Глава ІІІ. Павутиння

«Шановний Аргустусе!

Все буде зроблено, як домовлялися. Але, Аргустусе, я вас попрошу ставитися до мене з повагою та відповідно до статусу. Мене лякає ваше відношення до мене. Колись ми могли називатися друзями та багато спільного часу проводили, але тепер я вас просто не впізнаю. Якщо є змога якось відновити наші відносини, я був би радий повернутися до часів, коли ми були друзями.

Мінрон Арікатеші»
                                                                              ***
Знову. Черговий холодний літній ранок. Час до світанку ще був. Але Аргустус не спав, перебував на тому ж місці, що і щодня у цю мить. Балкон. Тьма. Бурштиновий поліс, палац імператорський. Шепіт вітру. Аромати вишень. Темно-сірі хмари, крізь які пробивалися відтінки темно-фіолетового. Структура ззовні мала вигляд гармонійний, але зсередини все то гниле, як і весь цей світ, котрий давно заслуговував на зміни у світобудові. 

Цей ранок відрізнявся. Одна ланка вирішила виділитися. Емоційно. Нестримно. Грінґвай прокралася тінню до чоловіка, але тінню при ньому бути не збиралася. До розмови довго готувалася та, але боялася приступу байдужості від імперського чиновника. 

Аргустус навіть не повернувся убік дружини, коли вона встала поруч та звернулася до того за ім’ям. У звичних обставинах, не офіційних, вона так ніколи не робила. Для Грінґвай він завжди був «вітерцем». 

— Аргустусе, я вже не можу цього терпіти, — заговорила жінка знервовано та збуджено. По очах було видно, що вона не досипала, переживала неймовірний стрес. — Нам треба в усьому розібратися. Поговори зі мною хоча б зараз. Вдома проблем більше ніж у державі, якій ти служиш. Ми скоро не будемо взагалі родиною. Ти мене чуєш? 

— Краще б ти готувалася не до розмови зі мною, а до того, що світ скоро зміниться. 

— Та що з тобою? — сльозилася Грінґвай. — Відколи ти став як лід? Що з твоїм серцем? Ми щось не так робимо? Якби ти ще до мене тільки ставився так, але ти й дітей своїх не любиш, не чуєш. Син твій служити пішов у Храм! Його заберуть на чергову війну, де він помре за твого улюбленого Імператора! 

— Не війни Тен'Кана мають мене чи тебе хвилювати насправді, — і досі не глянувши на дружину, відповідав Аргустус. — Я знаю, до чого готуватися. Але не можу нікому пояснити так, щоб ви усвідомили. Просто готуйтеся. Син до війни, доньки до виживання у нових умовах. Тобі доведеться самій стояти за родину. І до цього я тебе готую своїм холодом. Ми зараз, ймовірно, бачимося в останній раз. Якщо у тебе лишилися до мене питання, варто ставити їх прямо зараз. 

— Та що з тобою? — заревіла жінка. — Повернися до мене! Подивися мені в очі та скажи, що більше не любиш! 

— Я не відчуваю любові ні до тебе, ні до когось ще у цьому світі, — повернувшись, холодно вимовив Аргустус. — У тебе остання можливість поставити раціональні питання. Після я зберуся та зникну, наче тінь на світанку. 

— Що ти таке верзеш? — намагалася Грінґвай притиснутися до чоловіка, торкалася його обличчя долонями. — Будь ласка, поговори зі мною! Які ще раціональні питання? Ти не той Аргустус, якого я знала… Що з тобою зробила та хвороба?! Благаю…

Перший радник Імператора відступив від жінки, прибрав її руки від голови своєї, після чого Грінґвай просто впала на коліна. Судомний плач, ревіння розривало передсвітанковий час. Йому байдуже. Емоції у цей час не допоможуть людям. Має бути усвідомлення, що війна нескінченна та демонові договори рано чи пізно принесуть про себе вісточку. І от до цієї вісточки готував Аргустус свою родину. 

Під відлуння плачу Грінґвай, а також під намагання доньок заспокоїти матір, Аргустус пройшов через коридори маєтку на передній двір, де гвардійці знову зустріли його салютом (тисячу разів говорив він їм не робити цього; швидше бюрократичні пацюки зрозуміють, аніж фанатичні воїни). Біля воріт сів кампаку на лавочку, накинув капюшон чорний від мантії, загорнувся у медитативне очікування. 

Година під супровід істерики дружини, котра з часом затихла, призвела до того, що сонячні промені вже підігрівали площу. Навколо мармурової дошки розмістилися шестеро маєтків. На золоту статую Тен'Кана впали теплі дотики, притягнулася й увага Аргустуса, котра зараз просто не бачить сенсу у прославленні й без того відомого в усіх краях Імператора. 

Вуха давно почули стукіт копит по головній дорозі, і лише через хвилину нарешті прискакали чотирнадцять коней, один із яких пустував спеціально для кампаку. Посередині конвою запрягли двох чорногривих до пересувної металевої камери, накритою тканиною темною. 

— Ми за порученням пана Мінрона Арікатеші, — протягуючи сувій з ієрогліфами, відрекомендувався командир храмового загону. 

— Я знаю, — не глянувши на нього, мовив Аргустус. Його цікавила камера, всередині якої він відчував дівчину-шпигунку. — Часу обмаль. Поїхали. Дорога буде довга. 

— За яким маршрутом? — уточнював командир, наздоганяючи кампаку. 

— Спочатку на південь від Тейґінору. До фортеці Бін’Дзаґул. Звідти я вже скажу, куди нам їхати. 

Командир покивав, направився до свого коня, а Аргустус у хвостову частину конвою — на свого. Сірий та слухняний від аури людини у темній мантії прийняв нового хазяїна. Довга та небезпечна дорога попереду, але ціль та її наслідки вимагали саме такого ходу: швидкого, рішучого та з особистим втручанням. 

Наявність всіх відповідних документів та присутність самого кампаку у колоні змушували усі пости гвардії пропускати таємний загін. У час пізнього ранку вони нарешті покинули ті прокляті дерев’яно-бурштинові вулиці. Величезні стіни кольору слонової кістки залишилися позаду, коли чотирнадцять воїнів Імперії перетнули Сонячні брами на півдні столиці. Багато зайвих очей помітили тих людей. Імператор знав, хто поїхав; дізнався з часом й Гарет Артус, але справжньої цілі ніхто не міг пізнати. 

Десятки кілометрів вздовж тракту. Дуже довго з обох сторін тягнулися нескінченні жовті поля, поодинокі дерева, кущі з ягодами, пагорби невеличкі посеред дорогоцінних гектарів.