Розділ 9. Тиша вже не між нами

Іві відчувала, як під ногами хитається ґрунт, коли вони з Майзлом ішли по пляжу. Сонце було вже низько, і його промені ламалися на хвилях, які ніжно лягали на берег. Вони не поспішали. Весь світ здавався зупиненим, наче час вирішив почекати, поки вони обидва не зважаться сказати те, що давно вже на серці.

Декілька тижнів тому Іві б навіть не уявляла, що цей момент настане так швидко. Вона була готова шукати втіхи в самотності, перебираючи спогади про старі переживання, старі образи, а тепер… вона йшла поруч із ним, і її серце не тремтіло від страху. Воно билося з іншою емоцією — спокоєм. Вона не розуміла до кінця, як так сталося, але не могла заперечити, що Майзл був тим, хто змінив усе.

“Ми маємо поговорити, Іві,” — його голос був спокійний, але здавалося, що він вже давно чекав цього моменту.

Іві подивилася на нього і злегка усміхнулася, відчуваючи, як в її грудях виникає щось тепле. Це була не просто усмішка. Це була усмішка того, хто готовий прийняти себе і свою долю. Вони дійсно йшли до цього.

“Про що саме?” — вона намагалася звучати спокійно, хоча всередині її серце вже билося знову швидше.

Майзл підійшов ближче, і Іві одразу відчула, як важливою стала ця відстань між ними. Тепер, коли вони не просто йшли поруч, а коли кожен їх крок разом був важливим, вона могла відчути, наскільки велика сила їхнього взаєморозуміння.

“Про все, що ми не говорили,” — Майзл тихо додав. Його погляд був настільки серйозний, що Іві миттєво зрозуміла: цей момент не буде простим.

Вона зупинилася і повернулася до нього. Її очі були сповнені рішучості. Вона вирішила, що більше не буде боятися тих розмов, яких уникає. Вони мають право бути чесними один з одним, і це було те, чого їй завжди не вистачало в стосунках. Вони не мали права приховувати свої почуття.

“Майзл,” — почала вона, її голос звучав тихо, але впевнено. “Я не знаю, як це сталося, але я відчуваю, що змінилася. Можливо, я все ще не зовсім готова, але я більше не боюся бути справжньою.”

Майзл подивився на неї, його погляд був ніжним. Він не зупиняв її, але замість цього взяв її за руку. Її рука здавалась такою теплою в його долоні, і Іві відчула, що це щось більше, ніж просто дотик. Це була обіцянка. Її обіцянка не боятися. Його обіцянка завжди бути поруч.

“Я знаю, що ти пережила багато болю. І я знаю, що я не можу стерти все це одним поглядом чи словами. Але я хочу спробувати. Я хочу, щоб ти знала, що я не збираюся йти, і я готовий бути з тобою, навіть якщо ми не будемо ідеальними. Але ми можемо бути реальними,” — сказав він, і кожне його слово здавалося настільки справжнім, що Іві не змогла стримати сльози.

Вона обережно витерла їх, посміхаючись, не вірячи, що все це відбувається. Вона більше не мала сумнівів у тому, що Майзл — це не просто етап у її житті. Він став тим, з ким вона хоче розділити не лише радощі, а й труднощі.

“Я думаю, ми обидва можемо бути реальними,” — відповіла вона, її слова лунали глибоко в серці, “І я готова йти далі, навіть якщо не знаю, що нас чекає.”

Майзл усміхнувся, і його рука стиснула її ще міцніше.

“Тоді давай рухатись разом, Іві. Не просто вперед, а вперед разом.”

_____________________________________________________________________

Цієї ночі вони не просто залишилися поруч. Вони залишили позаду всі свої сумніви і страхи. Іві з Майзлом сиділи на березі, слухаючи звук хвиль, що билися об камені, і між ними була тиша. Але ця тиша була вже не такою, як раніше. Це була тиша, наповнена взаєморозумінням і глибокою довірою.

Іві знала, що це тільки початок. Ще багато разів вони матимуть моменти сумнівів, але тепер у них була сила, щоб пройти через все разом. І це було достатньо, щоб почати нове життя, нову історію, де їхні серця більше не боялися бути відкритими.

Майзл обережно взяв її за руку і подивився на неї.

“Ти готова, Іві?” — його слова були тихими, але вони торкнулися її глибоко. Вони не потребували більше пояснень.

“Так,” — сказала вона. І ця відповідь стала початком нового етапу їхнього життя, етапу, в якому вже не було місця для таємниць. Тепер вони могли бути лише собою.

Вранці після тієї ночі вони прокинулися пізно, не поспішаючи вставати з ліжка. Іві все ще відчувала тепло його руки на своїй шкірі. Вона не могла уявити, що таке тепле почуття буде таким простим і природним — саме це було те, чого вона прагнула все своє життя, але боялася знайти.

“Ти хочеш сніданок?” — запитав Майзл, сидячи на краю ліжка. Його голос був спокійний, майже звичний, але в ньому була така ніжність, яка стала для Іві чимось новим. Вона не звикла до цього. Вона не знала, як реагувати.

“Я думаю, що ми можемо зібратися і пройтися на пляж,” — відповіла Іві, поки обережно підводилася з ліжка. Вона не відчувала необхідності в словах або планах. Для неї важливим був сам момент — бути поруч з ним, не думаючи про майбутнє чи про минуле.

“Чудово,” — він посміхнувся і піднявся, готовий до того, щоб йти разом з нею, не ставлячи жодних умов. Вони знову вийшли на вулицю, де повітря було прохолодним і свіжим. Сонце тільки починало підійматися, і вся обстановка нагадувала їм, що вони дійсно почали нову главу в своєму житті.

Іві відчула, як він йде поруч з нею, і ці моменти разом здавалися вже не настільки неприродними, як були на самому початку. Вони почали говорити більше. Легкі розмови про те, як пройшов день, чим їм цікаво зайнятися далі. Тема минулого більше не була основною — їхнє теперішнє і майбутнє стали важливішими.

Після кількох хвилин мовчання Майзл заговорив перший.

“Іві, я знаю, що ми обоє хочемо рухатися вперед. І я знаю, що ти переживала, коли ми були в минулому. Але я хочу тебе запитати: що ти відчуваєш зараз?”

Іві задумалася. Вона вже не відчувала страху чи хвилювання, яке переживала раніше. Тепер вона відчувала тільки спокій і легкість. Це була нова реальність, де вони могли бути просто собою, без тягаря старих переживань.