Глава ІІ. Так що ви знайшли, пане Артусе?

— ... Так що ви знайшли, пане Артусе? — питав Аргустус Ф'Таган, продовжуючи стояти на колінах. 

— Ви граєте проти правил — моя черга ставити запитання, — висунув вимогу Гарет Артус. 

— І я готовий на нього відповісти. 

— Навіщо Імператору вбивати своїх громадян? І як він збирається все це організувати? 

— Імператор Тен'Кан — жорстока людина, це очевидно. І кожного разу, коли я стаю свідком його чергових рішень, я повторюю про себе: «Гірше вже бути не може». І знаєте що, пане Артусе? Він кожного разу змушує мене помилятися. 

— Годі тягнути, відповідайте! — довгі промови дратували Гарета, та він не витримав і перебив співрозмовника. 

— Імператор знає, що якщо ви за щось беретеся, то обов'язково виконуєте це — і тому він чекає, доки ви зробите й це. 

— У чому полягає його план? 

— Ви звернули увагу на те, що останнім часом триває доволі активна мобілізація? 

— Так, і що з цього? 

— Як гадаєте, у зв'язку з чим? 

— Я думав, через те, що збільшилася загроза від Об'єднаних Визвольних Сил.
 
— Ви маєте рацію, але лише частково. 

— Що тоді? 

— Скажу коротко: «присвята». 

— Мені потрібно не коротко, а зрозуміло! — вкотре нервово вимовив упир, хоча його в'язень зберігав повний спокій протягом усієї розмови. 

— Я гадав, що людина, яка змогла створити за такий короткий проміжок часу все це, — Аргустус оповив очима в'язницю, маючи на увазі всю організацію, якій вона належала, — зможе без моєї допомоги скласти два доданки. 

— Бачите, ви вкотре помилилися. Відповідайте! 

— Присвята у досини відбуватиметься у багатьох будівлях, які ви збираєтеся підірвати: військові академії, казарми, форти. Одночасно по всій країні тисячі — якщо не десятки тисяч — простих громадян складатимуть присягу на вірність Імператору Тен'Кану та Імперії Тейґен. І всі вони загинуть від ваших рук, пане Артусе. 

— Звідки мені знати, що ви кажете правду? 

— Це було б нечесно, якби я збрехав під час гри. 

— Це все якось дивно: незадовго до того, як ми збираємося підірвати владу Імператора, до мене у полон потрапляє сам кампаку! І зараз ви розповідаєте мені про це все, щоб я скасував своє рішення. Але знаєте, що не сходиться? Подібне Імператор міг зробити, не очікуючи, доки ми закладемо вибухівку. 

— Ви досі не розумієте, пане Артусе...

— То ж поясніть. 

— Головна мета — не відвернути простий люд від вашого руху чи змусити їх ненавидіти вас. Імператор хоче зруйнувати вашу організацію зсередини: уявіть думки людей, які за вашим наказом підірвали будівлі, в яких знаходилися невинні родини? Де жінки раділи за своїх чоловіків, а діти — за батьків. Підірвавши вибухівку, ви вб'єте не лише добровольців, а і їхні родини. І спробуйте довести своїм людям, що це простий збіг обставин. 

З кожним словом кампаку очі Гарета сповнювалися страхом і подивом, бо він починав розуміти наслідки, якщо все почуте відбудеться. 

— Мені треба йти! — гучно вимовив голова повстанців і різко розвернувся, рушивши вбік виходу. 

— Пане Артусе! — чоловік зупинився. — Не витрачайте час даремно — вибухівка вже закладена, а Імператор подумав про випадок, якщо ви прознаєте про його план і передумаєте підривати міста — охорона в адміністративних і військових будівлях посилена, щоб ви не повернули вибухівку, а члени Храму Реїнгівай у будь-якому разі виконають за вас брудну роботу. У вас просто не вистачить сил і людей це все зупинити. Але я можу вам допомогти...

— Яким чином? — пропозиція кампаку зацікавила Гарета, й він повернувся обличчям до полоненого. 

— Ми продовжимо грати. 

— Ви знущаєтесь?! Незабаром можуть загинути тисячі невинних людей, а ви пропонуєте мені грати?! Ви серйозно?! 

