Рани

Пікап був уже в дорозі кілька днів. Машину вели по черзі, змінювали один одного кожні чотири години. На нічліг зупинялися, як стемніє. За весь час їм так і не зустрілося нічого живого. Лише сіра, вигоріла пустеля і попереду, на лінії горизонту, сухий і сірий, неначе могильна плита, ліс. На кожній зупинці Айна перевіряла ґрунт, але весь він був мертвий, в руках розсипалася пилом. На милі довкола не було ні травинки та жодних ознак життя. Айна нервувала. Продовольства залишалося днів на 15, а попереду був лише мертвий ліс. Домініка ж, навпаки, була сповнена ентузіазму. Вона вірила в успіх їхньої подорожі, незважаючи на те, що ліс попереду для багатьох став могилою. Так лише вважають, адже із лісу ніхто так і не повернувся.

Дорогою їм зустрічалися руїни старої цивілізації. Бетон, скло, метал. Подекуди ще можна було натрапити на рештки будівель і навіть на подобу міст. Ночуючи серед таких стін, можна було сховатись від степового вітру, який гуляв ночами по пустках, але від цих місць кров стигла в жилах навіть у хлопців. Складно було уявити, що тут колись вирувало життя. Арес багато фотографував у дорозі. Все для Еріки, ну ще й для Анж та Ела. До того ж він був переконаний, що люди повинні бачити, на що перетворилася Земля. Вид пустки повинен кричати до свідомості громадян, щоб вони боялися повторити цю долю.

Алан проводив час дороги переважно мовчки. Він думав, багато думав, що почув від Нахо. Він запитував, які мотиви були у Марі Нішіми? Адже не може людина просто так дійти висновку, що треба влаштувати геноцид. Так просто не буває. Принаймні в його голові це ніяк не вкладалося. На п'ятий день шляху він уперше заговорив про це з Домінікою. Вони знову сиділи в кузові пікапа, Домініка спала, коли він обережно торкнувся її плеча.

- Я тут подумав… чи не надто багато збігів? - сказав він, - тобто, я хочу сказати, що мій батько ... проблеми у нього на роботі почалися того ж року, в який прийшла до влади Нішима. Тільки зараз це зрозумів... А за рік не стало й мами...

- У 2118? – миттєво прокинулася Домініка.

- Так, - кивнув Ал, - зараз я, можливо, параною небагато, але здається, що це може бути пов'язане і…

Алан затнувся. Говорити про смерть матері йому було важко навіть стільки років. Тим більше, зараз він неначе переосмислював усе те, що трапилося. Домініка це помітила. Вона зітхнула.

- Мій батько, - сказала вона тихо, - загинув 2118 року.

Алан дивився на неї.

- В останні місяці, перед тим як це сталося, тато часто сварився з дядьком Селімом, - продовжила свою розповідь Домініка, - але щоразу, коли бачили мене, вони замовкали. Але зараз я згадую, що слово «геноцид» у їхніх скандалах я чула часто… Мама тата завжди підтримувала. Щоправда, було видно, що вона не хотіла, щоб він ліз на рожен. А дядько був на нього чомусь дуже злий… А потім Марі Нішима нанесла нам візит… вони довго сиділи в татовому кабінеті, про щось говорили. Поняття не маю, про що, мама вивела мене в садок, і ми просиділи там, доки Нішима не поїхала. А за тиждень тато вирушив з інспекцією до стіни. І більше не повернувся... його вертоліт розбився. Пізніше нам сказали, що він був несправний, винен механік, який не доглядів поломку… його тут же звільнили, не давши навіть поговорити з ним…

– Мені шкода… – тільки й зміг сказати Ал.

- Якщо все це і справді пов'язані між собою події, значить, у нас дуже сильний противник, - сказала дівчина, - фінальний бос квесту.

- Ну, паті в нас сильна, правда? - Ал поклав свою руку на її долоню, - у нас немає вибору, Домініка, треба перемогти за всяку ціну.

- Домі ... можеш так називати, - дивлячись убік, сказала дівчина, - я ж вже казала, так друзі звуть ...

***

Лоуренс Редхол сидів у вітальні Грейродів. Погляд його був скляним, наче у порцелянової ляльки. Він дивився в одну точку, навіть не моргаючи. Блідий, неживий. Він був невтішний з тих пір, як побачив свою дочку. Тіло Еріки буквально розмазали по всій капсулі. Від цього видовища непритомніли навіть досвідчені силовики, яких прислали забирати капсулу. Але Лоуренс не міг відвести погляду від Еріки, точніше від того, що від неї залишилося. Остаточно розпач накрив його тоді, коли судмедексперт повідомив, що перед смертю Еріку вивели з Альтер-світу. Вона була притомна, коли її вбивали. Після того, що сталося, Лоуренсу тимчасово дала притулок Солана Грейрод. Вона, яка втратила дочку, як ніхто інший могла зрозуміти його біль.

Спочатку вона навіть не намагалася заговорити з ним. Просто мовчки, холоднокровно видирала в нього з рук гострі предмети, якими він намагався розпороти собі вени. Вона була з ним і день, і ніч, як найвірніший друг. Солана не дозволила йому нічого вдіяти з собою. Після чергової спроби суїциду вона порушила тишу.

- Якщо ти зараз здасишся, значить ті, хто зробив це, досягли свого. І вбивця Еріки ніколи не буде покараний. Твій єдиний шлях – боротись до кінця. В ім'я своєї дочки! - сказала вона.

Лоуренс не бачив сенсу у боротьбі. У цьому світі не було більше нічого, що змушувало його рухатися вперед. Ні дружини, ні дочки. Здавалося, він залишився зовсім один. Вже кілька днів він сидів у вітальні на дивані, не миготливо дивився у стіну і мовчав. Сьогодні Солана повернулася додому раніше. Вона зняла з себе верхній одяг, наказала служниці приготувати чай і опустилася в крісло навпроти Лоуренса.

– Як? - вперше за пару днів заговорив він, - як ти впоралася? Спочатку Брайан, потім Домініка ... як ти з цим впоралася?