Розділ 7. Крок за межу минулого

Іві сиділа в маленькому кафе з великими вікнами, яке здавалося зупиненим у часі. Залито сонцем, воно було схоже на ту атмосферу, яку вона шукала цілими роками. Відчуття свободи, новизни, і водночас затишку. Це місто мало свою історію, і вона хотіла бути частиною цієї історії.

Але, незважаючи на все, її думки поверталися до Майзла. Вони зустрілися кілька разів, але їхні розмови були більше про буденне — про місто, про нові обставини, а не про те, що дійсно було в їхніх серцях. Іві все ще не могла позбутися почуття, що є щось більше, ніж просто знайомство. Вона відчувала, як серце б’ється швидше щоразу, коли він був поруч.

Сьогодні Майзл знову запропонував зустрітися. Він був у місті з приводу важливих справ, і це була його пропозиція — знайти час для короткої прогулянки по місту, випити кави. Іві розуміла, що цей момент був важливим. Це був той момент, коли вони могли подивитися одне на одного і поговорити про щось більше, ніж просто буденні справи.

Коли вона дійшла до місця призначення, вона побачила його через вікно. Він стояв, дивлячись на телефон, і щось записував у ньому. Він був іншим — більш зрілим, спокійним. Вона ще пам’ятала, яким він був у школі: завжди з певним усмішком на обличчі, з багатьма друзями навколо, але все ж, наче, завжди трохи відсторонений. Сьогодні він здавався більш замисленим, а в його очах був якийсь новий погляд. Іві важко було зрозуміти, чому вона відчуває, що знову знаходиться на порозі чогось важливого.

“Привіт,” — сказала вона, наближаючись до столика.

Майзл підняв голову, і його очі миттєво зупинилися на її обличчі. Він посміхнувся, і ця посмішка для Іві була все. Вона відчула, як її серце б’ється швидше.

“Привіт, Іві. Як ти?” — запитав він, стоячи, щоб привітати її. Його погляд був теплим, і, здавалося, він не просто запитує з ввічливості. Він справді хоче знати.

“Добре, дякую. Ти?” — вона сіла напроти нього.

“Всі ці ділові поїздки… Трошки втомлює, але все нормально.” — він знову усміхнувся. “Справи, як завжди, але ти знаєш, я радий бути тут.”

Іві зітхнула, дивлячись на нього. Вона була готова розпочати цю розмову, що для неї значила так багато. Але знову відчула якусь бар’єрну відстань, навіть якщо вона й сиділа напроти нього.

“Як справи в школі?” — запитала вона, намагаючись розпочати звичну бесіду, яку вони вели зазвичай.

“Ах, ти знаєш, все як завжди. Школа залишилася позаду. І хоча я ніби поїхав, все одно іноді згадую старі часи. Це було цікаво, не те що тепер,” — Майзл посміхнувся, але його очі знову стали серйозними.

“Так, я теж іноді думаю про старі часи… Як було просто тоді.” — Іві відчула, як вона згадує шкільні дні, коли все було легшим і зрозумілішим, навіть якщо її серце тоді відчувало біль від того, що не було з Майзлом близько.

“Іві… я хочу сказати тобі щось.” — Майзл раптом став серйозним. Його голос звучав трохи важко, і Іві відчула, як її серце пропускає удар.

“Що сталося?” — запитала вона, майже не дихаючи.

“Я… я згадую, як ти завжди була поруч у шкільні роки. І знаєш, ти… ти завжди була для мене більше, ніж просто однокласниця. Але я не знав, як це сказати. І я думаю, ти маєш право це знати. Ти була частиною того, що робило мої дні такими особливими.”

Іві затримала подих. Це було те, чого вона так довго чекала, але не знала, чи готова до цього.

“Ти говориш, наче я була важливою, але чому ж ти тоді не звертав на мене увагу? Чому я відчувала, що була просто один із тих, хто завжди був у твоїй тіні?”

Майзл подивився на неї з усією серйозністю.

“Я не знаю… Відчував, що я не мав права бути поруч. Ти була такою… іншою. І я не знав, чи зможу я дати тобі те, що ти заслуговуєш. Але тепер, коли ми зустрілися знову… я розумію, що все те, що я тоді не сказав, це була моя помилка.”

Іві подивилась в його очі, намагаючись зрозуміти, що відбувається в її серці. Це було важко. Вона не була готова просто пробачити все, що було, але одночасно вона відчувала, що є шанс — шанс на те, щоб все змінити.

“Майзл, я не знаю, чи можу я просто забути все це. Все, що я відчувала… все, що не сказано.”

“Я не прошу тебе забути, Іві. Я прошу тебе дати нам шанс

Дати мені шанс показати, що я можу бути тим, кого ти заслуговуєш.” — його голос був м’яким, але в ньому була сила, яку вона не могла ігнорувати.

Вона мовчала кілька хвилин, обмірковуючи його слова. Вона знала, що це не буде легко. Вона знала, що буде важко прийняти той факт, що Майзл все ж таки зміниться. Але вона була готова до цього, була готова до нового початку.

“Добре,” — сказала вона тихо. “Дамо шанс.”

І це було початком нової глави в їхній історії.