— У нас замало часу, пане Артусе: от-от більшість ваших людей відвернуться від вас і навряд чи вони дозволять нам договорити. Але ж я маю до вас пропозицію, яка може все виправити. Сотні чоловіків, жінок і дітей можуть померти даремно або ж ви виконаєте те, заради чого ви тут. 

— Годі розмовляти загадками! 

— З моєю допомогою у вас буде більше шансів убити Імператора, ніж з усією армією повстанців. Я зможу допомогти вам зсередини. 

— Як я можу вам довіряти? 

— Мені немає сенсу брехати вам: як я сказав раніше, Імператор — жорстока людина, плюс до цього він почав сумніватись у моїй вірності йому. Це лише питання часу, коли він збереться мене замінити, і, як ви розумієте, «замінити» означатиме мою смерть. 

— Ви хочете моїми руками врятувати своє нікчемне існування...

— Хіба це не чудово? Життя самого кампаку Імператора Тен'Кана знаходиться в руках простого повстанця, на ім'я Гарет Артус! Я можу дати вам козир, про який ви й мріяти не могли... а один вже дав...

— Ви про що? 

— Про розмову зі мною. 

Гарет підвів одну брову, не зрозумівши, про що говорив кампаку. 

— Ви дійсно вважаєте, що це ви спіймали мене, а не я прийшов до вас? Кампаку у супроводі лише тузіня досинів вийшов за межі міста, вважаючи, що вони його захистять? Не смішіть. Ваші люди розбивали й набагато більші угруповання без очевидних на те причин. 

— Навіщо вам це? 

— Я не бачив іншої можливості поговорити з вами. 

— Гаразд, припустимо, ми з вами на одному боці. Що ви пропонуєте? 

— Е, ні, пане Артусе! Це не за правилами гри. 

— Хе... — закотивши очі, видихнув Гарет. — Що ви хочете спитати? 

— Що ви знайшли під час подорожі Ріденгеші-Оніхарою? 

— Коли битва у Цуюкаві завершилась, я зрозумів, що люди, які мені допомогли, були місцевим спротивом проти тиранічної влади Тен'Кана. Дівчина, яку я врятував, розповіла бійцям, що я зробив і на що я здатен, тому через декілька днів вони познайомили мене зі своїм лідером. Коли я був удома, то робив те ж саме, що робили ці люди, тому я доєднався до них. 

— Ви були лордом у себе вдома і вбивали стражників? Заради чого? Заради втіхи? — єхидно запитав Аргустус. 

— Перед тим, як потрапити у Ріденгеші-Оніхару, я пройшов величезний шлях — ви й уявити собі не можете, який саме. 

— Я бачу людей наскрізь, пане Артусе. Особливо, вбивць. І ви — саме один з них. 

— Ви просто тягнете час! — подумав Гарет і звинуватив полоненого. — Для чого? 

— У жодному разі. Якщо вас так чіпляють мої слова, то я мовчки дослухаю вашу історію... — винувато промовив кампаку. 

— Отже, протягом декількох тижнів я допомагав спротиву боротися проти Імператора. Та одного дня лідер покликав мене до себе...
                                                                                ***
Одного дня Гарет Артус ішов вулицями невеликого міста, бувши вдягненим у товстий сірий балахон, який був розпізнавальним елементом більшості місцевих бідняків. Голову він не ховав під каптуром, тому промені сонця відбивалися від його русявого волосся та тижневої щетини. Чоловік рушив швидкою ходою, очевидно кудись поспішаючи, та невдовзі наблизився до відчинених брам міста, які «розривали» частокіл навколо населеного пункту та охоронялися двома досинами, обладнаними у притаманні армії Імперії Тейґен пластинчасті обладунки червоного відтінку. Їхні шоломи повністю ховали обличчя воїнів, проте не позбавляли всіх навкруги відчуття, ніби за ними ведеться постійний нагляд: куди б ти не пішов, складалося враження, що ці двоє бійців постійно за тобою спостерігали. І саме це відчуття не давало спокою Гаретові, доки він сповільненою ходою долав ворота міста, аби не привертати увагу до себе. 

Крок, крок, іще один — і «бідняк» з прихованим під балахоном мечем опинився за межами населеного пункту, посеред протоптаної ногами та колесами дороги, оточеної самотніми домівками — до однієї з них і рушив Гарет, не оглядаючись назад. Перед тим, як опинитись у місці призначення, воїн подолав не один десяток поворотів і декілька патрулів, які складалися з трьох-чотирьох досинів ближнього бою. Після чого, подивившись навколо та обережно ступивши на поріг будинку, Гарет Артус постукав у дерев'яні двері та... протягом тривалого часу не отримав жодної відповіді. Тоді колишній лорд вирішив постукати знов, однак почув з-за кутка будівлі: 

— Пс! Сюди! 

