Мертвий ліс

Мертвий ліс зустрів групу Алана зловісним скреготом дерев. Світло сюди майже не проникало. Навколо були сухі чагарники, покручені дерева, трухляві пні. І що далі вони їхали, то темніше і тихіше ставало. Якоїсь миті, Айна не витримала і попросила зупинити машину.

- В чому справа? - запитав Арес, послухавшись її.

- Ви не відчуваєте? - дівчина була стурбована, - ґрунт змінюється. Тут він вже інший, не такий, як на узліссі.

Вона зістрибнула з пікапа на землю і потупцювала на місці. Потім присіла і зачерпнула небагато землі на долоню. Нахо добре навчила її. Знання, які бабуся там люб'язно подарувала їй, у даному випадку просто врятували їм життя. Зробивши кілька кроків уперед, Айна знову присіла і тицьнула пальцем у ґрунт.

- Далі їхати не можна, - сказала вона, підвівшись.

- В якому сенсі? - не зрозумів Арес, - чому?

- Далі болото, - відповіла Айна, - земля тут інша, вона не суха, як на початку лісу. Вона волога, самі спробуйте. І що далі, то більше в ній вогкості, вона стає в'язкою.

- І що ти пропонуєш? - Алан зістрибнув з кузова, - повернути назад?

- Ні, - різко заперечила Домініка, - давайте я пройду трохи вперед. Розвідаю місцевість. Цілком можливо, десь є суха, безпечна дорога.

- Так собі ідея, - похитав головою Арес, - сонце майже сіло. Тут і так нічого не видно, а через годину-дві взагалі буде темно, як у дупі.

- Але ж не повертатися нам назад ні з чим, - розвела руками Домініка, - я візьму з собою ліхтар і пройдуся зовсім не далеко. Може, знайду безпечну дорогу, а може, якийсь піший шлях. Залишимо машину тут і пройдемо трохи пішки. Якщо тут сира земля, можливо, пройдемо трохи далі, то вже зможемо знайти доказ того, що десь тут є ґрунт, який можна відновити. Волога є!

- Ну, логіка в цьому є, - замислилась Айна.

- Ось і я про те! - кивнула Домі, - а коли сонце сяде, переночуємо тут, а вранці вирушимо далі. Я піду вперед, а ви поки що багаття розведіть.

– Я піду з тобою, – сказав Ал.

- Не треба, це мертвий, неживий ліс. Небезпеки немає, я впораюся сама, - спробувала зупинити його дівчина, але Ал навіть не слухав.

- Ходімо, - сказав він уперто, - якщо хочеш повернутися до вечері, тоді ворушись. Швидше вийдемо, скоріше повернемося.

Неохоче, Домініка попленталася слідом за Аланом. Він ішов попереду, розсовуючи руками зарості і збиваючи ногами великі суки. Впевнений і цілеспрямований, як криголам, він створював стежку для Домініки, яка сумно пленталася позаду. Пейзаж довкола не змінювався. Похмурі дерева, сухість, сірість. Домініка особливо не крутила головою на всі боки, вона дивилася або собі під ноги, або в спину Алану. Той мовчки йшов уперед. Ґрунт під ногами і справді ставав більш в'язким. Через півгодини мовчазного шляху, Домі спіймала себе на думці, що її черевики почали грузнути глибше в землю з характерним човканням. Вона задивилася собі під ноги і уткнулася чолом у спину Ала.

- Агов... - обурилася дівчина, - ну ти чого?

- Все, прийшли, - похмуро промовив Ал.

Домініка виглянула в нього з-за плеча і завмерла. Просто перед ними розкинулося справжнісіньке болото. Зацвіле темно-зеленою тванню, крім якої жодної рослинності більше не спостерігалося. Воно тяглося на багато миль уперед, поглинувши стежки, дерева, чагарники. Коротше кажучи, тут їм явно не проїхати.

- Туди, - Алан ткнув пальцем на невеликий, порослий звивистим корінням, пагорб, - піднімемося туди.

Домініка мовчки слухалася. Опинившись на височині, вони могли озирнутися. Болото тяглося далеко вперед, об'їхати його буде складно. З пагорба відкривався не дуже добрий вид. Було зрозуміло, що з одного боку від нього – болото, з іншого – зарості й якісь ями. Дівчина прикусила губу.

- М-дааа ... - протягнула вона.

- Можна питання? - порушив своє мовчання Алан і, не чекаючи відповіді, відразу ж його задав, - чому ти намагалася піти одна?

- Не намагалася, - спробувала відмахнутися дівчина, - просто, толку було йти вдвох. Адже все одно натрапили б на це.

 - Але, ти ж не знала, на що ми натрапимо, Домі, - Ал подивився їй у вічі, - то чому?

- Слухай, це складно пояснити, - дівчина відвела погляд, - просто… я думала про нашу з тобою розмову. І тепер у мене з голови не виходить думка про те, що мій дядько у змові з Нішимою.

- Це тільки домисли, навіщо себе вантажити цим зараз.

- Я більш ніж впевнена в цьому, - зізналася Домі, - і якщо це і справді так ... значить, якщо припустити, що в смерті мого батька винна саме Нішима, він знав про це. Знав і мовчав. Найгірше те, що він взагалі це допустив.

- А може, він і не знав, може дізнався вже після того, як все сталося. Домініка, ти просто гадаєш! - заперечив Алан.

– Просто… я тому й намагалася піти вперед, – зізналася дівчина.

Вона обхопила голову руками і розтріпала собі волосся.

- Я звикла переживати подібні емоції на самоті, коли ніхто не нагадує мені раціональні думки.

- Це ... так по-жіночому, - не втримавшись, реготнув Ал.