Розділ 4. Випускний вечір

Школа ніколи не здавалася Іві такою великою, як у той вечір. Коридори, якими вона колись пробігала, тепер виблискували гірляндами, і лампочки на стелі ніби відбивали її внутрішній стан — урочисто, яскраво, але водночас з ледь помітним тремтінням.

Випускний.
Слово, яке колись звучало так далеко, стало реальністю. Кінцем. А може, початком. Але для Іві це було щось більше. Це була межа, за якою вона вже не могла ховатись у надії. Не могла жити спогадами. Ця ніч мала сказати: ким вона стала.

Плаття вибирала довго. Воно було не наймодніше, не найдорожче — зате її. Лавандового кольору, з м’якою тканиною, що спадала каскадом. Волосся — зібране, але кілька пасем вперто вибивались, ніби нагадуючи: вона ще не до кінця вміє бути «дорослою». На обличчі — легкий макіяж, підкреслений погляд. Ті самі очі, які так довго шукали відображення в інших. Але сьогодні — вони стали іншими.

Її подруга Селін обійняла її перед входом:

— Ти виглядаєш… інакше. Спокійна. Ніби вже все вирішила.

Іві усміхнулась. Вперше за довгий час — без тіні болю.

— Можливо, так і є.

Святкова зала була заповнена світлом, музикою й сміхом. Кожен стіл — мов маленький острів у морі спогадів. Плакали вчителі, обіймались друзі, знімали сторіз, сміялись, навіть ті, хто колись не розмовляв. Було щось магічне у відчутті останнього разу — воно робило всіх добрішими, відвертішими, вільнішими.

Іві стояла збоку. Дивилась. І мовчала. У цій тиші всередині було більше правди, ніж у всіх словах за роки.

І тоді вона його побачила.

Майзл.

Він стояв у натовпі. Високий, у темному костюмі. Його очі — все ще ті самі. Але в них не було того, що вона колись шукала. Чи, може, тепер вона просто знала — не треба шукати себе в чужих очах.

Він підійшов до Джулії. Вони засміялись. Вона торкнулась його плеча. Він щось сказав — упівголоса. Іві не дивилась довго. Їй не було боляче. Була тиша. Та сама тиша, що тримала її між надією і розчаруванням. Але тепер вона говорила: досить.

Вона відвернулась. Пішла на інший кінець зали. І раптом зустріла погляд. Інший.

Його звали Лео. Вони вчилися в одному класі, але майже не спілкувались. Він був тихий, але завжди усміхався. У нього були добрі очі. Ніколи не шукали визнання. Просто були. Справжні.

— Привіт, — сказав він. — Ти… дуже гарна сьогодні.

— Дякую, — вона усміхнулась. — Ти теж. Виглядаєш… по-іншому.

— Мабуть, тому що я наважився підійти, — зніяковіло відповів він.

Вони розмовляли кілька хвилин. Можливо, більше. Можливо, менше. Але ці хвилини були легкими. Без очікувань. Без страху. Без болю. Вперше за довгий час Іві відчувала: вона поруч з людиною, яка не вимагає нічого, не змушує бути кимось іншим.

І тут зазвучала музика. Повільна. Ніжна. Зал наповнився парами. Випускники закружляли у вальсі, залишаючи на паркеті невидимі візерунки юності.

— Потанцюємо? — запитав Лео.

Вона кивнула.

Його рука була теплою. Обережною. Не тримала — підтримувала. Вона кружляла з ним, і кожен рух здавався відповіддю на всі її старі запитання. У цій тиші танцю не було Майзла. Не було болю. Лише вона — справжня, вільна, легка.

Музика стихла, але вони не відпустили рук одразу.

— Чому ми раніше не говорили? — тихо спитала Іві.

— Можливо, тому що ти була зайнята тим, хто не бачив, — відповів Лео. — А я чекав, коли ти побачиш себе.

Ці слова… були найніжнішою правдою, яку вона коли-небудь чула.

________________________________________________________________________

Вечір минав. Люди фотографувались, плакали, обіймались. Вчителі дякували. Однокласники обіцяли не загубитись. Але в Іві не було тривоги. Вперше — жодної прив’язаності. Жодної тіні.

Після офіційної частини вона вийшла надвір. Ніч була зоряна. Тиха. Як продовження її серця.

— Привіт.

Вона обернулась. Майзл. Він підійшов повільно, мов боявся злякати.

— Ти сьогодні… особлива.

— Дякую, — відповіла вона просто.

Він помовчав. Потім додав:

— Я іноді думав… Ти завжди якось… дивилась на мене.

— Так, — вона не заперечувала.

— Мені здавалося, що ти щось бачиш, чого інші не помічають.

Вона усміхнулась. Без суму. Без жалю.

— Я бачила те, чого не було. Але тепер уже ні.

Він опустив очі. Не знайшов, що сказати. Можливо, вперше втратив контроль.

Вперше зрозумів, що її більше немає в тіні його кроків.

— Можеш потанцювати зі мною? — запитав тихо.

— Я вже танцювала, — відповіла вона. — І цього разу — з тим, хто справді бачив мене.

І вона пішла. Легко. Без гніву. Бо її історія з ним закінчилась не трагедією, а розумінням. Вона більше не була дівчиною, яка мріє про любов. Вона стала дівчиною, яка вибирає любов.

Справжню. Ту, де є взаємність. Ту, де є тепло. Не у відповідь — а разом.

Тієї ночі, коли всі повертались додому з повітряними кульками, з фото і фальшивими обіцянками «зустрітись на канікулах», Іві сиділа біля вікна й писала останній запис у щоденник.

Випускний. 25 травня.

Я думала, що люблю його. Але насправді — я шукала себе. І сьогодні знайшла. Вперше я не боліла — я була. Не тінню. Не мрією. А собою. І це найкраще, що могло статися.

А справжнє кохання… воно, мабуть, завжди поруч. Просто чекає, поки ти перестанеш шукати його в чужих очах.