Упир не встиг розгледіти обличчя того, хто його гукнув, оскільки той вмить зник з огляду, але без жодних сумнівів пішов за невідомою особою, яка привела його до занедбаного заднього подвір'я: на невеличкій площі, огородженій дерев'яним парканом, росли старі, але невеликі, дерева, нестрижені кущі та висока трава, посеред якої, під самою стіною будинку, знаходилися двері у підвальне приміщення, одну частину якої вже тримав у відкритому положенні молодий темноволосий юнак. Своїми нервовими рухами головою він ніби натякав «гостеві», щоб той швидше зайшов усередину — так Гарет і вчинив, опинившись у темному коридорі, в кінці якого долинало полум'я з дверної пройми. Воїн без обладунків пройшов далі та представ перед столом широкоплечого чоловіка з чорними мішками під очима, темно-русявим волоссям і густою кучерявою бородою. Він був без зброї, але не виглядав беззахисним через грізний погляд і переконливу мускулатуру, що виднілася крізь новенький гамбезон. 

Окрім самого мешканця кімнати привертало увагу умеблювання цієї самої кімнати, яке обмежувалося робочим столом, двома стільцями та мастильною лампою — схоже, приміщення не було постійним пристановищем цього чоловіка, та й це не здавалося дивним, зважаючи на його діяльність. 

— Я багато чув про тебе, — не підводячись зі стільця почав говорити той, кому на вигляд було трохи за п'ятдесят. — Прошу, сідай. 

— Радий знайомству, Сотоші Молатіс, — Гарет зробив декілька повільних кроків уперед і щойно він розташувався на жорсткому та хиткому сидінні навпроти, як лідер спротиву почав оглядати його зовнішній вигляд: 

— Над маскуванням тобі треба попрацювати... 

— У такому вигляді ходить більшість місцевого населення. 

— Так, і досини теж про це знають, а тому найпильніше спостерігають саме за бідняками. До того ж немає гіршого маскування за те, яке тобі не личить: ти не схожий на бідняка, а значить його образ тобі не підходить. Спробуй звичайний одяг: не багатий, не бідний, просто звичайний. Хоча твій зріст у будь-якому разі сильно виділятиме тебе з натовпу: місцеве населення значно нижче за тебе та мене. Я б на твоєму місці не приховував своєї сутності. Ти — воїн? От і вдягни на себе обладунки та носи меч із собою. Якщо хто спитає, вдай з себе найманця чи щось на кшталт. 

— Дякую за пораду, я подумаю, що можна зробити. Мені сказали, ви хотіли мене бачити? 

— Хочеш одразу до справи? Похвально. Може, саме через це ти виділяєшся серед інших? 

Гарет мовчки дивився на співрозмовника й очікував, доки той пояснить причину цієї зустрічі. 

— Щось я знову забалакався... Гарете, я бачу, що тобі можна довіряти, саме тому покликав тебе сюди. Ти чув про те, що сталось у селищі Цуюкава тиждень тому? 

— Так. 

— На щастя, вижив один наш інформатор звідти, та він помітив дещо дивне перед нападом. 

— Що саме? 

— Каральний загін, який надіслав Імператор, з'явився з нізвідки посеред гір, які оточують селище. 

— Що означає «з нізвідки»? — не зрозумів упир. 

— Інформатор не зміг пояснити належним чином, тому я хочу це перевірити особисто. 

— Надішліть людей на розвідку. 

— Ні. Що б там не було, це може бути занадто важливим, щоб доручати тим, кого я не знаю. 

— Ви не довіряєте власним людям? 

— Я довіряю всім їм, але комусь довіряю більше, — посміхнувся великий чоловік. — І ти, Гарете — один з них. 

— Що ви плануєте? 

— Я зберу загін з моїх наближених, і ми рушимо до Цуюкави. Інформатор покаже місце, звідки з'явились імператорські війська, та ми спробуємо з'ясувати, звідки вони прийшли. 

— Вам не здається це пасткою? Не здається дивним, що інформатор вижив і розповів таку незрозумілу історію? 

