Розділ 11. Він більше не тінь

Іві сиділа на балконі, втупившись у нічне небо, що було вкрите зорями, але ще не встигло втиснутися в туман. Вона давно відчувала, що її життя почало рухатися в новому напрямку, але не могла до кінця зрозуміти, чи це справжнє, чи просто сон, з якого вона не хоче прокидатися.

Майзл, з яким вона мала багато розмов і тепер вважала частиною свого життя, став настільки близьким, що вона вже не могла собі уявити свого дня без нього. Ще нещодавно вона була тією, хто лише спостерігав, мріячи про нього, бажаючи хоча б на хвилину бути поруч. А тепер він був тут, разом з нею. І це не було схоже на щось, що вона могла собі уявити. Це було значно краще.

Вона відчувала, як його присутність змінює кожен момент її життя, кожну її думку. І це вже не було просто тим, що вона думала чи вявляла. Це стало реальністю. Іві вела руки по своєму щоденнику, розмірковуючи над тим, як все змінилося. Може, це початок чогось більшого? Якби вони могли просто зупинитися в цьому моменті, де все виглядало ідеальним, де не було тривог і запитань.

Коли Майзл подзвонив, вона здригнулася. Вона ще не звикла до того, що його дзвінки тепер стали частими, але не відчувала, що їй бракує простору для себе. Вона почувала себе комфортно, хоча деякі моменти залишалися складними. Але хто сказав, що справжня близькість – це завжди легкість? Вони йшли через свої страхи разом, а це робило все набагато більш значущим.

“Привіт, Іві,” — почувся голос на іншому кінці.

“Привіт,” — відповіла вона, прикусивши губу від хвилювання. — “Що трапилося?”

“Нічого особливого, просто думав про тебе,” — сказав він, і в голосі був такий легкий натяк на щось більше. — “Хочу побачити тебе. Ти не проти?”

Вона помітила, як її серце трохи прискорилося. Її думки перетворювалися на серйозніші, ніж вони були кілька місяців тому. Якщо раніше все здавалося просто мрією, тепер це стало реальністю.

“Звісно, приходь. Я тут,” — відповіла Іві, відчуваючи, як у її душі затихла якась невиразна тривога, яку вона сама не могла зрозуміти.

Коли двері відчинилися, Іві побачила його — Майзла, який стояв перед нею, з серйозним виразом обличчя. Вона вже знала, що це було більше, ніж просто бажання бути разом. Це було відчуття, що він став частиною її буденного світу. Вони вже не були тими людьми, які зустрілися випадково, не знаючи, що буде далі. Тепер вони знали, і кожен крок був важливим.

“Привіт,” — він посміхнувся і ступив ближче.

“Привіт,” — відповіла вона, почувши, як її голос трохи зрадливо тремтить. Вона не могла вірити, що все це відбувається з нею. Вона все ще відчувала якусь невизначеність, але вже не було болю.

Вони сиділи поруч на дивані. Тиша між ними була не тяжкою, а навпаки — вона була сповнена того, чого Іві так не вистачало раніше. Це було більше, ніж мовчання; це була взаємність, яку вона колись лише уявляла.

“Ти знаєш,” — сказала Іві, порушивши тишу. — “Я вже не можу навіть пригадати, коли я почала до тебе так ставитися.”

Майзл подивився на неї уважно, але без примусу. Він просто сидів і слухав її, відчуваючи, що він теж знаходиться на порозі чогось важливого. Між ними більше не було бар’єрів. Вони стали один для одного тим, чого не вистачало кожному з них раніше.

“Я теж. Здається, що ми знаходимося на одному шляху,” — сказав він. — “І це вже не те, що можна побачити в снах.”

Іві поглянула на нього і відчула, як її серце відчуває те, що вона так довго прагнула. Він більше не був тією тінню, що проходила повз, залишаючи її в сумнівах і невизначеності. Тепер він був для неї реальністю, справжньою людиною, яка була готова стояти поруч і йти в майбутнє разом з нею.

“Я знаю,” — відповіла вона, і її голос звучав впевнено, навіть більше, ніж вона очікувала від себе. — “Ми це можемо. Все, що ми пройшли, призвело нас до цього моменту.”

І ось тут, в тій тиші, що була між ними, Іві відчула, що більше не було нічого, чого б вона боялася. Вони разом, вони були тут, і це було важливо.

Майзл взяв її за руку, і це було не просто випадкове доторкання. Це була обіцянка, що вони більше не будуть самотні.

Тепер все було справжнім. Він більше не був просто тінню в її житті. Тепер він став її надією, її реальністю.

“Ми йдемо вперед,” — сказав він, і це було більше, ніж слова. Це було відчуття того, що вони мають спільне майбутнє. Їхня любов стала реальністю, і це було важливо.

“Я готова,” — сказала Іві, дивлячись йому в очі. “Я готова йти з тобою.”

І вони залишалися разом, не потребуючи слів для підтвердження. Взаємність була в усьому — в кожному погляді, у кожному жесті. І це було саме те, чого Іві так не вистачало раніше. Тепер її серце було спокійне, і вона знала, що разом з Майзлом вона буде щасливою. І це не було більше лише мрією. Це було справжнім.