Ода Королівству Безіменному

Ода королівству Безіменному

Було собі королівство, та таке велике що й за пів року верхи не об’їдеш. Жили у ньому люди різних народів, а правили тим королівством династія Людкоронських. В обов’язки короля окрім правління входило й відвойовування земель, які колись захопили дикі народи. З покоління в покоління цей обов’язок покладався на нових королів і вони свято дотримувались його. Люди королівства обожнювали своїх правителів та були вірними. Правителі ж дбали за свій народ та забезпечували дешевим хлібом та випивкою. А сім’ї, чоловіки яких загинули у бою за землі, хліб та випивку раз у місяць отримували безплатно. Солдати йшли на війну із гордістю та вірністю королю, знаючи що у разі їхньої загибелі король піклуватиметься про їхні сім’ї.

І ось настала доба правління Іоисипія Людкоронського - шостого короля династії Людскоронських. Йому ж випала найважча ноша – відвоювати землі на заході які були на окраєні королівства. Їх так і називали Окраєна. Скільки б солдат туди не посилали, які б великі командири туди не їхали та земель повернути так і не вдавалось. Ходили чутки що там живуть люди, котрих ні меч ні вогонь не бере.

Король був не з тих людей, щоб вірити чуткам, але невдачі його турбували. Він боявся що стане першим королем котрий зганьбився поразкою. Він не хотів щоб його сину розказували який невдаха його батько король.

Зрозумівши що силою не взяти, він пішов на хитрість.

- Варто відправити туди наших людей – говорив він своїм воєводам – скажемо що хочемо повчитись у них, обмінятись досвідом, так би мовити піти на примирення, але основна місія посланців, це дізнатись у чому секрет їхньої сили.

План був чудовим, але втілити його вдалось не відразу. Народ Окраєни насторожено прийняв доброту ворогів.

- Успіх полягає у терпінні – посміхався правитель знервованим воєводам.

Час минав, і поступово план короля зазнав удачі.

- Чудово – потирав руки мудрий правитель, дізнавшись про успіх - у чому ж їхня сила? – допитувався король

- Секрет невразливості ми так і не дізнались а сила - у їхній єдності – відповідали шпигуни – у їхній довірі один одному, у їхній любові до свого народу.

- Тоді сійте сумніви – посміхався король хитро – покажіть що у нашому королівстві життя краще, вчіть їх нашої мови, переконайте що вона краща за їхню. Тоді вони розділяться.

Новий план розтягнувся на роки, король запрошував правителів Окраїни у гості, пригощав, засипав подарунками, безплатним хлібом та випивкою. Народи подружились і настала пора діяти рішуче.

- Скільки наших людей живе на Окраєні, чи стане на полк щоб знищити із середини? – в передчутті перемоги запитав король.

- Доволі багато, та нам слід все зробити обережно – відповів головний воєвода.

- Батьку – почулося з-за дверей

Король так захопився планом по відвоюванні земель що й не помічав як росте син. Хлопець уже був юнаком - невпевненим та мрійливим і часто розчаровував батька своєю дивною поведінкою. Королева померла як йому виповнилось вісім років, а батько був зайнятий королівськими справами, тому він і ріс на самоті біля нянечок збавляючись у дворі палацу.

- Сину я прийду до тебе як тільки ми завершимо – озирнувся король

- Гаразд – відповів син короля, і поплентався до своєї спальні знаючи що батько не прийде. Він рідко приходив, він соромився свого дурненького сина.

І це була правда. Батько покладав надії на нього, вірив що саме він здобуде перемогу над Окраєнцями. Та чи можна довірити таке діло вісімнадцятилітньому сину, котрий досі не навчився правильно тримати меча. Король лютував, коли син замість того аби обговорювати воєнні стратегії розказував батькові про те що прочитав у якійсь нікому не потрібній книзі. Син короля цікавився всім, тільки не королівськими справами, до цього він був далеким. Воєводи та солдати між собою так і називали сина короля –  Владислав Далекий.

Король вирішив що сина варто підштовхнути до того щоб він почав мислити по-королівське, тому все ж таки вирішив сьогодні зайти до його спальні.

- Сину, ти вже дорослих муж і тобі варто показати свою силу – сказав батько-король сідаючи на ліжко поруч – велю тобі їхати на північ нашого королівства і придушити повстання що там розпочалось.

- Батьку а чому там розпочалось повстання, хіба ж ти не дбаєш про людей, хіба не даєш їм їжу та випивку?

- Бачиш сину, люди бувають і невдячними. Саме таких треба карати, щоб інші не брали з них дурний приклад.  – владно мовив король і вже збирався іти як син запитав

- Батьку а чи буває така пісня щоб аж заплакати від неї? – раптом запитав син

- Що? – розгубився король - ти знову начитався всяких книг. Якщо твій вчитель не перестане носити різний непотріб я його покараю – розлютувався король і гримнув дверима.

- Я ж бо знаю лише ті пісні у яких прославляється рід Людкоронських – сумно мовив син і ліг спочивати.

Батько король довірив свого сина найкращому воєводі королівства. Зодягнув юнака у найкращу броню, та так, що й поворухнутись було не сила. Їхали вони три дні й дві ночі верхи на коні, а позаду з десяток солдатів. Повстання придушити вдалось швидко. Хіба ж звичайні люди в силах іти проти сотні солдатів з мечем та зброєю. Але відвага та хоробрість повстанців вразила сина короля, він побачив у їх очах щось таке, чого раніше не бачив. Це щось лякало і водночас інтригувало, тому посеред ночі він пробрався туди, де їх тримали щоб зранку покарати ударами батогом і запитав у одного з них:

- Шановний чоловіче, чому ви повстали проти короля? Хіба ви не знаєте яких сильних солдатів він має, хіба ви не боїтеся смерті?

- Не страшна нам смерть, якщо душу давно забрали – відповів повстанець, темноволосий чоловік років 40-ка.

Син короля розгубився почувши таку відповідь.

- Хіба ви не вдячні своєму королю за хліб та випивку? – допитувався хлопець.

- Що нам хліб і випивка, якщо від нас забрали нашу мову, знищили культуру та спаплюжили традиції – сумно сказав чоловік.