— Він — моя довірена особа, можеш не перейматися. 

— Зрадити можуть лише ті, кому ми довіряємо. 

— Ти маєш рацію, але все не так просто, як тобі здається. 

— Це не просто розвідка, — зауважив новий член повстання. — Інакше б ви не йшли туди особисто. 

— Так, скоріш за все, нам доведеться битись.
 
— Це не пояснює вашої присутності з нами. Ви щось недоговорюєте. 

— Гаразд. Зачини двері. 

Гарет підвівся зі стільця та виконав наказ командира, після чого повернувся на своє місце. 
— Ти чув про Серце Оніхари? — продовжив Сотоші Молатіс. 

— Ні. 

— У регіоні Ріденгеші його ще називають Джерелом Великої Ці. Воно живить енергією всю Ріденгеші-Оніхару та, кажуть, саме воно є джерелом магії та всього життя, яким ми його знаємо. Колись давно, після війни з демонами, Імператор отримав владу над цим місцем, а його розташування — засекретив. Імператор Тен'Кан знаходиться при владі вже понад триста років і, скоріш за все, таємниця його сили та безсмертя полягає у Джерелі. 

— Як це стосується нашої місії? 

— За сказаннями, Серце Оніхари знаходиться глибоко під землею та має декілька входів і виходів, розташованих по всій Ріденгеші-Оніхарі. Якщо інформатору не здалося, то ми можемо знайти шлях до перемоги над Імператором. 

— Навіть якщо це правда, певен це місце буде серйозно охоронятися. 

— Бійці, що ходили з тобою на завдання, розповідають, на що ти здатен — саме тому ти мені потрібен. 

— Чому б спочатку не відправити розвідників? Нехай з'ясують, що там і як, а після ми виступимо. 

— Одне неправильне рішення від розвідників — і все. Якщо Джерело дійсно там, то я хочу почати діяти одразу. 

— Я вас почув, але не розумію, звідки така впевненість, що там Джерело? 

— Я чув, що ти не з нашого всесвіту. З місць, про які ми не чули. 

— Так. 


— Та печера, з якої ти до нас потрапив, була в околицях Цуюкави, так? 

— Так. 

— Тоді у мене дві відповіді на це: або ти з'їхав з глузду, або біля того селища дійсно відбувається щось магічне. Що з цього тобі більше подобається? 

— Хочеться вірити, що останній варіант — це правда. 

— І мені, Гарете, і мені... 
                                                                           ***
Тривала друга доба подорожі доволі великого загону повстанців: вздовж широкої дороги посеред зелених лугів впорядкованим шиком рушили декілька десятків вершників, обладнаних у сталеві пластинчасті обладунки, по яких витанцьовували сонячні промені. Колону очолювали декілька рядових бійців; услід за ними рухався лідер спротиву, Сотоші Молатіс, який, на відміну від усіх інших, замість металевої ноші мав на собі коричневий гамбезон, а замість однієї сідельної сумки його коня була прикріплена величезна нагіната — дворучна зброя, що довжиною держака нагадувала спис, але замість наконечника мала лезо, розміром більше за людське передпліччя; по п'ятах та з боків командира рушили декілька воїнів далекого бою, про що свідчили пістолі на їхніх поясах; замикали лави бійці з маленькими щитами та катанами, попереду яких ішли зброєносці на скакунах, завішаних мішками з провізією та кулями. І десь позаду, обзавівшись власним жеребцем і легкими пластинчастими обладунками, повільно рушив Гарет Артус, уважно дослухаючись до співу птахів і пильно оглядаючи квітучі луги. 

— Подобаються краєвиди? — пролунав жіночий голос, й упир, повернувши голову прямо, помітив попереду вже знайому чорноволосу дівчину, яка навмисне сповільнила свого коня, щоб наблизитися до колишнього лорда. 

— Там, звідки я родом, такого немає, — сумно вимовив чоловік. 

— Я так тобі й не подякувала за порятунок у селищі, — пригадала красуня. 

— Не варто — ці проблеми виникли через мене, я не міг вчинити інакше. 

— Неправда! Я сама вирішила допомогти тобі, а ти міг залишити мене. 

— Не міг... — з серйозним виразом обличчя відрізав упир. 

— Вибач, що я тоді не повірила тобі...

— Ти про що? 

