Жива земля

Жінка виглядала дикувато. Дивно одягнена, волосся явно не мите кілька днів, у неї за спиною була не менш дивна сумка, в одній руці саморобна сокира, а в іншій - довга, вище її зросту, палиця. Алан відразу ж схопився і закрив собою Домініку, але жінка не виглядала небезпечною. Говорила їхньою мовою, міміка в неї була цілком людська.

- Ви не схожі на рятувальний загін, - зітхнула жінка, - більше схоже на те, що рятувати треба вас.

- Ви хто взагалі? – запитав Ал недовірливо.

- Звати Ада, - відмахнулася жінка і відразу ж попрямувала вгору схилом, - ходімо, вночі ліс небезпечний.

- Зачекайте, - зупинила її Домініка, - чого б ми довіряли вам? Ми вас не знаємо!

- Я вас теж не знаю, - знизала плечима Ада, - але я повернулася до вас спиною, і ви не досі не встромили в неї ніж. До того ж, цей ліс ви не знаєте, зате знаю я. Тож у ваших інтересах іти за мною. Відведу вас до старости, а їй уже розкажете, як вас занесло сюди.

Домініка та Алан переглянулися.

- Стривайте... - гукнув її Ал, - ми підемо, тільки ось... ми не одні. Товаришів заберемо.

***

Варто зазначити, що Айна та Арес подібному розкладу дуже здивувалися. Вони чекали чого завгодно, але зустріти тут живу людину – явно ні. Ада поводилася дуже невимушено і природно, хоча, було і без зайвих слів зрозуміло, що гості в лісі - це велика рідкість. Вона повела четвірку мандрівників через якісь зарості, вузькими стежками, перевіряючи кожен сантиметр дороги своїм довгим ціпком. Ішли близько півгодини, може, навіть більше. І під час цього безмовного шляху Алан вперше почав прислухатися до лісу і усвідомив, що тут не так тихо, як йому здалося спочатку. Виключивши всі сторонні звуки, можна було почути якесь тихе шипіння, ледь помітне бурчання, шелест, немов від великих крил. Ліс не був таким уже й мертвим, просто він жив своїм життям, зовсім іншим, незвичним для мешканців міських мурів.

Нарешті, пройшовши через якийсь колючий терновик, Ада вивела мандрівників на галявину. Перше, що привернула увагу Алана, це багаття. Вони були величезні, яскраві, їхнє світло осявало нічну темряву, освітлюючи дивні хатини і людей, що снували між ними. Хатини були дерев'яні, здавалися кволими й ненадійними, але дахи були перетягнуті брезентами. Чоловіки та жінки тут виглядали приблизно одного віку, тут же були й маленькі діти, небагато, але все ж таки були. Як тільки Ада провела попутників у поселення, люди перестали розмовляти і дивилися. Не залишилося жодного звуку, крім тріску вогнищ. Ада вела непроханих гостей до далекої хатини, а народ потихеньку стікався за ними.

Айна оглядалася, на що Арес просто обережно стиснув її долоню і підбадьорливо посміхнувся. Алан та Домініка приготувалися зустрітися з якимсь місцевим шаманом, ведуном, чарівником. Та з ким завгодно, але коли двері хатини відчинилися і на порозі з'явилася жінка, Домініка не стрималася.

- Це як взагалі? - вигукнула вона, коли жінка вийшла у світ вогнищ, - пані Маргарет?!!

- Маленька Домі? - примружила жінка, - це правда ти?!

- Як… - Домініка підійшла до неї ближче, - ми думали, ви загинули! Усю вашу групу визнали загиблими!

- Ось як… - жінка посміхнулася, - це багато що пояснює.

- Та ні чорта це не пояснює! - пробурмотів за спиною Домініки Алан, - нам ось зараз взагалі нічого не зрозуміло.

- Ааа ... - протягнула Домініка, - Алан, Айна, Арес ... це Маргарет Редхол, дружина Лоуренса, яка очолила одну з груп Очищення.

***

Маргарет була середнього зросту. У неї було коротке волосся кольору пшениці та карі очі. Одяг на ній був давно вже зношений і перешитий заново, але це не заважало їй виглядати гідно навіть у таких умовах. Арес зазначив, що Еріка таки більше була схожа саме на матір. І історія її була більш ніж захоплююча.

Декілька груп було відправлено з метою перейти Мертвий ліс і знайти за ним благодатний ґрунт, на якому щось зростатиме. Кожній групі було видано маяк. По досягненню мети, цей маяк потрібно встановити і запустити. Тоді на сигнал мала з'явитися рятувальна група і забрати дослідників додому. Маяк слід було активувати у двох випадках: благодатний ґрунт знайдений і можна прокладати маршрут для розширення територій Істару або ж, навпаки, за лісом лише мертва земля. Так чи інакше, групи мали повернутися додому. Група, яку очолювала Маргарет, була першою, що перейшла ліс. Коли вони знайшли болото, то дуже зраділи. Адже це вже ознака того, що далі є земля, насичена вологою, яка плодоноситиме. Так і сталося. Перейшовши болото, вони знайшли те, що шукали. Тут справді був живий ґрунт, на якому можна було вирощувати рослини. Тут росла трава, трохи далі – були чагарники, зелені дерева. Варто було лише подолати ліс і ось вона, земля, яка могла допомогти впоратися із проблемою нестачі території. Маргарет встановила маяк, активувала його і вони почали чекати. Тут були тварини. Вони мутували. Звичайно, не так, як у фантастичних романах, але вони змінилися. Деякі види стали набагато більшими, якісь навпаки зменшилися. Одні види змінили вовняний покрив на ороговілі частинки, що нагадували більше луску. Наприклад, олені тут мали лусочки до середини тулуба, щоб вільно пересуватися по болотистій місцевості, їхні роги тепер були набагато менше, щоб не чіплятися за густі зарості. У свою чергу вовки стали більшими, масивнішими, у тутешніх вовків з'явилися два виступаючі вперед ікла, як у шаблезубих тигрів. Комахи, птахи, гризуни, тут було все інше.