад уже не було: шкіра чоловіка почала червоніти, м'язи — збільшуватись, зуби — перетворилися на ікла, а зі спини почали вилазити крила. Все це супроводжувалося нестерпним болем, про що свідчили істеричні крики бідахи, який за короткий проміжок часу перетворився на одне з чудовиськ, які погубили не одного повстанця. 

«Тільки не це!», — подумав Гарет, допоки всі інші, хто знаходився у печері, з жахом спостерігали за перетворенням. Упир одразу почав діяти: змінивши хват нагінати, він метнув її неначе спис і вдруге простромив ворога — цього разу в області груднини. Але цього було замало, щоб вбити демона, створеного з такої сильної людини, як Сотоші Молатіс — розуміючи це, Гарет вмить розігнався, шляхом підійняв свій меч з землі, який після отримання смертельного поранення впустив переможений повстанець, й увігнав гостре лезо у голову чудовиська...
                                                                                ***
— Ха-ха-ха... — тихо сміявся Аргустус Ф'Таган, не підводячись з колін. 

— Що смішного я розповів? — обурено запитав Гарет Артус. 

— Хто б міг подумати, що катастрофа була так близько. Якби ви не зупинили Сотоші Молатіса, то хто зна, кого б він впустив у наш всесвіт... 

— Ви знали про Ямікву раніше? 

— Авжеж. 

— Імператор теж знав... — припустив упир. — Не схоже, що б він сильно її охороняв — один звід і все. 

— Раніше їх було більше, але Яміква сама вирішує, як близько до неї хтось може підійти. Коли ми тільки знайшли цей розлам, Імператор наповнив досинами всі тунелі, які ви бачили. 

— І де вони всі? 

— Половина мертва, інші половина — невідомо. 

— Як це «невідомо»? — не зрозумів Гарет. 

— Вони просто зникли... безвісти... 

— Чому тоді я не зник? 

— Ви мене неуважно слухали: «Яміква сама вирішує, як близько до неї хтось може підійти». 
Гарет на деякий час замислився, після чого різко змінив тему: 

— Годі про Ямікву. Моя черга ставити запитання. 

— А ви — азартна людина, пане Артусе, — посміхнувся Аргустус. — Питайте. 

— Що ви пропонуєте мені, щоб перемогти Імператора? 

— Довіритися мені... — коротко та незрозуміло відповів полонений державний службовець. 

— Схоже, ви теж неуважно мене слухали: мені не подобається, коли ви розмовляєте зі мною загадками. Мені потрібні деталі. 

— Давайте так: що для вас є перемога? 

— За все, що він скоїв, Імператор заслуговує на смерть. 

— Смерть Імператора — це і є для вас перемога? 

— Ні. Я хочу, щоб усі люди в Імперії жили вільно та не боялися, що завтра за ними прийдуть ті, хто поклялись їх захищати. 

— А чи готові люди до цього? 

— Це неважливо. Імператор засидівся на троні, а влада звела його з розуму. 

— Гадаєте, анархія краща за тиранію? 

— Чому вибір стоїть між анархією та тиранією? Ви не вірите, що до влади може прийти хтось гідний? 

— Ви натякаєте на себе, пане Артусе? 

— Якби мені потрібна була влада, я б залишився у своєму всесвіті. 

— Там ви були всього лише лордом, а тут можете стати Імператором. 

— Ви не знаєте всієї моєї історії: я мав можливість лишитись і поборотися за королівський трон. Але, як бачите, я тут, розмовляю з вами, сам не розуміючи навіщо. 

— Вбийте мене, пане Артусе... 

— У цьому немає сенсу. 

— Як і в тому, щоб тримати мене у заручниках. 

— Скажіть, як ви можете допомогти мені перемогти Імператора, і, можливо, я звільню вас. 

— Яка щедра пропози... 

— Відповідайте! — втомившися від балачок, неочікувано та гучно викрикнув упир, перебивши кампаку. 

— Гаразд-гаразд... — спокійно вимовив той, не показавши жодної емоції на обличчі. — Як ви знаєте, магія в Імперії заборонена, а майже всіх її носіїв Імператор вистежив і вбив. А для того, щоб нові маги не народжувались, Імператор заблокував Серце Оніхари. 

— Ви пропонуєте розблокувати його? 

— Хе-хе-хе, — майже не чутно похіхікав кампаку. — Якби я навіть знав, де воно знаходиться, впевнений, це було б самогубством спробувати дістатися його. 

— Що тоді? 

— Якщо ви дасте мені договорити, то дізнаєтесь, — почувши це, Гарет закотив очі, але не вирік жодного слова. — Оскільки Серце Оніхари заблоковане, Імператор залишається єдиним носієм магії у всій Ріденгеші-Оніхарі... практично єдиним... 

Лідер повстанців повів головою, кажучи співрозмовникові продовжувати: 

— Ви потрапили сюди з іншого всесвіту, а значить, Серце Оніхари не пов'язане з вами. Але ви — не єдиний такий. 

— Є й інші?! — здивовано запитав колишній лорд. 

— І доволі багато. Імператор доручив мені зайнятися їхнім пошуком, і я мав деякі успіхи. 

— Не розумію, чим це мені допоможе перемогти Імператора?

— Тим, що серед тих, хто потрапив до Ріденгеші-Оніхари, можуть бути маги та люди з іншими здібностями, які зможуть потягатися з Імператором. Навіть якби ви зі своїми повстанцями якимось чином дісталися його, то вже були б мертві. 

— Це ще треба з'ясувати... — гордовито вимовив Гарет. 

— Повірте, я знаю, про що говорю. Якби я був упевнений у вашій перемозі над ним, то прямо зараз провів би до нього. Але коли він вас вб'є, я стану наступною його жертвою. 

Гарет загрузнув у роздумах, але Аргустус перервав їх, піднявши оповиті кайданами руки до рівня своїх очей. Лідер Визвольних Сил зрозумів натяк і після декількох миттєвостей вигукнув на всю кімнату з колонами: 

— Хасіна! 

За мить двері, що знаходилися за спиною колишнього лорда, розкрились, і до приміщення ввійшла молода воїтелька, яка одразу ж попрямувала до свого командира: 

— Так, пане Артусе... 

— Дай мені ключі від кайданів, — на цьому моменті чорнобрива дівчина зупинилася за декілька кроків від лідера. 

— Але...

— Жодних «але»! — грізно вимовив упир, різко розвернувшися до підлеглої та протягнувши до неї розгорнуту долоню. — Повір мені, — очевидно, самому Гарету не подобалося прийняте ним рішення, але іншого виходу він не бачив. 

Красуня деякий час вагалась, але зрештою зняла з поясу ключ і протягнула його командирові. У цю мить позаду двох людей пролунав звук падіння чогось важкого та металевого. Чоловік і жінка розвернулись і помітили перед собою Аргустуса Ф'Тагана, який у повний зріст звеличувався над розстібнутими кайданами. 

— Не варто, — вимовив кампаку Імператора. — Я сам впорався. 

Воїтелька ледь не роззявила рота від побаченого, однак Гарет уже нічому не дивувався. Замість цього він з погрозою звернувся до «гостя»: 

— Повір, якщо ти зрадиш мене, я знайду тебе та розірву на шматки! 

— Пане Артусе, ображаєте... — з нейтральним виразом обличчя почав Аргустус. — Я ж сказав, що у цій грі брехати не можна, — а в кінці легко посміхнувся...