— Ти казав, що прибув до нас з іншого... всесвіту? 

— Назвемо це так, але я досі не можу в це повірити... 

— Яким був твій всесвіт? 

— Очевидно, темнішим за цей. Ми називали наші землі Континентом, і вони були поділені на декілька країн, які населялися різними народами. 

— Ріденгеші-Оніхара так само, тільки Імперія намагається підкорити собі всіх. 

— Я вже знаю, що ви ведете війну з іншими державами. 

— Не ми, а Імператор, — обурено вимовила дівчина. — А ми боремося за свободу всієї Ріденгеші-Оніхари. 

— Я не так висловився, вибач. 

— У тебе хтось лишився у твоєму всесвіті? 

— Сестра... 

— Ти сумуєш за нею? 

— Так. 

— Якою вона була? 

— Якою? — замислився упир. — Дуже схожою на тебе: в неї теж було довге чорне волосся, блакитні очі, вона була твого ж віку. 

— Сподіваюся, ти повернешся до неї, — посміхнулася принадлива воїтелька. 

— Я теж...

— До речі, мене звати Хасіна. 

— Сон Хі, — вперше за довгий час посміхнувся чоловік з Континенту, пригадавши ім'я, яким дівчина називала його за першої зустрічі...
                                                                          ***
Справа наближалася до вечора, коли загін повстанців зрозумів, що до селища Цуюкава вже було недалеко — посеред дороги лежав селянин, жорстоко застрілений у спину. 

Сотоші Молатіс наказав усім зупинитись, а сам зістрибнув з коня та наблизився до трупа. Сівши навпочіпки поруч із ним, він перевернув тіло та побачив незнайоме обличчя, спотворене трупними хробаками. 

— Другий інформатор, — з-за спини командира пролунав чоловічий голос одного з його підопічних. — Я бачив, як він тікав з селища, але люди Імператора наздогнали його. 

— Ходімо далі, — вимовив Сотоші, підвівшись і рушивши до свого коня — так само вчинив і свідок злочинів карателів. 

І щойно загін продовжив рух, як на горизонті показалися декілька темних фігур, які стрімко наближалися до угруповання повстанців — але всі були спокійні з їхнього приводу, адже знали, що то були розвідники. 

— Пане Сотоші! — гучно та запихавшись почав говорити один з двох вершників, які щойно доєдналися та були вдягнені у легкі гамбезони.

— Доповідайте! — рішуче вимовив статний командир, знову зупинивши маленьке військо посеред дороги. 

— Живих у селищі не лишилось, окрім двох імператорських патрулів. 

— Скільки їх там?

— Ми нарахували сімох. 

— Що вони роблять? 

— Троє контролюють дороги, що ведуть до селища, решта — сидять в одному з будинків, відпочивають. 

— Ви впевнені, що в інших домівках їх немає? 

— Так, пане, ми все перевірили. На все селище тільки семеро стражників. 

— Скільки нам лишилося до Цуюкави? 

— Десь дев'ять-десять тисяч кроків. 

Сотоші Молатіс перевів погляд зі своїх підлеглих на захід, де сонце вже заходило за горизонт, після чого звернувся до всього загону позаду себе: 

— Необхідно сповільнитись! Навколо має бути повний морок, перш ніж ми дістанемося селища! 
І загін продовжив рух, і, згідно з планом лідера, селище стало видно за мить після того, як зникло сонце: з однієї з домівок долинало тьмяне світло мастильної лампи, що підтверджувало слова розвідників про розташування ворожих бійців. 

Гарет Артус, як найшвидший і найспритніший зі всього угруповання воїн, спішився з коня та разом з двома лазутчиками наблизився до населеного пункту. 

— На цій дорозі стояв досин, — повідомив один з супутників упиря, видивляючись з кущів і спостерігаючи за порожнім входом. — Як і на інших двох дорогах, які ведуть до селища. 

— Йдіть до інших доріг, перевірте, чи на місці вони. А я подивлюся, що відбувається у будинку. 

Розвідники кивнули головами та мовчки рушили виконувати наказ, доки Гарет відправився у самий центр Цуюкави. Він пройшов повз знайомі домівки, кров на стінах яких нагадувала про бійню, що відбулася нещодавно, та опинився на центральній площі, де вперше зустрівся з досинами та Хасіною. Увагу колишнього лорда привернули вже не два, а декілька тузінів спотворених тіл місцевих жителів, деякі з яких висіли оголеними на стовпах, а деякі — розкидані по всій площі. Сморід стояв відповідний, адже всі вони знаходилися тут під пекучим літнім сонцем уже протягом декількох тижнів. 

Прищуливши очі від огиди та стиснувши правий кулак від злості, упир попрямував до єдиного будинку, з якого долинало світло, а надчутливий слух «розвідника» вже уловлював звідти веселі чоловічі голоси. Наблизившись, колишній вельможа зазирнув у вікно, поза яким за дерев'яним столом сиділи троє вартових, випивали з дерев'яних келихів і гучно щось обговорювали, супроводжуючи це щирими посмішками та сміхом. 

Неочікувано у приміщенні показалися ще двоє, які, на відміну від інших, були без зброї, обладунків та з оголеними тулубами. Вони вийшли з іншої кімнати та, наближаючись до спільного столу, застібували ґудзики на штанах, радісно звертаючись до своїх побратимів. Поведінка цих двох підштовхнула Гарета на погані думки, які справдилися, коли він зазирнув у вікно сусідньої кімнати: там, на широкому ліжку, посеред закривавлених простирадл, лежала оголена жінка, яка ховала голову під пофарбованою у червоний колір подушкою. Від цієї картини щось перемикнулось усередині Гарета та змусило його дістати з піхов меч і ввірватися до будинку: він вибив дерев'яні двері ногою та вмить перерізав двох беззбройних чоловіків. І хоча це сталося доволі швидко, інші троє встигли підвестися з-за стола та взяти до рук катани, які вони тримали неподалік. 

Атакували воїни Імператора по черзі, адже навколо було доволі тісно — цей факт і факт того, що противники були напідпитку, зіграли на руку упиреві, та він блискавично розібрався з ворогами: одному відрубав голову, другому перерізав горло, а третього пронизав наскрізь. Енергія виплескувалась із Гарета навіть по закінченню бійки: він стояв, важко дихав і з кровожерливим поглядом дивився на закривавлену підлогу, на якій один на одному лежали трупи «охоронців порядку». 

— Ти сам їх порубав? — здивовано запитав один з розвідників, з якими упир прийшов до селища. 

Представник панства розвернувся обличчям до союзника та помітив у його руках вакідзасі, наполовину окроплений червоною рідиною. 

— У тій кімнаті жінка, допоможи їй, — наказав упир, кивнувши головою вбік закритих дверей і рушивши до виходу. — А я наздожену останнього. 

— Закіті вже пішов за ним, — уточнив лазутчик. 

— Закіті не впорався... — холодно відповів Гарет. 
                                                                            ***
Воїн імператорської армії з усіх ніг тікав від селища Цуюкава під покривом ночі. Періодично він озирався та з полегшенням усвідомлював, що за ним ніхто не гнався — однак йому лише так здавалося. Його переслідував той, для кого темрява не була перепоною; його переслідував той, хто за мить міг подолати величезну відстань і позбавити будь-кого голови; його переслідував той, кого переповнювала злість. 

Гарет дуже довго йшов по п'ятах втікача, немов вичікувавши на щось, і невдовзі останній зупинився. Він більше не міг бігти та почав переводити подих, як до нього назустріч вийшли двоє вершників без смолоскипів. 

— Що сталося?! — грубо запитав один з воїнів, які виявилися черговими службовцями Імперії Тейґен. 

— Якісь... якісь покидьки проникли до селища! Один намагався підкрастися до мене позаду, але я його почув, а ще один... ще один... — запихавшись, доповідав утікач. 

— Заспокойся, ти у безпеці. 

— Я побачив, як ще один перебив усіх хлопців у будинку. 

— За тобою ніхто не слідкував? 

— Ні... він мене не побачив... 

— Залазь, ходімо, — запросив вершник, і піший воїн сів позаду нього на спину коня. Скакуни рушили вперед, а їхні всадники й не підозрювали, хто сидів у них на хвості...
                                                                              ***
— Ви хитрістю змусили імператорських солдатів привести вас до табору? — запитав Аргустус Ф'Таган, прослухавши великий фрагмент історії. 

— Якби це був просто табір. Вони практично привели мене до того місця, про яке казав інформатор Сотоші Молатіса, — відповів Гарет Артус. 

— Гм, як цікаво... І що сталося далі, пане Артусе?